Підпільненська (Нова) Січ (1734-1775) — остання Запорозька Січ. Її заснували запорозькі козаки, коли царський уряд дозволив їм повернутися в рідні місця.
Російська імперія тоді стояла на порозі війни з Туреччиною, що розпочалася наступного 1735 року Запорозьке Військо з його високим бойовим потенціалом було вкрай необхідне царському командуванню для успішного ведення військових дій проти турецько-татарських сил. До того ж царський уряд побоювався, що турецький султан і кримський хан примусять запорожців — на той час їхніх підданих — виступити на своєму боці під час війни.
Запорозькі козаки, покинувши Олешківську Січ, влаштували свою нову столицю на великому півострові, що вдавався в дніпровські плавні Великого Лугу й омивався глибоким, повноводним рукавом Дніпра — річкою Підпільною, підносячись над нею на 5-12 метрів. На Підпільній запорожці зробили гавань, де стояв їхній флот і швартувалися грецькі, турецькі та інші іноземні торговельні судна.
Про цю столицю останньої Запорозької Січі до нашого часу дійшло найбільше документальних відомостей, описів, планів, схематичних малюнків, що дають можливість уявити не тільки типи січових споруд, а й їхню кількість та розміри. На основі цих джерел український дослідник архітектури і фортифікації Запорозької Січі Володимир Ленченко склав докладний науковий опис. Порівняно зі своїми попередницями, вона займала найбільшу територію і була досконаліше спланована й побудована. Однак архітектурні форми кількох сотень житлових, громадських, господарчих, виробничих та інших споруд були традиційними, тобто такими ж, як в інших Січах. Незмінними залишалися також обриси міських укріплень.
Громадсько-політичним центром Січі був Кіш, який мав свої окремі укріплення. У документах Кіш часто позначався як «Замок» чи «Фортеця». За давнім звичаєм. Кіш був оточений ровом і валом з дубовими палями та кількома баштами. Кіш у довжину сягав 350 м, у ширину — 300 м. Загальна його площа була близько 40 гектарів. До Коша вели вісім входів і виходів: два — головних, а шість — допоміжних.
Неподалік від центрального входу, що проходив через башту-дзвіницю, на майдані, де відбувалися загальновійськові ради, зліва стояла церква Покрови Богородиці розміром 20 сажнів у довжину і ширину (1 сажень — 2,133 м), з чотирма «служительськими» будинками (поруч) по 15 сажнів кожний. Від церкви по колу, починаючи з обох боків, розміщувались 38 куренів, усі однакового розміру (20 на б сажнів кожний), зі своєю коморою-скарбницею (5 на б сажнів) і провіантською коморою. Комора-скарбниця звичайно була рубленою з дубових плах будівлею на дві половини з піддашком на чотирьох стовпах. У коморах-скарбницях зберігалися одяг, взуття та інші особисті речі козаків куреня та їхні коштовності, а в провіантських коморах — харчові запаси. На курінних дворах стояли також «покойові» хати для літніх козаків.
У внутрішньому Коші розташовувалась Генеральна військова канцелярія, а також чотири будинки (по 15 сажнів і більше) для найвищої старшини — уряду Запорозької Січі, що, як і внутрішня фортеця, називався Кошем. Так. будинок кошового отамана Петра Калнишевського складався з кількох кімнат (світлиця, опочивальня та ін.) з великими вікнами і кахляними грубами.
Світлиця призначалася для зібрань січові старшини, офіційних прийомів. Уздовж стін, обклеєних шпалерами, стояли вкриті килимами лави та скрині; на стінах висіли ікони, картини, портрети, дзиґарі, зброя.
До Коша прилягало передмістя, яке називали «форштадт», «базар», «Гасан-Баша». Тут зосереджувалось економічне життя Січі — торговельна, господарська, виробнича діяльність запорожців, розташовувалось понад 500 будівель. Це були крамниці, яких налічувалося понад сто, що торгували продовольчими й ремісничими товарами, шинки, а також житла і майстерні ремісників — ковалів, шевців, кравців, кушнірів, зброярів тощо. Були тут і козацькі двори.
У передмісті стояла пушкарня (артилерійський цейхгауз розміром 25 сажнів, де зберігалися фортечні та польові гармати). Пушкарня мала пороховий льох (5 сажнів).
Тут же був і окремий двір з хатніми будівлями й «Грецьким домом» для приїжджих іноземних купців і послів. Досить простора будівля в передмісті належала січовій школі. Передмістя мало два невеликі земляні укріплення-редути.
Навколо усієї території Січі йшли укріплення завдовжки до чотирьох кілометрів. Вони складалися з валу до 4 м заввишки і рову, глибина й ширина якого теж була 4 м. До системи укріплень також входили замасковані «вовчі ями» та дерев’яні рогатки.
Царський уряд наказав командуванню окупаційних російських військ в Україні прибудувати до Підпільненської Січі так званий Новосіченський ретраншемент — невелике укріплення з двома напівбастіонами й постійною залогою з двох рот солдатів для нагляду за діями козаків. Запорожці говорили, що Новосіченськин ретраншемент — це болячка в їхніх печінках. і прагнули позбутися його.
У 1765 р., 1 квітня, Шдпільненська Січ пережила велику пожежу. Погоріло багато приватних і громадських будівель, зокрема й всі курені. Повільно, з труднощами відбудовували запорожці свою столицю. Вони планували перенести Січ на нове місце, оскільки влітку торгові кораблі не могли підходити безпосередньо до козацької столиці. Бракувало також доброї питної води. Запорожці хотіли влаштувати нову Січ на Микитиному перевозі, неподалік від сучасного Нікополя. Але царський уряд заборонив перенесення Січі. Довелося відбудовувати стару.
З Підпільненської Січі щороку вирушало Запорозьке Військо на театр воєнних дій під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 і 1768-1774 рр., беручи участь у кожній кампанії.
На початку червня 1775 р. за наказом Катерини II для захоплення Січі й окупації Вольностей Війська Запорозького вирушили царські війська, очолені генерал-поручиком Текелі,-20 полків, 37 ескадронів регулярної кінноти й піхоти, а також донські козаки, загалом близько 100 тисяч чоловік. Вони не зустріли опору, оскільки запорозькі козаки й гадки на мали, що їх ідуть завойовувати. Щойно закінчилась війна Росії з Туреччиною, і запорожці, беручи в ній участь, уславилися своєю мужністю та військовою майстерністю.
4 червня піхотний полк і загін кінноти, ніким не помічені, через зимівники, передмістя Гасан-Баша і Новосіченський ретраншемент підійшли до стін січової фортеці, яку на той час охороняла тритисячна запорозька залога з 20 невеликими гарматами.
Більша частина козаків розійшлася по домівках або ж подалася на промисли. Царські війська зняли вартових, захопили артилерію, розставили пости на вулицях передмістя, блокували січову гавань на річці Підпільній і захопили судна, що там стояли.
Генерал Текелі направив полковника Місюрева до кошового отамана з вимогою негайно з’явитися до нього. Однак Місюрева довго не допускали до Коша. Більшість рядових козаків, що були в той час у Січі, мали намір вступити в боротьбу з царськими військами, хоча збройний опір міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були занадто нерівними. Відбулася старшинська рада за участю духовенства, яка після тривалого обговорення вирішила здати Січ без опору, «не бажаючи проливати християнську кров».
Кошова старшина погодилася виїхати до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли Кіш, блокували його залогу.
Наступного дня, 5 червня, за наказом Текелі з січових сховищ забрали й вивезли в поле гармати, боєприпаси, цінності військового скарбу — клейноди, прапори. Усе це, як і частину архіву, було відправлено до Петербурга. За розпорядженням царських військових властей усі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом деякого часу тут, на Січі, як і на всій території Вольностей Війська Запорозького, перебували царські піхотні та кінні полки.
Тільки вали, рови, могили нагадували про славнозвісну Січ.