Процес формування феодальних вiдносин i створення ранньофеодальних держав був спiльним для всiх народiв Європи, в тому числi для рiзних гiлок слов’янства.
Проте для кожної з них мав свою специфiку. У VI-VIII ст., коли на Заходi вже сформувалися так званi «варварськi» королiвства i почалося їх об’єднання Франкською монархiєю, посилюється полiтична активнiсть слов’янських племен. Слов’яни починають вiдiгравати важливу роль в iсторичнiй долi Схiдної Римської iмперiї. Вже на початок VI ст. припадають першi масштабнi походи слов’ян у межi Вiзантiйської держави. У другiй половинi VI ст. iмперiя вже була не в силi протистояти їхньому натиску. В результатi масованого вторгнення слов’янами була заселена майже вся територiя Балканського пiвострова. Вони заселили Фракiю, Македонiю, частину Грецiї, Далмацiї, Iстрiї. Чимало з них проникли i в Малу Азiю. З часом тут утворилися незалежнi держави: Болгарiя, Хорватiя i Сербiя. Слов’янськi вторгнення i пов’язанi з ними повстання рабiв i колонiв iстотно вплинули на суспiльний лад Схiдної Римської iмперiї. Розселюючись на захоплених територiях, слов’яни лiквiдовували велике рабовласницьке землеволодiння, на змiну якому приходила вiльна селянська община. Вiльний селянин-общинник виконував на Сходi ту саму соцiальну роль, яку на Заходi вiдiгравав вiльний франкський селянин. Розпочався процес феодалiзацiї як у самому вiзантiйському суспiльствi, так i в середовищi слов’янських племен, якi розселилися на колишнiх територiях iмперiї.
На заходi полабськi слов’яни увiйшли в тiснi контакти з Франкською дер-жавою, скандинавськими країнами i Данiєю. Одне з полабських слов’янських племен – ободрити – сприяло франкам у боротьбi з саксонцями та надбалтiйськими племенами. Пiзнiше ободрити утворили свою державу, яка проiснувала до середини XII ст. i була центром боротьби полабських слов’ян проти наступу нiмецьких феодалiв.
Чесько-моравським i словацьким племенам уже в VI ст. вдалося досягти консолiдацiї у боротьбi з войовничими аварами. У 623 р. було утворено перший незалежний полiтичний союз захiднослов’янських племен, який увiйшов в iсторiю пiд назвою «держава Само». До її складу, крiм племен Чехiї, Моравiї i Паннонiї, входили також численнi слов’янськi племена Сiлезiї, Лужицi та iнших земель по середнiй течiї Лаби. Енергiйний творець цiєї держави – князь Само – зумiв завдати нищiвної поразки аварам i успiшно протидiяв спробам франкiв пiдкорити собi захiдних слов’ян. Однак пiсля смертi Само (658) ця держава розпалась. Наступним етапом розвитку державностi у захiдних слов’ян було утворення Великоморавського князiвства у першiй половинi IX ст. (830-906). В його надрах формувалася чеська державнiсть, якiй передувало Чеське князiвство, що утворилося на межi VII i VIII ст.
За 10 рокiв до падiння Великоморавського князiвства Чехiя вийшла з його складу i утворила самостiйну державу. На IX ст. припадає об’єднання польських племен, яке вiдбувалося в рiзних центрах. Пiсля приєднання Великоморавiєю князiвств Малої Польщi (877) центром польської державностi, що складалася, стала Велика Польща. У другiй половинi Х ст. завершився тривалий процес утворення Давньопольської держави на чолi з династiєю Пястiв.