Серед таких обставин становище Української Православної Церкви, як одного з основних чинників українського культурного процесу, стало вкрай незавидне. За княжих часів князі й багаті роди були фундаторами церков, обдаровували монастирі, основували при церквах школи, шпиталі для старших і немічних.
Вславилися цим зокрема князі Дашкевичі, Хоткевичі, Острозькі, Глинські. Завдяки їм, такі монастирі, як Києво-Печерський чи Михайлівський золотоверхий, або в зах. Україні Унівський, розбагатіли і, в парі з цим, займалися культурною працею.
Релігійне життя в Україні ХV-XVI ст.
Зовсім інакше було ставлення деяких магнатів у Великому Литовському Князівстві. В XV ст. патронат-опіка над церквами перетворюється у звичайне володіння церквою чи монастирем, нарівні з селами чи малими містечками. Заводиться практика здавати церкви чи монастирі в оренду, одержувати гроші з їх прибутків, а навіть дарувати їх світським особам (навіть не православним). Були теж випадки грубого порушування вибору митрополита собором єпископів і радою мирян. Були випадки, що князики на власну руку встановляли митрополитів і єпископів, та надавали ці чини за різні послуги. А бували випадки, що надавали такі чини світським людям, з обов’язком мати духовника, що вмів би відправляти церковні служби. Це систематичне переслідування поляками Української Православної Церкви йшло трьома шляхами: а) нищенням церковно-національних ціннощів і святощів минулого; б) понижуванням престижу церкви і в) викликуванням почуття сорому у зв’язку з приналежністю до неї. Цю фронтову атаку польського воюючого католицизму, що його офіційно піддержувала польська королівська адміністрація, вели монахи різних орденів, імпортованих на українські землі (піонерами польонізації спершу були домініканці, згодом францисканці, а врешті бернардини). Всі вони вели свою „місійну працю за допомогою монастирських шкіл, якими була вкрита чи не ціла Україна, а в них полонізували та окатоличували українських дітей.
Другою трагедією православної Церкви було те, що вона поступалась в значній мірі, перед освітою усього католицького духовенства. З XV-XVI ст. Українська Православна Церква культурно зубожіла, її література була обмежена до церковних богослужебних книг, які не вистарчали багатим, інтелектуального наставлення, людям. Не дивно, що українські освічені одиниці мусіли, хоч-не-хоч, звертатися до латинського чи польського письменства, а до того українські школи порівняно з польськими стояли доволі низько. А коли до цього додати, що українське православне духовенство було малоосвічене, не дивно, що воно втрачало авторитет в народі.
До боротьби за піднесення православної Церкви виступили собори і вони відбувались досить часто та приймали ряд рішень і постанов для скріплення
так внутрішнього, як і зовнішнього престижу Церкви (на одному з них, тернопільському, 1589 р. був присутній навіть царгородський патріарх).
Релігійне життя ХV–XVI ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)