«Решетилівські статті» (1709 складалися з двох документів: «Просительньих Статей» гетьмана Івана Скоропадського і відповіді царя Петра І.
При обранні 1709 р. в Глухові за велінням Петра І гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського цар вперше зламав традицію укладання і підписання «Статей» — договору Москви з новим гетьманом і старшиною, відклавши цю процедуру, посилаючись на воєнні обставини. Після закінчення Полтавської битви Іван Скоропадський з козацького табору під Решетилівкою 17 липня 1709 р. відправив до Петра І «Просительні Статті» з проханням затвердити їх.
«Статті» складалися з 14 пунктів, у яких ішлося передусім про підтвердження «прав і вольностей» Гетьманщини, а також викладалися такі прохання: українські козаки в походах залишаються під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів, які знущаються над ними; слід віддати українському урядові гармати, які були забрані в Батурині; царським воєводам заборонити втручатися у внутрішнє управління України; українське населення повинно бути звільнене від обтяжливих постоїв московських військ та ін.
Цар у своїй відповіді в загальних фразах підтверджував «права і вольності», обіцяв згодом дати й «Статті» (що не було зроблено), а також наказати воєводам, щоб вони «не інтересувались до українського населення», а на інші прохання відповів відмовою. Українські війська мали залишатися у підпорядкуванні російським генералам; українська артилерія, як військовий трофей, залишалася в Москві Більше того, цар додав від себе пункти, які були спрямовані на поступову ліквідацію державної і політичної автономії України. Серед них, наприклад, пункт, що встановлював контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату та ін. Поряд з цим гетьману вказувалося, що йому не личить, звертаючись до царя, згадувати за «козацьку вольность», бо український народ нібито із ласки царя має стільки вольностей і свободи, як не має жодний народ у світі.
Надсилаючи відповідь гетьману, цар одночасно призначив при ньому міністра-стольника Ізмайлова, якому надав дві інструкції: явну і таємну, що додатково визначали політику Петра І щодо України. Десять пунктів явної інструкції зобов’язували міністра стежити за тим, щоб в Україні «не було зради»; запорожцям не дозволяти селитися біля кордонів Гетьманщини; старшині й гетьману заборонялося приймати чужоземних посланців, а привезені ними листи вимагалося відсилати до царя. Ізмайлов також мусив слідкувати за тим, щоб гетьман без дозволу царя не міняв генеральних старшин і полковників, не наділяв нікого посадами, а також самовільно не забирав маєтності у них. Столиця і резиденція гетьмана мала бути в Слухові, оскільки це місто лежало на самому російському кордоні. Дозволялося знову заселити Батурин та інші міста, які були зруйновані «за зраду», але як покарання на мешканців цих міст накладалося по два червонці з двору для царського скарбу.
У таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, конспіративно довідуватися про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов старшини і козаків; при особі гетьмана мусять перебувати два російські полки, які мають бути в розпорядженні міністра.
Отже, політика Петра І щодо України мала відвертий колоніальний характер. Цар призначав старшин без відома гетьмана, роздавав українські землі чужинцям, прибрав до своїх рук фінанси України, нищив внутрішню і міжнародну українську торгівлю, селян і козаків засилав на роботи при фортифікаційних лініях.