Усунення Хрущова від влади відбулося без великого галасу, його відправили на пенсію і публічно зрідка звинувачували у «волюнтаризмі». Час від часу з’являлись у пресі заяви керівних діячів про ненормальність становища, коли одна наділена великою владою людина приймає необгрунтовані рішення.
Нове керівництво на чолі з Л. І. Брежнєвим, якого по-старому почали іменувати Генеральним секретарем ЦК КПРС, підкреслювало колективний характер своїх рішень. Комуністична диктатура нібито /671/ прагнула пом’якшити авторитарні принципи влади і встановити політичну рівновагу.
Проте післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Ідеологічна реакція почалася зі спроб хоча б часткової реабілітації Сталіна. 1965 р. було влаштоване грандіозне святкування 20-річчя Дня Перемоги, і в доповіді на врочистих зборах з цього приводу Брежнєв тепло згадав ім’я Верховного Головнокомандуючого — Сталіна, що викликало шквал аплодисментів учасників зборів. Тон мемуарів генералів Вітчизняної війни та військових істориків різко змінився. 1967 р. вийшла книга А. М. Некрича, в якій досить скромно були показані помилки сталінського керівництва напередодні війни. Пізніше Некрича викликали на засідання парткомісії і без жодних пояснень виключили з лав КПРС. Реабілітація Сталіна зайшла б далеко, якби не еміграція його доньки Світлани Алілуєвої та її дисидентські публікації. Фактично керівництво прийняло позицію нового (з 1967 р.) голови КДБ Ю. В. Андропова: будь-яка оцінка Сталіна породжує найнебезпечніші для комунізму ідейні розбіжності, тому краще по можливості обходити її.
Особистість нового керівника партії і держави, здавалось, якнайкраще пасувала до тієї поміркованопрагматичної, не схильної до авантюризму, орієнтованої на традиційні комуністичні цінності політики, яка мала змінити нервовий хрущовський реформізм. Л. І. Брежнєв (1905 — 1983 рр.) був тоді ще порівняно не старий — йому не виповнилося й шістдесяти; він не мав великих претензій, працював і секретарем ЦК по «оборонці», де мав добрі контакти і з ВПК, і з армією, і особисто з керівником ВПК Установим, працював також у державному апараті — Головою Президії Верховної Ради. Всім було відомо, що Брежнєв уміє уникати гострих конфліктів, залагоджувати справи з колегами, не поспішає приймати рішення, доброзичливий і до сліз сентиментальний, пам’ятає друзів, без особливих фантазій, а, висловлюючись сильніше, досить посередня і сіра людина. Знали всі і про життєлюбство Брежнєва, його справжні пристрасті — полювання, риболовля, автомобілі (Брежнєв був чудовим водієм), коштовності, ордени, нескладні романи з нескладним жіноцтвом. Через кілька років Брежнєв зумів тихо усунути всіх потенційних противників і так міцно взяти владу до своїх рук, що і подальше погіршення здоров’я аж до маразму, і відкрита корумпованість його та його оточення, і постійні негаразди у країні аніскільки не відбивалися на його безальтернативній партійно-державній позиції.
Новому керівництву партії й держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією радянської інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. Вже сам факт зміни керівництва, хоч би як тихо ця акція була проведена, викликав суспільне збудження, обговорення причин і наслідків зміни політики. Кожне відхилення від нормального перебігу подій, кожна зміна в суспільному житті набували небажаного для системи резонансу.
1965 р. були зарештовані Ю. Даніель та А. Синявський за анонімні публікації в зарубіжній пресі творів не зовсім лояльного щодо радянської влади характеру. «Суд» над ними був /672/ повним безправ’ям, оскільки жодних радянських законів вони не порушували. Зі «справи» Даніеля і Синявського почалися протести громадськості, заяви за колективними підписами відомих інтелігентів на захист справедливості. З листом до XXIII з’їзду КПРС на захист Даніеля і Синявського звернулись 62 відомих інтелігенти, але, звичайно, все було марним.
У травні 1967 р. відбувся IV з’їзд письменників СРСР, до якого з листом, що відстоював демократичні свободи, звернувся Олександр Солженіцин. Почались переслідування Солженіцина, на захист якого виступив шерег культурних діячів.
Криза настала у серпні 1968 р., коли СРСР ввів танки у Чехословаччину для придушення спроб реформувати соціалізм у демократичному напрямі, зроблених керівництвом А. Дубчека. 25 серпня 1968 р. група відчайдушних (Бабинський, Богораз, Дремлюга, Делоне, Литвинов, Горбаневська, Баєва, Фейнберг) вийшли на Червону площу в знак протесту проти інтервенції в Чехословаччині. Це була маніфестація найбільш рішучих демократичних елементів, та солідарних з ними виявилось значно більше. Загальна непопулярність чехословацької акції була такою, що керівництво КПРС не наважилося вимагати резолюцій підтримки її на зборах первинних парторганізацій.
З 1968 р. виходила з перервами «Хроника текущих событий», яка, по можливості, фіксувала порушення прав людини в СРСР. 1969 р. створено Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР на чолі з фізиком Ю. Орловим, яка пізніше перетворилась на Комітет захисту прав людини, а ще пізніше — на Гельсінську групу. Почалися арешти дисидентів, таємні і відкриті процеси. На захист дисидентів виступив академік Андрій Сахаров, і почалася нерівна боротьба визнаного і заслуженого фізика-ядерника проти існуючого режиму. Ініціатор Московського договору про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, мужній борець за права людини А. Сахаров став лауреатом Нобелівської премії миру 1975 р., а 1980 р. його відправлено у заслання до Горького.
1969 р. група російських націоналістичних письменників — Алексєєв, Прокоф’єв, Чивіліхін та інші — виступили проти Твардовського з листом у журналі «Огонек». Лист був негайно підтриманий комуністичною пресою. Усунення Твардовського з посади редактора «Нового мира» 1970 р. поклало край будь-яким надіям на лібералізацію комуністичного режиму.
1975 р. в Гельсінкі відбувся третій, заключний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники держав підписали підсумковий документ, що констатував непорушність повоєнного status quo в Європі на підставі принципів, визнаних при заснуванні ООН. Так, публічно за основу світового порядку знову було визнано Загальну Декларацію прав людини, підписати яку СРСР був змушений як провідний учасник Антигітлерівської коаліції і один із фундаторів ООН. Ленін би ніколи не підписав такої декларації — не тому, що йому бракувало макіавеллізму, а тому, що ідеї прав людини заважали світовій революції. Але тепер про світову революцію ніхто не згадував, ідеологія стала таким самим предметом торгівлі, як і все інше. Цей крок дорого обійшовся комунізму. /673/
Правляча верхівка стала перед проблемою ідеологічного виправдання великодержавної системи.
Одразу після усунення від влади М.С. Хрущова постало питання про горезвісне гасло «наздогнати і випередити Америку» і разом з тим про досягнення рубежів виробництва, що означали б вступ СРСР у фазу комунізму. XXII з’їзд КПРС 1961 р. прийняв програму партії з цифровими начерками, в якій говорилося про настання комунізму в нашій країні у 1980 році. 1965 р. один із авторів ідеї «наздогнати і випередити», професор-економіст А. М. Алексєєв, надрукував у журналі «Международная жизнь» статтю, в якій доводив, що програма ця не виконується. Виникла двозначна ситуація: з одного боку, журнал виступив з критикою діючої програми КПРС, і автора статті потягли до секретаріату ЦК. З іншого боку, якось забули, що головним редактором журналу є член Політбюро А. А. Громико. Зателефонували військовому міністрові, впливовому члену Політбюро Д.Ф. Установу; він відповів, що й сам знає — Америки ми не наздоженемо. Що ж все-таки робити, було незрозуміло; Устинов обіцяв переговорити з Підгорним. Невідомо, хто з ким переговорив, але проблему якось зняли. Так напіванекдотично закінчилась спроба легітимації імперського режиму ідеєю побудови комунізму.
Комуністичне керівництво Чехословаччини та НДР на руїнах «Празької весни» дійшло висновку, що будувати треба не комунізм, а соціалізм, але тільки справжній, «розвинутий» («развитой»), в якому матеріальних благ буде аж ніяк не менше, ніж на капіталістичному Заході. 1966 р. відбувся XXIII з’їзд партії, і хоча всі знали, що комунізм, згідно з діючою програмою КПРС, має настати через 14 років, але не настане, вносити якісь зміни до програми ніхто не наважився. Наступного року ідею «розвинутого соціалізму» апаратні працівники обережно включили до ювілейної доповіді Л. І. Брежнєва з нагоди 50-річчя Жовтня. Нарешті, вирішено було підготувати нову редакцію партійної програми.
Робота над нею розпочалася 1975 року. У 1977 р. Брежнєву написали його статтю про нову конституцію СРСР, яка під назвою «Історичний рубіж на шляху до комунізму» була надрукована в журналі «Проблеми мира и социализма». Подивившися на свій підготовлений помічниками твір, Брежнєв засумнівався: «А чи не занадто стаття теоретична, я ж не вчений, а політик?». Його заспокоїв Черненко: «Нічого, Леоніде Іллічу! Побачите, по ній десятки вчених одразу почнуть створювати свої дисертації!» * У статті новонароджений вчений обґрунтовував ідею про настання етапу побудови розвинутого соціалістичного суспільства, а не переходу до комунізму, і що вдосконалення соціалізму — не менш складне завдання, ніж створення його підвалин.
Дійсно, як і передбачив К. У. Черненко, одразу десятки вчених почали створювати дисертації про розвинутий соціалізм, розпочалася навіть дискусія, який це соціалізм — «ра́звитый» чи «развито́й». Зрештою, частина вождів просто не розуміла, про що йдеться. Коли вже після смерті Брежнєва стаття його наступника Андропова з такими ж формулюваннями була запропонована членам Політбюро, половина з них /674/ викреслювала «будівництво розвинутого соціалізму» і вписувала рідне «комуністичне будівництво». Між деякими членами Політбюро існувала навіть домовленість: викреслювати слово «перебудова», якщо воно десь зустрінеться. Компромісу досягли таким чином: говорити слід не про нову програму, а про нову редакцію старої програми, але з підкреслюванням слова «новий». В результаті у доповіді Генсека на XXVII з’їзді партії раптом зникла фраза про етап «удосконалення розвинутого соціалізму», але залишились дві згадки про те, що ми в якийсь етап вступили.
Майже увесь нескінченно довгий період від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва ідеологічну партійну службу очолював М. А. Суслов (1902 — 1982 рр.). Високий, худорлявий, хворобливо блідий Суслов був абсолютно несхожим на своїх колег по Президії та Політбюро ЦК з їх схильністю до радощів життя, вмінням багато з’їсти і випити, матюками і хамством, що мали демонструвати єдність з народом, нарешті, з обов’язковими клановими зв’язками, здатністю будувати й підтримувати їх. Останній імперський інквізитор нагадував Побєдоносцева, але залишалось таємницею, на чому цей первосвященик тримався, переживши всіх найнесумісніших за вдачею владик. Його називали сірим кардиналом, але насправді позиції Суслова завжди були сумнівними: Сталіна він дратував, Берія пропонував його усунути як нездару, Хрущов — публічно принижував, та й у брежнєвські часи на нього не дуже зважали. І справді, Суслов залишився посередністю із системи партійної освіти: жодних ідей і навіть формулювань він ніколи не висунув, підтримував різних реакційних нездар типу академіка Ф. В. Константинова, — єдина мить, коли Суслов пожвавлювався, наставала тоді, коли він довгими пальцями швидко перебирав картки з цитатами у своїх особистих шухлядках. Проте ця дуже хвора й стара людина, яка працювала не більше чотирьох годин на добу, керувала духовним життям усієї країни — від його рішень залежав стан справ у науці, вузах, театрах, творчих спілках, кіно, газетах, радіо, партійній пропаганді, видавництвах, часописах і так далі, включаючи виїзди за кордон.
Цим, власне, все сказано, і не тільки про Суслова. Він був потрібний саме тому, що, не будучи спроможним особисто будувати якісь змовницькі комбінації, Суслов на ґрунті цитат щось все ж таки формулював; його колеги нездатні були навіть на подібні інтелектуальні подвиги. Суслов, рішучий ворог усіляких новацій, став символом тяглості й марксистсько-ленінської ідейності політики КПРС. Емоційне підґрунтя світогляду Суслова залишилося на рівні комсомольця часів його костромських комнезамів. Згодом він став типовим вихованцем «червоної професури» і служкою сталінських інквізицій (між іншим, на самостійну партійно-ідеологічну роботу Суслова відрядили з Москви до Ростова саме в той час, коли першим секретарем там був близький до Єжова колишній кривавий чекіст Євдокимов, який збирав матеріали на Берію). Обережний і егоїстичний аскет Суслов, не маючи за душею нічого, міг тільки одне: санкціонувати від імені марксизму-ленінізму ті політичні повороти, що їх правлячі кола робили із своїх егоїстичних міркувань. І Суслов успішно здійснював свої функції, навіть уже перебуваючи в старечому /675/ маразмі — бо в маразмі була вся система.
Імперія залишалась імперією, але невідомо, ім’ям чого вона правила мільйонами і прагнула правити світом. Не можна сказати, що в ній не було політичного життя: у верхніх ешелонах влади воно йшло досить жваво, але зводилося до переміщень, усунень і піднесень різних особистостей, за чим стояли погано приховані кланові інтереси. Ця дрібна політика надавала життю певного детективного інтересу, але не змінювала загальної картини застою. Клани, очолювані старцями дедалі більш похилого віку, боялися порушити сяку-таку рівновагу впливів. У певному розумінні вони мали рацію: спроба рефомувати систему наймолодшим, найенергійнішим і найздібнішим з кремлівського керівництва, М. С. Горбачовим, призвела до цілковитого її розвалу.