Приблизно 50-літній період між Берестейським собором (1569) і повстанням Хмельницького (1648) є одним із найбільш помітних в історії України XVII ст. В цьому періоді Київ став справжнім центром загальнокультурної церковної та видавничої діяльності
, коли то у 1599 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став дуже талановитий, шляхетського роду, галичанин, Єлисей Плетенецький. Завдяки підтримці козаків йому вдалося відзискати для лаври ті землі та маєтності, які колись король передав уніятам, а, роз-поряджаючи потрібними фондами, запросив до Києва визначних учених, проповідників, письменників та перекладачів, які розгорнули свою науково-видавничу діяльність. І так у цьому гуртку Є. Плетенецького ми зустрічаємо таких видатних людей того часу, як Захарія Копистенський („муж учительний і достовірний в божественних писаннях»), Памво Беринда, Степан Беринда — відомі своїми працями учені, Тарас Земка -філолог, Лаврентій Зизаній Тустановський — педагог, Гавриїл Дорофеєвич — перекладач творів Отців Церкви та інші. Великі заслуги Плетенецького оцінили ще сучасники. За словами Копистенського, він був „батьком не тільки для Лаври, але і для всього українського народу”. В усіх акціях помагали йому провідні кола православних Галичини, Волині, Правобережжя, де гостро відчувались утиски релігійні і національні.
В центрі наукових зацікавлень і видавничої діяльності в цьому напрямі стояли дві важні справи того часу: обґрунтування догм православної віри і продовжування полеміки з уніатами чи взагалі католиками. Невдалими були початки православної догматичної літератури на українському ґрунті. Якщо не згадувати першої спроби малого «Катехизису», авторства Степана Зизанія (Вільно, 1593), який не зберігся, то другий подібний твір його брата Лаврентія Зизанія Тустановського п.н. «Великий катехизм» з 1624 р. спалили москалі. Не мав успіху Мелетій Смотрицький, який теж працював на «Катехизисом». На тлі цих невдач помітною появою було «Зерцало Богословія» Кирила Ставровецького (Почаїв, 1618), що було „першою догматичною системою в українській православній богослові. А ще більше значення мало «Ісповідання віри» П. Могили, про яке вже була мова.
Діяльності київського гуртка учених треба завдячувати аж чотири видання «Номоканона», підручника для священиків про сповідь, покуту, гріх і т.п.
Наступник Плетенецького, 3. Копистенський продовжав його діяльність, а вершком богословської науки була його ж «Палінодія», що ще більше пожвавила працю київського гуртка. В цьому ж періоді (в pp. 1629-39) збільшуються видання богослужебних книг, які, крім Києва, друкувались в інших місцях, як от Острог, Дермань, Стрятин.
Творами суто наукового характеру того часу були передовсім деякі підручники для шкіл з поетики, арифметики, граматики, фізики, астрономії, писані словено-руською або латинською мовами. Таким же науковим твором треба визнати «Зерцало Богословія» К. Транквіліона Ставровецького (два видання 1618 і 1635 pp.), де подається виклад науки про Бога, про світ, про смерть, а теж полемічні трактати, як «Тренос» М. Смотрицького і «Літос» та «Палінодія» 3. Копистенського. Авторам цих творів добре відома антична література, вони чудово знали латинську і Грецьку класичні мови, а Ставровецький навіть умів говорити по-грецькому.
Розвиток української мови
До наукових досягнень цього часу треба теж зарахувати появу мовознавчих праць з ділянки граматики і словництва, які дуже причинилися до поширення освіти і мали значення в тодішньому шкільному навчанні.
У програмі шкільної освіти в Україні кінця XVI і XVII ст. дуже важне, а то й першорядне місце займала слов’янська (слов’яно-руська) мова, що заміняла рідну. Другою після неї була грецька мова, яка служила для перевірки й виправлення церковних книг, а теж протистояла латинській мові у полеміці православних з католиками. Слов’яно-руською, що близько стояла до живої народної мови, користувались у школах, а теж в літературних творах. Розвиток цієї мови на правильних основах був отже дуже актуальним питанням, тим більше, що ця мова ще не звільнилась від впливів польської мови, що панувала в установах, чи латинської, що панувала і в установах і в науці, але не клясичної латини, пересипаної польськими словами, тобто мови макаронічної.
Велику допомогу в розвитку цієї мови дали граматики. Вслід за «Адельфотесом» і «Граматикою» Л. Зизанія з кінця XVI ст., у 1616 р. вийшла з друкарні Віденського братства, найкраща з наукового погляду, «Граматики словенския правильное синтагма» Мелетія Смотрицького, що був одним з видатних учених того часу. Він довший час учителював і для потреб школи написав «Граматику», яка в дальших перерібках стала основним підручником у школах України, Білорусі, а навіть Росії, аж до кінця XVIII ст. Цю «Граматику» видали в Москві в pp. 1648, 1721, 1723, а в 1755 р. вона була видана для сербських і болгарських шкіл (підручником «Граматики» Смотрицького користувався теж відомий великий російський вчений М. Ломоносов, автор першої «Граматики россійской» з 1755 p.).
З розвитком мовознавства в школах України (і Білорусі) виникла потреба для глибших студій та вивчення мови і це було необхідне для розвитку інших наук. У цій ділянці виникла потреба словників. Першою такою спробою був «Лексис» Лаврентія Зизанія ще з 1596 p., але щойно в 1627 р. появився найвидатніший твір лексикографії того часу «Лексикон Славенороский и имен толкование» ученого лінгвіста Памва Беринди. Тридцять років працював він над тим словником, що появився друком аж після його смерти. У ньому П. Беринда з почуттям великого патріотизму підкреслює, що „великославний и в мові широкий є язик словенский”. Є в цьому «Лексиконі» багато запозичень з інших мов, бо метою автора було дати пояснення (тлумачення) всіх українських і запозичених слів і він дуже добре впорався з цим завданням. Він переклав на українську мову понад 8000 слов’янських та іншомовних термінів і цим збагатив тогочасну літературну мову України.
Словник Беринд’и викликав спротив людей, які не бажали поширювати українську літературну мову. В той саме час велася боротьба між старою церковнослов’янською і новою літературною слов’яноруською мовою, але поволі нова витісняла стару. Один з найбільших оборонців церковнослов’янської мови 3. Копистенський писав: „Слов’янська мова своєю красою дорівнює грецькій і перевищує латинську, і цілком надається до філософії, богословія і взагалі до науки”. Такі погляди на старослов’янську мову були панівні і в Київській колегії і в Києво-Печерській лаврі. Була очевидна тенденція зв’язати тодішню Україну з давніми часами і це сповняло тодішніх інтелектуалів і діячів культури національною гордістю. Бо про вживання української живої мови для наукових цілей тоді ще й мови не було.
Розвиток науки першої половини XVII ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)