Підсумовуючи все про перше і друге покоління української літератури, що зазнало в 1930-их pp. у різній формі фізичного знищення, українські літературознавці дали йому назву розстріляного відродження, і ця доба доволі добре вивчена саме українськими еміграційними дослідниками. Ця доба привернула їхню увагу тому, що радянські літературознавці її або промовчують, або представляють у фальшивому світлі.
Цей термін, уведений таким відомим дослідником цього питання як Ю. Лавріненко, означав національно-культурне піднесення в Україні у 20-их pp. Тоді українська культура, під впливом державного усамостійнення, була справді овіяна духом відродження-ренесансу, яке протривало два десятки років. Ренесансова доба — стверджує Кошелівець, — витворила свій окремий тип творчої людини, яка увійшла в конфлікт з тоталітарним режимом, хоч проти нього не виступала а навпаки, старалася стояти осторонь політики. Цій людині українського відродження був властивий індивідуалізм, незалежність думання. Чужа їй була партійна догма, що вимагала послуху й покори. Ця людина мала свій чітко окреслений профіль, своє наставлення, і старалась витворити відповідну атмосферу, в якій можна було б здійснювати необхідний літературний чи загальнокультурний процес. В цьому відношенні партійна приналежність не грала такої ролі як сьогодні, бо бувало, що навіть письменники з партійним квитком, гинули швидше від безпартійних.
Зразковими представниками людини українського ренесансу можна вважати Миколу Зерова, який закликав освоювати джерела європейської культури, „бо мусимо їх знати, щоб не залишитись назавжди провінціалами”; Олександра Довженка, що за часів царату ледве спромігся вийти на сільського вчителя а після української революції, в добі відродження, віднайшов свій творчий шлях до світової слави кінорежисера. Був ним теж визначний поет, сатирик, пародист, Кость Буревій (псевдонім — Едвард Стріха), що з початку був визначним партійцем, а згодом кинув партію для українського культурного руху. Був ним, врешті, нарком освіти, Микола Скрипник, переконаний український комуніст, що, обороняючи у 1928 р. право на існування літературної групи «Авангард», прилюдно заявив:
„Є одна невеличка літературна група, що здобула собі право на існування, група Авангард. Багато-багато відмовляють навіть самому існуванню цієї групи, запевняють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він існує!”
Відданість відродженій українській нації та її культурі була поєднана в творців українського ренесансу з духовим історичним багатством, з моральною чистотою і гуманністю. Висловив це прекрасно автор «Майстра корабля» Юрій Яновський. Головний герой його роману, людина високого інтелекту і великого творчого досвіду, роздумуючи над проблемами мистецтва і взагалі культури м.ін. каже:
«В мене одна наречена . . . Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу, і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя і честі, моєї нареченої. Для неї я був сміливий і упертий , заради неї я хотів бути у першій лат бійців, бійців за Н розцвітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі явір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу і колишеться над ним могутній корабель. КУЛЬТУРА НАЦІЇ зовуть її.»
Отже, український ренесанс 1920-30 pp., репрезентований частинно першим. а передовсім другим поколінням літераторів, був очевидним виявом перемоги українських Визвольних змагань, які глибоко врились у душу цих поколінь Цей відродженецький рух був такий сильний, що треба було 15 років жорстокого більшовицького терору, щоб його зупинити та. згодом, знищити. Бо не більшовицька революція породила його, не марксо-ленінські догми, а „золотий гомін” Києва 1917-20 pp.
Розстріляне відродження в українській культурі (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)