Ідеологією світу до XVIII ст. була релігія. Через віру й церковне життя простежується цивілізаційний вибір кожного народу. Українські історики греко-католицького сповідання (Степан Томашівський, Микола Чубатий та ін.)
ще сто років тому вказували на невдалий вибір орієнтаційної цивілізаційної моделі в старій Україні-Русі. Прийняття віри з Візантії зумовило потрапляння України до східноєвропейського, орієнтального християнського цивілізаційного кола держав, для якого характерним було нероздільне існування релігійної та світської влади — цезаропапізм. Україна-Русь не стала територією з окцидентальними цінностями, державою, яка за прикладом інших європейських культур визнала першість Папи Римського. Через це не розвинувся науково-раціоналістичний спосіб мислення. Саме країни західного ареалу постали першими перед проблемою виникнення національних держав, першими почали розвивати національні мови. Україна як європейська орієнтальна країна постійно опинялася в стані запізнілого цивілізаційного розвитку.
Князівська Україна-Русь формально була візантійською ойкуменою, де першою фігурою був візантійський імператор, а київські князі — формально його ставлениками і в політичній ієрархії займали підрядне становище. В сенсі культурного розвитку українські землі так і не дочекалися західних університетів, що масово постали в Європі ще в XII — XIII ст. Освіта в Україні впроваджувалася через католицькі школи-академії. І навіть знаменита Могилянська академія була створена за взірцем єзуїтських колегіумів. Перші друковані книжки з’явилися в нас лише в кінці XVI ст., на сто років пізніше, ніж у Європі, коли книжка вже стала масовим продуктом.
Православний універсалізм українців змушував мислити в категоріях православної ойкумени (заселеного простору), а отже, не ставити культурного бар’єру між московитами (росіянами), білорусами, волохами (майбутніми румунами), сербами, болгарами як частинами одного православного християнського світу. До кін. ХУІІІ ст. свідомість людини, її самоідентифікація здійснювалася в віросповідних категоріях. Якщо ти православний, ти належиш до однієї спільноти. І нехай людина постійно живе поруч з поляком-католиком, православний-росіянин є спільним з тобою лише тому, ш;о ти також православний. Універсалізм православ’я апелює до категорій спільного культурного простору з усіма, хто сповідує цю релігію, а не мислить категоріями національної окремішності. Національність для православ’я є недоліком, поділом цілого на шматки, щ;о вже апріорі мінус для православної спільноти. Культурна спорідненість із часом трансформувалася в політичну підпорядкованість, яка б не так просто була легітимізована, якби не існувало розуміння православної єдності на теренах Південної та Східної Європи.
З іншого боку відмінність православного світу українців і римо-католицького поляків становила вже від XIV ст. стійкий національний антагонізм, який не дав можливості остаточно національно асимілюватися західним і центральним українцям з поляками. Утворився природний етнічний кордон між Україною й Польщею, який пізніше трансформувався в кордон політичний. Водночас такого чіткого цивілізаційного кордону на Сході українцям було важко досягнути, бо поняття українське православ’я досі залишається не визнаним московською політичною владою і, на жаль, не сприймається широким загалом самих українців на Сході й Півдні. Через це, власне, і реальний етнічний кордон між Росією й Україною сьогодні не відповідає реаліям етнічного розселення українців. У межах Російської Федерації перебувають величезні українські етнічні масиви Воронежчини, Курщини, Поволжя, Стародубщини, Дону й Кубані.
Православний універсалізм стояв на перешкоді формуванню етнічної окремішності українців у XVI — XVIII ст., коли ми вже фактично мали незалежну козацьку державу, але не мали виробленої ідеології своєї культурної відмінності від Північної Руси-Московії. в основі теорії “Малої Росії — клітини, з якої виросла Велика Русь” лежить той самий православний універсалізм. Якщо в Європі вже XVI ст. з’явилися переклади Біблії національними мовами (німецькою, французькою, англійською, шведською, голландською тощо, то в Україні перший переклад на “народну” мову був здійснений лише в середині XIX ст. парафіяльним священиком Пилипом Морачевським. І це при тому, ш;о перші пристосування церковнослов’янської мови до потреб українця були здійснені ш,е в кінці XVI — на поч. XVII ст., в часи полемічної боротьби з католицькою Церквою. Цінність універсальної церковнослов’янщини була для культурного українця вищою за національні принади української культури.
Католицький універсалізм натомість сприяв утворенню держав національного типу. Розведення в різні боки духовного та світського начал у будівництві держави призводило до ситуації, коли існувала одна церковно-релігійна влада — Папа Римський ~ і багато світських влад, королів над своїми підданими. Початок реформації означав вихід з-під духовної влади окремих правителів, які підтримали реформаційні рухи. Так було покладено початок остаточному утвердженню національних держав на мапі світу. Цей процес розпочався на католицькому Заході, і лиш пізніше, в XIX ст., він захопив православний Схід Європи.