Увесь цей національно-культурний рух 70-90-их pp. був можливий завдяки цілій плеяді політичних і громадських діячів, зокрема письменників народницького і радикального напрямку.
Серед галичан найвидатніше місце у цій плеяді належить Іванові Франкові, великому демократові, геніальному мистцеві слова, великому вченому і мислителеві. Подібно до безсмертного автора «Кобзаря», Франко відіграв величезну роль в розвитку національної і соціальної свідомості українського народу.
В ідеологічному плані був він послідовним продовженням Шевченка, хоч в інших часах і серед інших обставин. Усе своє життя як письменник, публіцист і науковий дослідник, він вчив і виховував заскорузле галицьке суспільство, яке довгі роки не доцінювало його, не розуміло. Ба, що більше, активно поборювало його та утруднювало і так важке і складне його життя. Своєю науковою, публіцистичною та перекладницькою діяльністю він прорубував галицькій Україні вікно на Захід та вказував на ширші горизонти національно-культурного ставання.
Належав він до того невеликого на ті часи кола галицьких провідних діячів, які заскорузлій галицькій інтелігенції вказували на східню Україну, колиску всіх великих національних чи історичних традицій. Йдучи з духом тодішнього часу, він промощував шлях найбільш революційний тоді ідеології, тобто соціалізмові, що привів до сформування українських світоглядових політичних течій, до постання перших українських політичних партій, від появи яких датується початок і розвиток політичних незалежницьких стремлінь модерного себесвідомого українства. Він, врешті, став духовим провідником і речником поступової українсько-галицької молоді, рятуючи її від небезпеки
обрусіння. Став він теж речником й оборонцем кривд галицького селянства й робітництва, і своєю літературною та публіцистичною, а втім і політичною діяльністю віддзеркалював їх незавидне життя та змагав до його соціально-економічного покращання.
У своєму ідейному розвитку Франко, на думку деяких дослідників, перейшов два виразні етапи: у першому періоді (80-ті pp.) був учнем М. Драгоманова. Ступаючи його слідами, він став соціалістом ліберального напрямку. Але взаємини між цими сильними і неподібними своїми вдачами особистостями, не були гладкі і легкі. Франко не в усіх поглядах погоджувався зі своїм учителем, хоч у політичних питаннях схилявся перед його авторитетом, після смерті Драгоманова у 1895 р. він почав еволюціонувати на право.
Він вийшов з Радикальної Партії і взяв участь у творенні Націонал-Демократичної Партії, ба, навіть поміг скласти її програму. Після перелому століття, він у своїх писаннях (зокрема в німецьких публікаціях) стає на позиції українського демократичного націоналізму в розумінні активної любови до батьківщини та прагнення її незалежности. Його світогляд спирався на основах гуманізму, раціоналізму і демократизму. Отже Франко зірвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і став борцем повної політичної незалежності України.
Насправді, починаючи 70-90-ими роками минулого століття, а кінчаючи роками Першої світової війни, доба українського ренесансу в науці, літературі й публіцистиці, в літературній критиці, а теж і в політиці, має на собі міцну і нестерту печать великого творчого духа Франка. Був він, як висловився згодом про нього великий приятель і знавець української проблематики, відомий зі своїх праць про Україну, американець Клеренс Манінґ, — „скульптором модерної української нації”. Це був справді шлях велетня-каменяра, що промощував шлях народові під дальший його розвиток, а при цьому не був загальновизнаний, а навпаки — поборюваний та оклевечуваний своїми ж земляками. Щойно ювілей його 25-літньої літературної діяльності був великим святом загального признання і поклону Франкові з боку галицького громадянства.
Роль І. Франка в національному русі Галичини (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)