Російсько-польська війна (1920) — війна, що виникла між недавно відродженою тоді Польською державою (1918) та Радянською Росією.
Польські державні діячі розраховували на те, що розвал Російської імперії та відповідна підтримка з боку країн Антанти і, передусім, з боку Франції, дозволить не лише відродити Річ Посполиту в етнічних її кордонах, але й повернутися до кордонів Великої Польщі, тобто кордонів, що існували до 1772 року. Безпосереднім поштовхом до початку бойових дій стало те, що 21 квітня 1920 року командуючий військами Української Народної Республіки Симон Петлюра, який змушений був відійти на територію Польщі під натиском Білої Армії Денікіна, уклав з польським урядом Варшавський договір, згідно з яким Польща надавала УНР військову допомогу у боротьбі проти Росії. При цьому передбачалося, що Польща гарантуватиме існування УНР, щоправда, без західноукраїнських земель, котрі повинні були відійти до Польщі. Маючи 148-тисячну армію та непогане озброєння, що було передане їй Францією, Польща в квітні 1920 почала наступ на радянські війська, зосереджені в Україні. Наступ розвивався досить бурхливо: вже 26 квітня поляки та війська УНР увійшли до Житомира, а 6 травня — до Києва, що дозволило відродити Українську державність. Карти тих днів засвідчують, що на середину травня фронт стабілізувався на лінії Гайсин-Біла Церква-Бровари-Чорнобиль, тобто польсько-українські війська вже мали солідний плацдарм на Лівобережній Україні.
Й ось тут на арену знову виходить російське козацтво. На польський фронт починають прибувати частини білокозаків, котрі потрапили в полон до «червоних» на Кубані, тобто оті залишки Білої армії, котрі не змогли залишити територію Росії після поразки Білого руху. Значну роль в їх мобілізації зіграв заклик кількох колишніх царських («білих») генералів, котрі звернулися до офіцерства та козацтва через газету «Правда» (23 травня 1920) і на який відгукнулися тисячі й тисячі колишніх царських та білогвардійських солдатів та офіцерів, що сподівалися в такий спосіб заслужити собі у комуністів прощення (хоча переважну більшість тих, що вціліла під час війни, комуністи згодом розстріляли, або загнали до сибірських концтаборів).
У травні 1920 армія росіян (80 тисяч осіб) під командуванням Тухачевського почала наступ на Вільно та Мінськ. В разі перемоги, росіяни розраховували повернути собі територію Білорусії та Литви, відроджуючи в такий спосіб кордони Російської імперії. Одначе 16-а армія «червоних», котра наступала на Мінськ, одразу ж була зупинена контрударами поляків, а 15-а хоча й просунулася на 80 км., проте досягти Вільно не змогла. Відсутність взаємодії між цими арміями та брак снарядів і набоїв, а також натиск польських військ, призвели до того, що в червні війська Тухачевського змушені були повернутися на висхідні позиції.
В Україні росіянам вдалося досягти значно більших успіхів. Вже 7 червня Перша кінна армія прорвала польський фронт і захопила Житомир, загрожуючи оточити польське угруповання в районі Києва. Це змусило поляків залишити столицю України і розпочати загальний відступ. Відтак росіяни прорвалися до Новоград-Волинсь-кого та Рівно і, по суті, вийшли на етнічні кордони Польщі. В липні російські війська так само вийшли на етнічні кордони Польщі в Білорусії, захопивши Гродно. Але найбільша і вирішальна битва цієї війни відбулася під Варшавою. На початку серпня російські війська вже підступали до столиці Польщі, маючи намір оточити все варшавське угруповання. Проте війська Тухачевського дуже розтягайся, мали обмаль набоїв та снарядів. До того ж, поява на території Польщі росіян викликала приплив до армії близько 100 тисяч добровольців, поляків та етнічних українців. Уряди Франції, Англії інших країн теж розуміли, що, захопивши Польщу, російські комуністи на цьому не зупиняться, а почнуть творити «всесвітню революцію» та розширяти кордони своєї нової імперії, отож усіляко, і, передусім, збройно, допомагали полякам. Перший могутній контрудар польська армія завдала росіянам в районі Деб-лина, що за 80 км. південніше Варшави. Прорвавши фронт, поляки почали винищувати тили російської армії. В цей час пішла у наступ і північна група польських військ, ставлячи росіян перед загрозою оточення. Побоюючись потрапити в котел, росіяни почали панічно відступати (за десять днів вони примудрилися відкотитись майже на 200 кілометрів на схід). Та все ж таки значна частина росіян потрапила в оточення і в полон, ще якась частина прорвалася до Східної Пруссії і там була інтернована. З яких би позицій ми не оцінювали тепер польсько-російську війну 1920, поза сумнівом лишається, що Варшавська битва мала вирішальне значення не лише для долі Польщі, але й для долі всієї Європи. Бо саме розгром «червоних» під Варшавою зупинив просування комуністичних армій на Захід, не допустив комуністичного вторгнення в Західну Європу. Недарма чимало західних істориків і досі вважають Варшавську битву однією з вирішальних битв XX століття.
Врятувати ситуацію спробувала Перша кінна армія С. Будьонного. Так і не здобувши Львова, вона кинулася в наступ на Люблін, але після атаки на Замосця (75 кілометрів від Любліна), теж постала перед загрозою оточення і почала відступати. Відступ цей був таким, що поляки без особливих проблем захопили Західну Україну та Західну Білорусію. Сумний підсумок цієї війни підбили переговори в Ризі, на яких було укладено Ризький мир між Росією та Польщею. Згідно з його статтями, до Польщі відходили Західна Україна та Західна Білорусія. Цей мир дозволяв утверджуватися в своїй державності Литві, Латвії та Естонії, котрі Росія воліла б знову повернути під свою юрисдикцію. Водночас, він надовго розшматував два — український та білоруський — народи між двома державами: Радянською Росією та Польщею.
Залишається сказати, що значну частину Першої Кінної армії С. Будьонного та інших кавалерійських частин становили донські, кубанські й терські козаки, які забувши про вчорашню ненависть до комуністів, почали важити життям, рятуючи «єдиную і нєдєлімую» та придушуючи національно-визвольні рухи в Україні і Білорусії.