Російсько-турецька війна (1735-1739) — війна, розпочата Росією, з метою оволодіння Кримом. Скориставшись із того, що основні військові сили кримського хана перебували в районі сучасного Дагестану , де вони допомагали туркам у їхній війні з персами, росіяни в 1735 напали на Крим. Для цього було споряджено в похід 40-тисячний корпус генерала Леонтьєва. Проте до Криму військо так і не дійшло. Поки корпус долав засніжені безлюдні степи, де не було ні корму для коней, ні харчів та теплого постою для солдатів, майже 9 тисяч із них загинуло від хвороб. Втратило військо і понад 3 тисячі коней. Впавши у відчай і відчуваючи, що з татарами йому воювати вже буде ні з ким, Леонтьєв повернув своє військо назад, до Росії.
Одначе невдача не примусила росіян відмовитися від спроб оволодіти Кримом. У 1736 вони споряджають новий корпус (58 тисяч вояків). Цього разу військо мало величезний обоз із продовольством та водою. А просувалося воно степами величезним каре, щоб бути захищеним від нападу татар. І один із таких нападів, північніше Перекопа, цьому каре справді вдалося відбити. Татарська кіннота, озброєна лише шаблями та луками, нічого не могла вдіяти проти укріпленого возами табору росіян, з їх гарматами і десятками тисяч рушниць. Та й було росіян майже втричі більше. Значно складніше довелося росіянам на самому Перекопі. Там на них чекав величезний рів і фортечна стіна. Але гарнізон — всього 3 тисячі турецьких солдатів — був занадто мізерним, щоб вистояти проти такого величезного війська. Здолавши ці укріплення, росіяни, під командуванням фельдмаршала Мініха, захопили спочатку Євпаторію, а згодом, уперше в історії, столицю ханства — Бахчисарай. Проте серпнева спека, нестача води і тяжкі хвороби, котрі обсіли його військо, призвели до того, що Мініху довелося забиратися з Криму, безглуздо втративши при цьому понад ЗО тисяч вояків, лише незначна частина яких загинула в боях.
Значно успішнішим видався похід іншого російського полководця, фельдмаршала Петра JIacci, на Азов. Гарнізон фортеці тримався понад місяць і цим завадив корпусу Лассі приєднатися до військ Мініха, що вже діяли в Криму. Врешті-решт, турки не стали чекати генерального штурму, і всі 4 тисячі здалися в полон.
У серпні 1737 велика армія росіян (близько 70 тисяч) почала облогу турецької фортеці Очаків, все населення якої, разом із родинами військових, складало всього 17 тисяч осіб. Тут великого успіху досягли артилеристи, яким вдалося висадити у повітря порохові склади. В паніці турки відчинили Південні ворота і почали втікати до моря. Цим скористався загін козаків, який подався до воріт й увірвався до міста. Слідом за ним кинулися загін гусарів, а далі — все військо. Зміцнивши цю фортецю, Мініх залишив у ній досить сильний гарнізон, який протримався там до 1738 року. А відступився він від фортеці не тому, що її здобули турки, а тому, що в Очакові розпочалася чума, яка викосила значну частину гарнізону.
Дізнавшись, що росіяни зібралися в черговий похід на Крим, хан Фетхі-Гірей особисто очолив 45-тисячне військо, яке чекало фельдмаршала Лассі на перекопсь-ких укріпленнях. Але, заглибившись у це чекання, хан зовсім забув про таке поняття як «розвідка». І, поки він чекав росіян біля Перекопу, ті форсували Сиваш й увійшли до Криму по Арабатський стрілці. Завдавши поразки двом загонам кримчаків на річці Салгір, поблизу містечка Карасу-Базар, вони пішли на Перекоп, одначе хан випередив їх і зумів відвести своє військо в гори (куди потикатися росіяни просто не наважилися), а вже звідти почав робити партизанські напади на окремі загони росіян. Виявившись у випаленому степу, без води і корму, Лассі змушений був вивести рештки свого корпусу.
А генеральна битва між росіянами і турками відбулася не в Криму і не поблизу Азова чи Очакова, а в Молдавії, неподалік Хотина. Тут, завдавши туркам могутнього контрудару, росіяни зуміли увірватися до табору турецького командуючого Велі-паші. Вважаючи, що битву програно, турецьке воїнство кинулося втікати, втративши в усій цій веремії лише одну тисячу солдатів. Саме цю битву історики і вважають найбільшою в даній війні, яка принесла росіянам найбільшу перемогу. Можливо, росіяни й розвинули б цей успіх, але Австрія, якій набридло воювати, уклала з Туреччиною мирну угоду, котра дозволила туркам терміново перекинути до Молдавії десятки тисяч своїх солдатів. А тут ще наближалася зима, та й на півночі до чергової війни готувалися шведи. Загалом, втрати Росії в цій війні становили майже 100 тисяч солдатів, значна частина яких померла від хвороб. А дісталися їй, згідно з мирним договором (Росія приєдналася до австро-турецької угоди), лише фортеця Азов, та й то, росіяни повинні були знищити всі її укріплення; та ще -право володіти землями запорізьких козаків, славетним козацьким Запоріжжям. Але, як і раніше, Росії заборонялося мати флот на Чорному морі. Врешті-решт, виявилося, що під час переговорів турки та австрійці виступали, як союзники, оскільки й Туреччина, й Австрія не бажали зміцнення Російської імперії. За офіційними даними, у цій російсько-турецькій війні взяло участь чотири тисячі козаків Війська Донського. На знак вдячності, в квітні 1740 року війську було вручено Великий прапор з написом: «За вірну службу під час війни з турками». Значну частину російської армії становили українські козаки, цілі полки яких було сформовано на Лівобережній Україні.