Російсько-турецька війна (1768-1774) — війна, яку історики називають «війною Росії за вихід до Чорного моря».
Розпочалася вона з того, що Росія втрутилася в боротьбу, яка розгорілася між прихильниками короля Станіслава Понятовського й опозиційним блоком шляхти, що об’єдналася в так звану «Барську конфедерацію». Росіяни допомагали королеві боротися з опозицією, що гуртувалася, здебільшого, на території України. Під час одного з рейдів, загін українських козаків, що діяв у складі російської армії, переслідуючи конфедератів, форсував кордонну річку Коди-му і захопив містечко Балту, котра знаходилося на турецькому боці. У відповідь на це, 25 вересня 1768 Туреччина оголосила Росії війну. Одначе правителів Росії це не засмутило: вони й самі шукали будь-якого приводу, аби розпочати цю війну і закріпити своє панівне становище на Північному Причорномор’ї. Проте розпочали війну все ж таки не турки і не росіяни, а кримські татари. Зібравши 70-тисячну орду, хан Крим-Гірей здійснив похід на Україну. Тут, у середній течії Дніпра, ординці натрапили на передові загони корпусу генерала Петра Румянцева та українських козаків і, після незначних боїв та сутичок, відійшли. Незважаючи на те, що хан зібрав досить значне військо, ні на що більше, ніж на традиційне пограбування українських сіл та містечок і захоплення ясиру (тобто захоплення у полон цивільного населення), фантазії в нього не вистачило. Дослідники стверджують, що це був останній в історії Кримського ханства великий напад на Україну. Одначе переслідувати кримчаків російсько-українські війська не стали, а націлилися на здобуття Таганрога, щоб у такий спосіб утвердитися на узбережжі Азовського моря. Відтак росіяни розпочали будувати (на верфях Воронежа) Азовську військову флотилію.
Якщо на азовському напрямку все з’ясувалась досить швидко, то поблизу Хотина, де діяв корпус генерала Олександра Голіцина, все виглядало складніше. Голіцин підступив до Хотина ще в квітні 1769, але навіть маючи 45-тисячне військо, нічого не міг вдіяти проти 20-тисячного гарнізону, котрий сидів за могутніми стінами та валами. Після двотижневої облоги, Голіцин зрозумів, що, не маючи достатньо артилерії, робити йому тут нічого, і відвів свої війська на лівий берег Дністра. Цим скористалися турки, які негайно перекинули до Хотина 60-тисячний корпус під командуванням Молдаванчі-паші. Цей корпус був складовою частиною величезного 200-тисячного війська, яке, за первісним планом, повинно було одразу вирушати в Україну, щоб відтіснити від Азовського узбережжя корпус Румянцева.
Переконавшись, що Хотину вже нічого не загрожує, турки подалися до Кам’ян-ця (тепер — Кам’янець-Подільський), щоб там з’єднатися з конфедератами. Але неподалік Кам’янця росіяни та українські козаки розбили військо Молдаванчі-паші, а рештки вигнали за Дністер. Щоправда, через кілька днів турки спробували здійснити рейд лівим берегом Дністра і переправили для цього 12-тисячний корпус, але, захопившись заготівлею продовольства та фуражу, тобто грабунками місцевого населення, загін цей не помітив, як виявився відрізаним від ріки, а потім потрапив в оточення і майже весь загинув. Тверезо оцінивши ситуацію, Молдаванчі-паші відвів своє військо від Хотина, а слідом за ним подався і гарнізон фортеці. Отож російсько-українське військо увійшло до неї, коли там уже нікого не було.
Восени 1769 турецькі війська відійшли за Дунай, а російські — за Дністер. Між ними, в межиріччі Дністра і Прута, залишилася нічийною Молдавія. И росіяни, й турки вчинили так, оскільки Молдавія була надзвичайно бідною та грунтовно розореною, і зимувати там було б дуже голодно. Вважаючи, що О.Голіцин занадто безініціативний, імператриця Катерина II відсторонює його від командування військами на цьому напрямі і призначає на його місце досвідченого полководця, генерала Румянцева, який до цього командував 2-ю армією (на посаді командарма 2-ї його замінив генерал Петро Панін).
Румянцев повівся досить мудро: щоб не дозволяти туркам мирно зимувати та ] накопичувати сили для весняного наступу, він послав у рейд 17-тисячний Молдавський кінний корпус генерала Штофельна. Але, посилаючи його, мабуть, не сподівався, що цей корпус зуміє розбити й узяти у полон незначні війська господарів Молдови та Валахії, а самих господарів візьме у полон. А ще він розбив загін турків поблизу Фокшан, перепинив їм шлях на Бухарест і завдав поразки поблизу міста Журжа (Джуржу). Отож туркам вже не йшлося про рейди на лівобережжя Дунаю, оскільки доводилося весь час протистояти корпусу Штофельна.
Одначе завершення цього рейду було тяжким. У корпусі лютувала чума. До того ж, кримський хан Каплан-Гірей притис корпус до Прута, блокувавши його залишки в районі висоти (кургану) Ряба Могила. Не маючи ні продовольства, ні набоїв, уражений епідемією, корпус здавався приреченим. Але врятував його генерал Румянцев, який спочатку послав на прорив загін генерала Бура, котрий зумів з’єднатися з корпусом Рєпніна (Штофельн на той час вже помер від чуми), а потім і сам підійшов з головними силами. Побоюючись, що виявиться у оточенні, хан відвів свої війська за річку Ларгу. Військо у хана було досить могутнє. Вже хоча б тому, що, крім 65-тисячного корпусу кінної орди, в ньому був 15-тисячний загін добірної турецької піхоти, яка завжди непогано проявляла себе у боях. Генерал Румянцев вдався тут до тактичної новинки: він почав вводити в бій дивізійні каре. До цього полководці шикували військо в одне величезне каре, а генерал запропонував обмежуватися каре у складі дивізії. Новинка, звичайно, абияка. Адже за такої інтенсивності вогню від каре — при якому кулі летіти нікуди — давно слід було відмовитися, але все жтаки… Дивізійні каре, принаймні, дозволяли маневрувати. Кримські кіннотники зі своїми шаблями спробували врубатися в каре, але зазнавши втрат, змушені були відступити. Після цієї битви Каплан-Гірей лише формально залишався союзником Туреччини, але активних бойових дій не провадив. Мабуть, замислився над тим, що з шаблями та луками на тогочасному полі бою робити вже нічого.
1770 року Друга армія генерала Паніна здобула штурмом Бендери. Фортеця виявилася добре підготовленою до оборони, і гарнізон її складав майже 18 тисяч солдатів. Підвівши під її стіни свою 33-тисячну армію, Панін два місяці тримав фортецю в облозі, і лише 16 вересня, після немилосердного артобстрілу, зумів здобути її. При цьому 11 тисяч турків потрапили в полон. Здобуття цієї фортеці мало велике стратегічне значення, оскільки з її падінням під контролем росіян виявилося все межиріччя Дністра і Пруту.
Та все ж таки найбільша втрата чекала Туреччину попереду. В червні 1771 Друга армія Василя Долгорукова, котра налічувала 35 тисяч вояків, підійшла до Перекопа. Оборону перешийку та перекопської фортеці очолив сам хан Селім-Гірей. За логікою, його 55-тисячне військо повинно було стояти там на смерть. Проте, після першого ж удару артилерії, щойно було розтрощено головні ворота фортеці, хан із чималим загоном утік у глибину Криму, а гарнізон фортеці просто здався росіянам, майже не завдавши їм втрат. Наступного року росіяни, які вже мали кілька гарнізонів по всьому Криму, уклали з ханом угоду про те, що Крим стає незалежною (від Туреччини) державою, під протекторатом Росії. Мабуть, ніхто з сучасників князя Долгорукова не міг повірити, що Крим, який стільки років страшною карою тяжів над Україною, Росією, Польщею, вдасться здобути ось так, до банального просто і безкровне.
Втративши Крим, Молдавію, північне узбережжя Чорного та Азовського морів, Туреччина спробувала в 1772 укласти мирну угоду з Росією. З цього приводу було скликано два конгреси — у Фокшанах та Бухаресті — але дійти до згоди суперники так і не змогли, тому що майже всі російські пропозиції для Туреччини виявилися неприйнятними.
Коли в 1773 бойові дії відновилися, на арені з’явився майбутній генералісимус Олександр Суворов. Маючи під своїм командуванням чималий загін, він у травні цього року подолав Дунай і, здійснивши невеличкий рейд, штурмом здобув фортецю Туртукай (Тутракан), стратегічна цінність якої полягала в тому, що вона прикривала одну з можливих переправ, котрі могли знадобитися основним військовим силам. Як і свого часу Румянцев, генерал Суворов теж вдався тут до поєднання наступу колонами і розсипним строєм, яке цілком виправдало себе. Сам Суворов зазнав у цьому бою контузії, яка не завадила йому після перемоги написати донесення фельдмаршалу Румянцеву у віршах.
В усіх битвах цієї війни значну військову силу становили українські, донські й терські козаки. Коли в червні 1774 корпус Суворова, що рухався двома колонами (Суворова і генерала Каменського), знову переправився через Дунай, в авангарді обох колон постійно діяли загони козаків: які вели розвідку, приймаючи на себе перші удари авангардних частин турків. Зокрема, досить мужньо билися козаки авангарду Каменського в бою під Козлуджею (болгарське село, червень). Під час бою, переважаючим силам турків вдалося потіснити козаків, але вони вистояли і дочекалися підходу основних сил Каменського та загону Суворова. При цьому Суворову навіть вдалося захопити одну з вершин у тилу турків, а потім, за підтримки козаків та піхотних загонів Каменського, розбити та розвіяти корпус турецького генерала Абдул-Резака. Втрати ворога тут були незначними, всього понад тисячу осіб, але сама перемога дозволила Суворову підступити до фортеці Шумла, котра залишалася ставкою головнокомандуючого турецькими військами в Болгарії, великого візиря Туреччини. Водночас, козацький загін під командуванням бригадира Заборовського (з корпусу Каменського) пішов у рейд за Балкани, відрізаючи в такий спосіб шляхи комунікацій турків, проаналізувавши ситуацію, що склалася, великий візирь, зі згоди султана, запропонував росіянам розпочати мирні переговори. Завершилися вони підписанням мирної угоди в містечку Кючук-Кайнарджі (10 червня 1774), якому відтоді судилося навіки ввійти в історію воєн. Ця угода підбивала досить сумні для Туреччини підсумки. До Росії відходили значні території України, між Бугом та Дніпром, оті славетні землі запорозьких козаків…
Одначе до умов переговорів ми ще повернемося, а поки що слід сказати, що у цієї війни був ще один традиційний театр — Кавказький. Щоправда, тут бойові дії точилися досить мляво. Росіяни, звичайно, сподівалися закріпитись у Грузії, розширивши свої кордони до етнічних кордонів Туреччини. В 1769 корпус Тотлебена, спільно з грузинським ополченням, вибив турків з Тифліса (сьогочасна столиця Грузії — Тбілісі). Проте, бачачи, що росіяни не дозволять Грузії залишитися незалежною державою, а лише прагнуть замінити своєю присутністю Туреччину, грузинський цар з біблійним іменем Соломон майже припинив активні бойові дії, і його військо всіляко перешкоджало налагодженню поставок росіянам продовольства та фуражу. Вважаючи, що в Тотлебена просто не склалися особисті взаємини з царем, імператриця Катерина II призначила замість нього генерала Сухотіна. Проте тактика царя Соломона від цього не змінилася. І вона виявилася далекоглядною: переконавшись, що незабаром вони матимуть за ворогів не лише турків, але й грузинів, росіяни змушені були залишити всю територію Закавказзя, при цьому грузини наполегливо попросили їх поділитися «зайвими» запасами пороху, ядер та рушничних набоїв.
И нарешті, окрему сторінку цієї війни становлять дії російського й турецького флотів. Задуми Катерини II щодо морських експедицій були амбіційними. Передусім, вона хотіла встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Оскільки пробитися з Чорного моря до них не можна було, та й великого флоту росіяни тут не мали, то в похід вирушила балтійська ескадра адмірала Олексія Орлова. Куди ж вона націлилася? На Грецію. Росіяни вважали, що тут вони знайдуть надійних союзників у вигляді ополчення гордих еллінів. Підійшовши до півострова Морея (на півдні Греції, у березні 1770), Орлов висадив два десанти, по тисячі солдатів кожен. Один із них, під командуванням капітана Баркова (спільно з грецькими ополченцями) несподіваним штурмом оволодів фортецею Мизитра. Ця, перша, перемога викликала приплив ентузіазму у греків, загони яких почали поповнюватися новими добровольцями. Але вже в наступному бою, під стінами Триполіса, турки ударили на Баркова з такою силою, що всі грецькі романтики незалежності одразу розбіглися, залишивши невеличкий загін росіян напризволяще. Від усього десанту Баркова дивом F уцілило п’ять моряків, чотири з яких зуміли винести з полю бою самого тяжко пораненого капітана Баркова. Зазнав невдачі і десант майора князя Долгорукова. Знову ж таки, за підтримки грецьких волонтерів, йому вдалося здобути містечко Арка-дію та взяти в облогу фортецю і порт Наварину. З допомогою всієї ескадри Орлова, росіяни все ж таки здобули місто штурмом, й Орлов навіть спробував влаштувати там свою ставку. Проте вже при спробі оволодіти сусідньою фортецею, Модона, історія повторилася: грецькі волонтери натиску турків не витримали, а незначний загін Долгорукова був майже весь винищений. Надсилаючи такі, досить незначні, військові сили для здобуття півдня Греції, Катерина II і її військові стратеги, ясна річ, розраховували на ентузіазм греків, які давно прагнули визволитися з-під турецької неволі. Проте в цьому була й помилка росіян — вони не враховували того, що греки ще явно не готові були до такої боротьби: ні організаційно, ні збройно, і, що найсуттєвіше, психологічно. І залишаючи (в червні 1770) непривітні для них сонячні береги Мореї, росіяни відчували це досить гостро.
Втім, наказу повертатися до Росії Орлову не мав, отож він і далі намагався закріпитися десь на турецькому узбережжі. Дуже придатною для цього видалася йому Чесменська бухта в Анатолії (теж колись була територією Греції). Але, перш ніж вони досягли бухти, 13 кораблям росіян довелося прийняти виклик турецької ескадри, загальна чисельність якої сягала за сімдесят кораблів. Наслідки бою, що розгорівся в Хіоській протоці, були такими собі: турки, втратили флагманський корабель «Реал-Мустафа», у росіян від вибуху порохового складу пішов на дно корабель «Святий Євстафій». Одначе турки чомусь вважали, що їхній армаді буде затишніше в тіснуватій для них бухті, під захистом фортечних гармат. І тоді Орлов вирішив атакувати їх уночі, підпалюючи з допомогою брандерів — невеличких, начинених вибухівкою суденець або баркасів, і керованих моряками-смертниками.
Свій план вони здійснили в ніч на 26 червня. Авангард з 6 кораблів перекрив вихід з бухти, і почав гарматний обстріл великої ескадри. Оскільки кораблів турецьких було дуже багато, снаряди росіян рідко потрапляли «не в ціль». А ось ідея з брандерами спочатку не вдавалася: перші три з них були негайно потоплені турецькими артилеристами. Але четвертий, з невеличким екіпажем лейтенанта Ільїна, зумів підійти до борту якогось турецького корабля, зачепитися за нього гаками і підпалити фітіль. Найдивовижніше, що сам Ільїн з кількома моряками ще встиг сісти на човен і відплисти в безпечне місце. Оскільки турецькі кораблі стояли дуже скупчено, то вибухи і пожежа, в яких гинули цей та поближні кораблі, швидко виводила з ладу всі інші. До того ж, не сиділи склавши руки й бомбардири російського флоту. На турецьких кораблях почалася паніка. Закінчилося все тим, що на ранок у полон здалися один лінійний корабель та 5 невеличких галер османів. Усі інші кораблі або вже лежали на дні, або догорали. При цьому росіяни втратили всього 11 моряків загиблими, в той час, коли втрати турків сягали 10 тисяч моряків та десантників. Всі учасники цієї дивовижної битви були нагороджені спеціальною медаллю з філософсько-лаконічним написом: «Був». А граф Орлов відтоді підписувався: «Орлов-Чесменський».
Тим часом відчувалося, що обидві імперії виснажилися, причому виснажилися фізично й політично, і 10 липня 1774 це було засвідчено Кючук-Кайнарджіцьким миром. Росіяни сподівалися на більше: зрештою, їх війська діяли на території Молдавії, Валахії, Болгарії, сягали балканських гір… але дісталася їм лише частина земель козаків-запорожців на пониззі Дніпра і Бугу. Тобто вся територія від Дністра до Пруту залишилася поза межами Російської імперії. Ну, ще турки поступилися фортецею Єникале, яка дозволяла контролювати Керченську протоку. Що ж до стратегічно важливих для Росії проток Босфор і Дарданелли, то турки по-лицарському обіцяли дозволити російським кораблям вільно проходити ними.
Як уже мовилося, в цій війні були широко задіяні полки українського та донського козацтв. Відомо, наприклад, що загалом у ній брали участь 22 тисячі козаків-дончаків, об’єднаних у кілька полків, серед яких прославилися полки Агєєва, Бузини, Голови, Денисова, Зазерського, Іловайського, Костянтина Сулина, Яновського… Донському війську було вручено прапор з пам’ятним написом:«Нашому вірнолюб ’явному Війську Донському, за хоробрість та мужні подвиги під час минулої війни з турками. Дане в 10 день липня 1775року». Саме для участі у цій війні, з українських козаків були сформовані полки під командуванням майорів Лалаша, Левіза, Фрізе та Шенка. Цікаво, що ці полки, аби вони не залишалися суто українськими, що могло призвести до створення української збройної сили, росіяни розбавляли слов’янами з балканських країн. Діяли ці полки, здебільшого, на Балканському театрі. Крім того, саме напередодні цієї війни росіяни перевели кілька українських слобідських козацьких полків — зокрема, Сумський, Ізюмський, Ахтирський, Харківський та Ост-рогозький — в регулярні гусарські полки російської армії, перетворюючи в такий спосіб мужніх українських козаків, котрі боролися за визволення українських земель з-під влади турків, на «русскіх чудо-богатирєй».
Цікава подія в історії козацтва відбулася в 1774 році, на Південному Бузі. Ще в 1769 році турки сформували козацький полк, основу якого складали задунайські запорозькі козаки, прилучивши до нього незначну частину волонтерів з числа христи-ян-неукраїнців: молдаван та валахів. Одначе під час війни цей полк, у повному складі, відмовився воювати проти російської армії, власне, проти українських козацьких полків, які діяли на пониззі Дунаю, і перейшов на бік Росії. Коли ж, за умовами Кючук-Кайнарджійського миру, Російська імперія сягнула своїми кордонами Південного Бугу, наявність цього полку виявилася дуже доречною: козаків негайно розселили на лівому березі Бугу, наказавши нести прикордонно-козацьку службу. Українських козаків це цілком влаштовувало, мрія їхня збулася: вони знову на своїй рідній землі. Цей полк згодом став основою для формування Бузького козацького війська.
Діяв на Балканському фронті і Чугуївський кінний козацький полк, сформований з козаків Харківщини ще в 1749 році. Крім того, для воєнних потреб в 1769, з Чугуївських козаків (див) було сформовано Чугуївську легко-кінну команду, що налічувала 4 сотні шабель.