Російсько-турецька війна (1828-1829) — війна, оголошена 14 квітня 1828, у відповідь на те, що в 1827 Туреччина оголосила Росії «Священну війну», закрила для російських кораблів чорноморські протоки
Босфор і Дарданелли та розірвала Акерманську конвенцію 1826, яка регулювала відносини між Росією та Туреччиною. Росія виступала в ній в коаліції з Англією та Францією. В цій війні активну участь брали українські, кубанські, терські та інші козаки. Найзавзятіші бої розгорнулися в 1828, на Балканах, де, на Дунаї, Росія мала 92-тисячну армію фельдмаршала Петра Вітгенштейна, що протистояла 150-тисячній армії турецького генерала Хусейна-паші. Початок війни був досить успішним для Росії. Вже ЗО квітня 1828 війська Шостого корпусу генерала Рота здобули Бухарест, а в червні Сьомий корпус князя Михайла Павловича прийняв капітуляцію гарнізону фортеці Браїлов. Але під час облоги Шумли виявилося, що сил у росіян недостатньо, солдат викошував тиф, не вистачало продовольства і корму для коней. Та на цьому тлі ще виразнішою здавалася перемога над — з моря і суходолу блокованим — турецьким гарнізоном Варни, який капітулював 29 вересня. Під час штурму росіянам довелося відбити натиск 30-тисячного корпусу турецького генерала Омара-паші, котрий намагався розірвати блокаду і допомогти гарнізону Варни. Тут, під Варною, російській армії здалося в полон близько 7 тисяч турків. Одначе від стін Силістрії та Шумли росіянам усе ж таки довелося відійти. При цьому відступ з-під Шумли вони здійснювали під безперервними наскоками турецької кінноти.
Не змирившись із падінням Бухареста, турки сконцентрували досить великі сили в районі фортеці Видин і звідти спробували повернути собі столицю Румунії, проте в битві під містом Бейлешти (14 вересня 1828) зазнали поразки від військ російського генерала Ф. Гейсмара і змушені були відступити за Дунай, втративши при цьому значну частину війська вбитими і пораненими. Досить активну участь у цій війні взяли козаки. Відомо, що під Браіловим та Силістрією проявили свою мужність Чорноморські кінні козацькі полки полковників Залєсського та Завгороднього, а під Адріанополем прославився піхотний козацький полк кубанців полковника Жи-вотовського. При облозі Силістрії активно діяли козаки Уральського кінного козацького полку, який відзначився і при штурмі Шумли. «За відзнаку в Турецькій війні 1828-1829 років» було вручено Георгіївський прапор Донському козацькому полку полковника Басова.
В 1829 році російська армія завдала туркам кількох нових поразок. Головнокомандуючий, генерал Іван Дибич, який змінив Вітгенштейна, зумів здобути перемогу над армією Решида-паші під Кулевчею (ЗО травня), а згодом примусив капітулювати гарнізон Силістрії, котрий доти вперто відбивав усі атаки росіян. Не розмінюючись на дрібні бої та облоги турецьких гарнізонів на території Болгарії, Дибич повів свою 30-тисячну армію на Константинополь. Він подолав Балканські гори, здобув Сизополь (Бургас) і підступив до Адріанополя (Едирне). На подив самих росіян, 8 серпня гарнізон цієї фортеці здався їм без бою. Щойно росіяни з’явилися під стінами турецької столиці Константинополя, султан Махмуд IV запропонував імператору Миколі І укласти мирну угоду. І вона була укладена 2 вересня 1829, в Адріанополі. Вшановуючи воїнський подвиг Дибича, указом імператора йому було присвоєно чин фельдмаршала, а до прізвища додалася аристократична приставка «Забалканський». Внаслідок Адріанопольського миру, князівства Валахія, Молдова, Сербія та Греція здобули автономію. Дослідники стверджують, що під час цієї війни Росія втратила понад 125 тисяч загиблими, але переважна більшість з них умерла від хвороб.
Втім, досі ми вели розмову про Балканський театр військових дій. Але російсько-турецька війна 1828-29 точилася і на Кавказі. І тут значну частину 25-тисячного Кавказького корпусу генерала Івана Паскевича становили полки, дивізіони та батареї Кубанського, Терського, Донського та інших козацтв. Вже в перший рік війни війська корпусу здобули низку турецьких фортець, і серед них — Каре, Ахалцих, Ардаган, Поті, Ахалкалакі, Баязет…
У червні 1829 відбувся один з найелаветніших походів Кавказького корпусу -на турецьку фортецю Ерзрум (Арзрум). Цей похід був спровокований самими турками, які, під командуванням Хаджі-Салеха, навесні 1829 намагалися повернути собі надзвичайно важливу в стратегічному відношенні фортецю Каре. Скориставшись з того, що турецький корпус був поділений на два загони: Хаджі-Салеха (70 тисяч) та Хакі-паші (20 тисяч), Паскевич, спочатку, у битві під селищем Каінли, розгромив війська турецького командуючого, а вже потім (18 червня 1829) вщент розгромив та розвіяв значно менший корпус Хаки-паші. Цікаво, що з 17 тисяч, які турки втратили в цих битвах, 12 тисяч опинилися в російському полоні. Серед полонених виявився і сам командуючий, Хаджі-Салех. За цей похід І. Паскевича було удостоєно чину фельдмаршала. Відомо, що в цьому поході, але не як військовий, а як поет та мандрівник, брав участь О. Пушкін, який згодом описав свої враження в подорожніх нотатках «Мандрівка до Арзрума».
У боях на Кавказі відзначилося чимало козацьких підрозділів та козацьких старшин. Зокрема, саме тут, у битві під Джеван-Булахом, здобув свою військову славу генерал-лейтенант, отаман Донських козацьких полків, які воювали в Кавказькому корпусі генерала Паскевича, Василь Іловайський. Під час боїв під Андії та Дарго відзначилися також полки лінійних козаків Терського козацького війська.