Російсько-турецька війна (1877-1878) — війна, оголошена 12 квітня 1877 Туреччині російським імператором Олександром II. Приводом для її оголошення послужили Боснійське повстання (1875) та сербо-турецька війна (1876).
Ця війна була відповіддю слов’янської держави на жорстоке придушення повстання в Боснії та не менш жорстокої репресії в Сербії, після перемоги над нею Туреччини. Перш ніж зважитися на чергову війну з Османською імперією, Росія зуміла виторгувати нейтралітет (за право окупації турецьких володінь в Боснії та Герцеговині) у головної суперниці своєї на Балканах — Австро-Угорщини. Росія ж повертала собі територію південної Бессарабії, якою змушена була поступитися під час Кримської війни.
Початок виявився непоганим: Румунія погодилася пропустити російські війська через свою територію, тобто постала в ролі союзниці. А далі події на головному -Балканському — театрі бойових дій розгорталися, як вважають дослідники, в три етапи. На початку червня 1877 російська армія під командуванням Великого князя Миколи Миколайовича, чисельністю в 185 тисяч багнетів, уже стояла на лівому березі Дунаю, при цьому головна частина її виявилася в районі чотирикутника фортець: Силістрія, Шумла, Рушук, Варна. Трохи західніше, між Нікополем та Видином, зосередилася 45-тисячна армія румун. Цьому союзному війську турки протиставили приблизно рівну за чисельністю армію полководця Абдул-Керіма-паші. Оцінюючи шанси двох армій, військові теоретики сходяться на тому, що турецька була значно краще озброєна, оскільки йшла в бій з англійськими та американськими нарізними гвинтівками. До того ж, вона мала значно більше набоїв. Росіяни були озброєні гірше, набоїв катастрофічно не вистачало, але вишкіл і дух армії був значно вищими, що й мало вирішити успіх кампанії.
Спроба одразу переправитися через Дунай росіянам не вдалася: завадила весняна повінь та наявність на Дунаї значної — понад двадцять броненосців — турецької ескадри. Одначе до 10 червня російським артилеристам вдалося частину цієї ескадри потопити, частину пошкодити, відтак 14-й російський корпус генерала Циммермана зумів форсувати Дунай і захопити Північну Добруджу. Проте далі цей корпус не пішов, його завданням було — стримувати поблизу себе значну частину турецької армії, оскільки весь цей наступ, за задумом генерального штабу, виявився відволікаючим.
І лише корпус генерала Гурка продовжував заглиблюватися в Балкани. Захопивши 25 червня Тирново, російські війська, за допомогою болгарських ополченців, здолали Зайнекенський та Шипкинський перевали. Вже в середині липня 1877 росіяни і болгари св’яткували свою першу перемогу у квітучій Долині Троянд. Але в цей час турки морем перекинули з Чорногорії загартований у боях корпус генерала Сулейман-паші (20 тисяч), який постав перед військами Гурко та болгарськими ополченцями у проміжку між Ені-Загрою та Ескі-Загрою. Під Ені-Загрою росіянам вдалося потіснити турків, але під Ескі-Загрою вони і болгарські ополченці зазнали жорстокої поразки, тому змушені були відійти до гірських перевалів.
У серпні 1877 корпус Сулеймана-паші почав наступ на Шипкинський перевал, де оборону тримали солдати Орловського полку та болгарські ополченці генерала Столєтова. Після триденного штурму, коли росіяни та болгари вже не мали набоїв і змушені були відбиватися камінням та багнетами, на допомогу шипкинцям прибула 25-а дивізія генерала Драгомирова. З’єднавшись із оборонцями Шипки, росіяни багнетним ударом відкинули турків від перевалу. Відтак, подальшу оборону очолив щойно прибулий на Шипку з підкріпленням генерал Радецький. Перегрупувавши свої сили, турки знову пішли на перевал, але в боях, що тривали до 14 серпня, військам Радецького вдалося відстояти його.
Досить невдалою для росіян виявилась битва під Плевною (серпень 1877). Першими домоглися успіху румунські війська, які зуміли здобути штурмом Гривицькі редути, що прикривали підступи до фортеці. Згодом двома редутами — Ісса-ага та Кавандек — оволоділи російські війська генерала Скобелєва. Та оскільки підкріплень росіяни не отримали, то війська Османа-паші зуміли відбити свої редути і примусити росіян відступити. Під час цього бою росіяни втратили понад 12 тисяч солдатів, близько 4 тисяч втратили і румуни. Крім того, росіяни змушені були відступити на лівий берег Дунаю, що викликало обурення імператора Олександра II, який наказав знову розпочати наступ на Плевну і вдатися до її облоги. Зрештою, ця облога була успішною. 50-тисячний гарнізон турків мав дуже мало провізії. 28 листопада турецькі війська під командуванням Османа-паші спробували прорватися через заслони росіян, але, втративши кілька тисяч бійців, здалися. Потрапив у полон і сам Осман-паша.
На заключному етапі російсько-турецької війни помітними подіями стали битва під Шейново, в якій прославилися воїни корпусу генерала Скобелєва, і де близько 22 тисяч турків здалися в полон, та під Філіппополем. Перш ніж досягти Філіппо-поля, російський загін під командуванням Гурко зумів, майже без бою, здобути Софію, а згодом завдати туркам настільки серйозною поразки, що армія Сулейман-паші втратила близько 20 тисяч і, по суті, перестала існувати як реальна військова сила.
Серед битв, що відбувалися в цей час на Кавказькому театрі воєнних дій, дослідники особливо виокремлюють битву під Зивином та оборону Баязета. Під Зиви-ном російський загін генерала Геймана (19 тисяч осіб) спробував здобути укріплення, які охороняв 10-тисячний загін Хакі-паші. Але, втративши близько тисячі солдатів, росіяни змушені були відступити. Що, в свою чергу, примусило генерала Лоріс-Мелікова зняти облогу фортеці Каре. Довелося повертатися і Єриванському загону Тергукасова, котрий до того досить успішно і далеко заглибився на турецьку територію. Російський гарнізон Баязета складався лише з півтори тисячі солдатів. Турки навіть не пішли на штурм його, а вдалися до облоги, знаючи, що у росіян обмаль харчів і майже зовсім немає води. Проте гарнізон під командуванням майора Штоквича вперто обороняв фортецю і, врешті-решт, дочекався підмоги — до міста прорвався загін генерала Тергукасова. Залишилася в історії цієї війни і битва на Аладжийських висотах. Маючи 56-тисячний корпус, російський генерал Лорис-Меліков так і не зумів здобути цих висот і, втративши понад 3 тисячі солдатів, відійшов. Проте турецький полководець Мухтар-паша не наважився переслідувати росіян, а, на їх подив, сам відійшов до Карса. Скориставшись його відступом, росіяни пішли в наступ, і 3 жовтня завдали туркам значної поразки, після якої турки безладно відступали, спочатку до Карса, а потім до Ерзрума.
А заключним акордом цієї війни стало здобуття 6 листопада 1877 росіянами Карса. Тут прославився генерал Лазарєв, який особисто очолив загін, котрий захопив Східні ворота фортеці, а потім відбив контратаку турків. При здобутті цього міста близько 17 тисяч турків здалося в полон.
Дипломатичним завершенням цієї війни стала мирна угода, укладена 19 лютого 1878, в містечку Сан-Стефано, неподалік Константинополя. Здобутки Росії, згідно з цією угодою, були досить поважними: вона повернула собі південну частину Бес-сарабії, порт Батумі, місто Баязет і Алашкертську долину. Союзниця її, Румунія, зуміла повернути собі Добруджу. Болгарія стала незалежним князівством. Здобули незалежність Сербія і Чорногорія.
Проте умови договору не влаштовували Англію та Австро-Угорщину. Щоб розв’язати цю проблему, в 1878, в Берліні, скликали конгрес. Рішення, що були ухвалені на ньому, змусили російського імператора засмутитися: Алашкертську долину та Баязет довелося повертати Туреччині, так само не дісталося їй і гирло Дунаю. Значно скоротилися території Болгарії, Сербії та Чорногорії.
У цій війні взяли активну участь підрозділи кількох козацьких військ. Так, Терсь-ке військо виставило проти турків 15 кінних полків, дві кінні батареї та ескадрон Конвою Його Величності. Особливо відзначалися терські козаки при розгромі армії Мухтара-паші на Аладжанських висотах і Леве-Бойну, та при штурмі Карса. Побували окремі терські полки і за Дунаєм: їх кінні лави наступали під Плевною, Лов-чею, Горним-Дубняком, Самовидом. Вони відзначилися при переході через гірські перевали Балкан і при переслідуванні відступаючих турецьких військ. Досить сказати, що Перший Горсько-Моздоцький полк цього війська отримав вісім Георгіївських срібних сурм з написом: «За відзнаку в Турецьку війну 1877 і 1878 років», а Перший Волзький полк відзначився в битві при Деву-Бойну, що засвідчено написами на Георгіївських полкових сурмах. До речі, в битві під Деве-Бойну Перший Кавказький полк Кубанського війська прославився так, що йому було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзнаку при Деве-Бойну 23 жовтня 1877 року» та 12 Георгіївських срібних сурм.
Здобували свою славу на цій війні й Перша Донська козацька батарея, Чотирнадцятий, П’ятнадцятий, Шістнадцятий і Сімнадцятий Донські козацькі полки, Четверта Донська козацька батарея, чимало підрозділів Українського козацтва.