Російсько-українсько-польська війна (1654-1667) — війна, розпочата Росією (Московією) за визволення Смоленська та інших захоплених Польщею міст і територій, які Росія вважала своїми; а також за витіснення польських військ із території України. Щонайактивнішу участь у ній брало українське козацтво.
Розпочалася війна наступом російської армії (140 тисяч осіб), на чолі з царем Олексієм Михайловичем, на Смоленськ, в якому тримав оборону польсько-литовський гарнізон (2 тисячі солдатів) під командування воєводи Обуховича. Облогу (26 липня) росіяни розпочали з обстрілу міста, а вже 16 серпня вдалися до штурму, який завершився для них невдало. Коли росіяни увірвалися до однієї з веж, оборонці висадили її в повітря разом з нападниками. Ще понад місяць тривала оборона міста, і лише коли в Смоленську дізналися, що військо литовського гетьмана Радзивілла, котре йшло їм на допомогу, розгромлене на річці Шкловці і підмоги чекати нізвідки, 23 вересня 1654 гарнізон капітулював. Умови, на яких це було зроблено, виявилися досить лицарськими: керівникам оборони — воєводі Обуховичу та полковнику Рофу — дозволено було відбути до Литви. Що ж до міщан та інших захисників фортеці, то вони могли або присягати на вірність російському цареві, або ж вільно їхати до Литви.
Битва на Шкловці, в якій військо воєводи Олексія Трубецького завдало поразки армії гетьмана Радзивілла (при цьому сам Радзивілл, поранений, ледве врятувався втечею) призвела до того, що ще раніше за Смоленськ капітулював гарнізон міста Могильова. Відтак, на півдні та сході Білорусії майже не залишилося військ, які могли б протистояти росіянам. Це сприяло тому, що вже через два тижні облоги їм вдалося здобути досить міцно укріплене місто Полоцьк і підійти до Вітебська. На той час це була могутня фортеця, яка мала сильний гарнізон і достатньо запасів продовольства та зброї. Воєвода Шереметьєв відчував, що у нього замало сил, щоб одразу здобути Вітебськ штурмом, тому він намагався взяти фортецю дипломатичним приступом, тобто шляхом тривалих переговорів. Проте польсько-литовський гарнізон не піддавався на умовляння. Спочатку росіянам вдалося захопити два остроги і примусити гарнізон зачинитися в цитаделі, а ще через певний час, 22 листопада, він капітулював.
А в цей час в Україні помітних успіхів досягали поляки (18-тисячна армія), які діяли спільно з ордою кримського хана Магмет-Гірея. Цим союзникам протистояло російсько-українське військо під командуванням воєводи Василя Шереметьєва та гетьмана Богдана Хмельницького. Вирішальна битва відбулася на Правобережжі, в районі Ахматова, в січні 1655. Тут українські козаки, за своїм звичаєм, побудували укріплення з возів, утворивши з них майже неприступний табір, в якому упродовж 4-х днів відбивали всі напади поляків та ординців. Хроністи засвідчують, що польсько-татарські війська кілька разів проривалися в табір, проте щоразу козаки та російські солдати відбивали їх напад у запеклому рукопашному бою. У цій, здавалось би, безнадійній ситуації українці й росіяни зуміли пробитися через польське військо і відступити в бік Білої Церкви. Поляки і кримчаки зазнали таких втрат, що переслідувати їх уже не наважилися. Тим паче, що поблизу Білої Церкви стояло військо воєводи Федора Бутурліна. Оскільки битва ця відбулася в люте мороззя, то й поле битви дістало назву Дрижиполе, а звідси й назва самої битви — Дрижипольська.
Тієї ж зими польсько-литовському війську вдалося досить успішно здійснити кілька походів на територію Білорусії. Зокрема, армія гетьмана Радзивілла зуміла здобути Копись, Оршу, Будровну та низку інших міст і містечок, а також врятувати затиснутий російською облогою польський гарнізон Старого Бихова.
Хтозна, як би надалі розвивалися події в Білорусії, якби не вторгнення на територію Польщі шведських військ, котрим у серпні вдалося навіть захопити Варшаву. Але ще до цього козацькі війська наказного гетьмана Івана Золотаренка та російське військо князя Якова Черкаського здобули (3 липня) Мінськ і підступили до Вільно (Вільнюса). Вирішальна битва відбулася 29 липня 1655, на річці Вілії. Вона завершилася цілковитою поразкою поляків та литовців, котрі відступили за річку. Внаслідок цієї перемоги, російсько-українські війська зуміли здобути Вільно, а згодом Ковно (Каунас) та Гродно.
Натхненні цими перемогами, козаки Богдана Хмельницького та російські солдати взяли в облогу Львів (вересень 1655) і, напевне, здобули б його, та в цей час до Галичини надійшла звістка про те, що на Україну напала орда Магмет-Гірея. Зібравши військо, Богдан Хмельницький та його полководці зуміли відбити натиск кримчаків, але про подальший наступ на поляків тієї осені вже не йшлося.