Російсько-українсько-польська війна (1660-1667) — війна, яку Росія розпочала проти Польщі, за підтримки українських козацьких військ гетьмана Юрія Хмельницького. Розпочалася вона з території Білорусії, де російські війська воєводи Хованського здобули штурмом фортецю Брест (Берестя).
Згодом загін російського стольника Семена Змєєва завдав поразки загонові поляків під Слуцьком. Проте вже на кінець весни 1660 ситуація різко змінилася. Річ у тому, що полякам вдалося укласти зі Швецією Оливську мирну угоду (Оливський мир),котра дозволила всі війська націлити на боротьбу проти Московії. Упродовж весни і літа 1660 поляки переможно витісняли росіян з Литви (в їх руках залишилося лише Вільно), та з західних і центральних регіонів Білорусії. У вересні 1660 російська армія (25 тисяч осіб) спробувала завдати полякам поразки у битві поблизу села Губареве. Проте поляки, під командуванням коронного гетьмана Сапеги та польного гетьмана Чарнецького, упродовж трьох днів рішуче відбивали всі атаки росіян.
Врешті-решт, армії розійшлися так і не домігшись реальної перемоги. Та коли на допомогу Долгорукому з Полоцька почав рухатися корпус князя Хованського (12 тисяч осіб), поляки перепинили йому шлях і розгромили. Після цього й військо князя Долгорукова змушене було відійти в район Могильова, віддавши полякам майже всю територію Білорусії.
По тому, як гетьманом України став Юрій Хмельницький, росіяни організували спільний похід російського війська Василя Шереметьєва (30 тисяч осіб) та козацького війська Юрія Хмельницького (25 тисяч осіб) на Львів. Мета цього походу полягала в тому, щоб розгромити польську армію й остаточно витіснити її з етнічної території українців. Але рушили ці війська двома колонами. Неподалік містечка Любар (тепер районний центр на Житомирщині) російську рать зустріли 90-тисяч-не військо поляків і татар (бл. 60 тисяч). Бій тривав два дні, росіяни зазнали поразки. Відступивши, вони зачинилися в укріпленому — возами та насипом — таборі й оборонялися упродовж десяти днів (до 16 вересня 1660). Після цього вони, в рухливому таборі, почали відступати в бік Чуднова (нині районний центр на Житомирщині). Цей відступ, загалом, їм удався, ось тільки закладати новий табір довелося в низині ріки, в дуже незручному для оборони місці. Втім, росіяни були сповнені впевненості, що незабаром їм на допомогу прийде військо Юрія Хмельницького. І козаки, справді, наблизилися. Дізнавшись про це, Шереметьєв навіть спробував прорватися на з’єднання з ними, та й взагалі, був зручний момент для того, щоб ударити на поляків і татар з двох боків.
Одначе Хмельницький уклав з поляками мирну угоду, приєднавши своє військо до того, що тримало облогу. Відтепер російська армія була приречена. Хроністи вважають, що понад третину війська в цьому таборі росіяни втратили не стільки від боїв, скільки від голоду та хвороб, а тут ще насунулися осінні холоди. Не витримавши, 23 жовтня воєвода Шереметьєв оголосив про капітуляцію. За умовами Чуднівського договору, поляки повинні були відпустити росіян, без зброї та прапорів, додому. Але за це Шереметьєв повинен був вивести всі російські війська з території України. Проте згодом поляки передали полонених татарам, а ті переправили їх до Криму (в їх числі й воєводу Шереметьєва). Відтак виконувати умови Чуднівської угоди було нікому. Принаймні, київський воєвода Юрій Борятинський відмовився це робити, заявивши, що він може виконувати лише накази царя. Після цього полякам та українським козакам слід було здобути Київ штурмом, але вони не наважилися зробити цього. Причин було кілька. Передусім, татари в основній масі своїй відійшли до Криму (разом з численним полоном). У самому польському війську почалися заворушення у зв’язку з тим, що солдатам не видавали платню. Та й на підтримку козаків Ю. Хмельницького вони теж не дуже покладалися: занадто вже ненадійним він видавався союзником.
Врешті-решт, все закінчилося тим, що ні Києва польсько-українські війська не здобули, ні на Лівобережжя наступу теж не повели. Лівобережжя залишилося під протекторатом Росії, Правобережжя — Польщі. Історики вважають, що Чуднівська битва стала однієї з найбільших поразок росіян. Напевне, так воно і є. Одначе це була не остання поразка росіян у цій війні. Восені 1661 року 20-тисячна армія воєвод Хованського та Ордин-Нащокова була розгромлена в битві при містечку Кушлики польсько-литовським військом маршалка Жеромського. Свідки тих подій стверджують, що на полі бою полягло, чи потрапило в полон, близько дев’ятнадцяти тисяч росіян. Лише тисяча з них, на чолі з Хованським, зуміла відійти до Полоцька і заховатися за його стінами. Але й там росіяни довго не протрималися. Взимку польсько-литовські війська здобули Могильов та низку інших міст, отож під контролем росіян у Білорусії залишався лише Вітебськ та незначна територія, що прилягала до нього. У цей час у Москві спалахнув черговий бунт. Моральний дух російського війська теж був невисоким: чимало солдатів просто втікало з війська, розбігаючись по домівках, або створюючи грабіжницькі загони. Отож в 1662 російське командування розпочало переговори з поляками.
Цікавою сторінкою в цій війні стала оборона російським гарнізоном Вільно, яка тривала майже півтора роки. За цей час росіяни відбили п’ять великих штурмів. Дослідники тих часів стверджують, що під кінець оборони (листопад 1662) з усього кількатисячного гарнізону залишилося всього 78 солдатів. Розуміючи, що обороняти фортецю з таким військом неможливо, комендант, воєвода Данило Мишецький, хотів закласти вибухівку і висадити фортецю в повітря разом із гарнізоном. Одначе солдатам така смерть не сподобалася: вони схопили свого коменданта і видали його полякам, виторгувавши собі за це помилування. Що ж стосується Мишецького, то його було страчено за особистим наказом польського короля Яна-Казимира. Відтак уся Литва виявилася звільненою від росіян і цілковито перейшла під контроль польсько-литовської держави Речі Посполитої.
А тим часом Юрій Хмельницький не бажав залишатися лише правобережним гетьманом. Зібравши, щоправда, досить незначне, військо та приєднавши до нього загін татар, він здійснив кілька рейдів на Лівобережну Україну, сподіваючись, що вони викличуть антиросійське козацьке повстання в тому регіоні. Але всі ці рейди виявилися невдалими. Двічі, восени 1661 та на початку літа 1662, Ю. Хмельницький підводив свої українсько-татарські війська під стіни Переяслава, сподіваючись в такий спосіб відрізати Київ від Лівобережжя, але обидва рази штурм міста виявлявся невдалим. Ясна річ, Хмельницький розраховував і на те, що на Лівобережжі в цей час розгорталася чергова боротьба за гетьманську булаву. Там було три основних претенденти: Брюховецький, Золотаренко і Сомко. В квітні 1662 булава дісталася Сомкові, але незабаром її від нього відібрав Брюховецький. Одначе, цей внутрішньополітичний конфлікт на Лівобережній Україні не призвів ні до антиросійського повстання (навпаки, всі три претенденти прагнули заручитися підтримкою російського уряду та місцевих воєвод), ні до об’єднання України під однією булавою, тобто булавою його, Юрія Хмельницького. І все ж таки ідея об’єднання існувала: і в головах козацьких полководців, і в головах польського керівництва. Восени 1663 на Правобережній Україні з’явився зі своїм військом польський король Ян-Казимир. Щоправда, чисельність цього війська була сміховинною — всього 10 тисяч осіб! Ясна річ.
при цьому він розраховував на орду, але й вона налічувала всього 5 тисяч шабель. Приблизно стільки ж виставив і гетьман Павло Тетеря, який замінив Юрія Хмельницького.
Вирушати з такою армією на завоювання Лівобережної України, де перебувала досить сильна армія росіян та могутнє козацьке військо, було божевіллям. Але король чомусь вважав, що його негайно підтримає все лівобережне козацтво. При цьому він сподівався, що на них вплине магія гетьмана Тетері, котрий виступав у ролі об’єднувача всіх українських земель. Але Тетеря виявився не тією постаттю, за якою пішли б лівобережні полковники. Кілька незначних міст цьому польсько-українському війську захопити все ж таки вдалося, одначе ні Києва, ні Переяслава вони не здобули. Більшість міст, які обороняли козацько-російські гарнізони, не бажала визнавати ні Тетері, ні Яна-Казимира. Так, Лохвицю полякам та козакам вдалося захопити лише після жорстокого штурму, під час якого загинула значна частина їх війська. Не зумів здолати Тетеря й гарнізону містечка Гадяч. Король Ян-Казимир узяв був в облогу Глухів, але зазнав невдачі. А під Новгород-Сіверським йому завдав поразки загін росіян. Пізньої осені король та гетьман Тетеря змушені були повернутися на Правобережжя, так і не взявши під надійний контроль жодного лівобережного регіону. Проте навесні 1664 їм самим довелося відбивати наступ російсько-українських військ, котрі здійснювали рейди на Правобережжя,(щоправда, й загін росіян теж нараховував всього 2 тисячі осіб), продовжувалися ці рейди й упродовж 1666. Але вже під кінець року обидві сторони — російсько-українська та польсько-українська — цього конфлікту відчули, що сили їх вичерпано, а війна зайшла в глухий кут. Відтак почалися переговори. В січні 1667, в селі Андрусово, неподалік Смоленська, де на той час перебувала ставка російського командування, відбулося підписання договору щодо перемир’я («Андрусівське перемир’я», див.), згідно з яким сторони — Росія і Польща — зобов’язувалися упродовж 13,5 років не воювати одна з одною. Це перемир’я призвело до трагедії українського народу, оскільки воно надовго поділило територію України поміж двома імперіями: Лівобережна Україна почала офіційно належати Росії, Правобережна — Польщі. Що ж до Запорозької Січі, то вона здобула певну автономію. Київ теж (тимчасово) почав належати Росії.
Вважається, що поразка в цій війні призвела до того, що Польща перестала існувати, як провідна держава Східної Європи, відтак, перестала вона бути і серйозною військовою суперницею Росії. А незабаром ці дві країни почали зближуватися, маючи при цьому спільних ворогів в образі Швеції та Туреччини. Що ж до України, то, внаслідок цієї війни, вона так і не змогла відродитися не лише як єдина держава, але навіть як єдине автономне державне утворення в межах однієї імперії.