Російсько-українсько-турецька війна (1686-1700) — війна, що стала частиною великої коаліційної війни ряду європейських держав проти Туреччини (1684-99).Для консолідації сил у боротьбі з Туреччиною, в Європі створюється «Священна ліга» у складі: Речі Посполитої, Австрії та Венеції.
Але цього виявилося замало, і «Ліга» звернулася за допомогою до Росії. А щоб залагодити відносини між нею і Польщею, було вирішено провести переговори, котрі, після дворічного дипломатичного двобою та зволікань, завершилися підписанням у 1686 «Вічного миру». При цьому Україна залишалася поділеною на дві частини: Лівобережну (під короною Росії) та Правобережну — під короною Польщі. Київ і землі Запорозької Січі теж залишалися за Росією. Свою активність Росія почала засвідчувати негайно, але, в основному, в боротьбі проти союзника Туреччини — Кримського ханства.
Перший похід проти татар розпочався вже навесні 1687. Російські війська очолював князь Василь Голіцин. Українське козацтво ішло в похід під проводом гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Загальна чисельність війська сягала 100 тисяч, і цього було цілком достатньо, щоб рішуче здолати Кримське ханство. Проте організатори походу не подбали про забезпечення війська продовольством, фуражем, а головне, питною водою, оскільки йти доводилося безлюдними степами, під палючим сонцем, натрапляючи на малярійні болота. Крім того, татари вдалися до перевіреного методу: з наближенням військ, їх передові роз’їзди почали підпалювати степ, залишаючи перед ворогом чорну, вигорілу пустелю, в якій не було чим дихати. Люди падали від утоми та спраги, у військах з’явилося багато хворих, почалося дезертирство. До того ж, точилися конфлікти між росіянами та українськими козаками. Росіяни стверджували, що степи підпалюють люди гетьмана Самойлови-ча, аби врятувати Кримське ханство, котре Україна розглядала тепер, як противагу російській експансії. Щоб припинити всю цю трагедію і врятувати військо, князь Голіцин повернув його назад, на територію Гетьманщини. Що ж до Самойловича, то проросійськи настроєні козацькі старшини схопили його і звинуватили у зраді (див.). Замість нього, гетьманом було обрано Івана Мазепу. Зрадівши такому несподіваному порятунку, кримські татари самі перейшли в наступ і здійснили кілька лютих грабіжницьких нападів на Лівобережну Україну.
Оскільки завдання своє і своїх обов’язків перед «Священною Лігою» Росія не виконала, довелося російсько-українській армії в лютому 1689 знову вирушити в похід. Зверніть увагу, що цього разу військо виступило в лютому, коли в степу ще зеленіє трава, досить води, нема спеки і степ ще не можна підпалювати — тобто було враховано досвід попереднього походу, той досвід, котрий добре був опрацьований самими татарами. Цього разу військо нараховувало 112 тисяч шабель та багнетів, і знову значну частину його складали українські козаки, а також етнічні українці зі Слобідської України, котрі були рекрутовані до російської армії. Вперше це військо зіткнулося з кримською ордою лише в середині травня, і відбувалося це вже неподалік перекопських укріплень. Напад татарської кінноти російсько-українські війська відбили залпами гармат та рушниць. Втративши чимало воїнів убитими, орда відкотилася за Перекоп, підсилюючи гарнізони укріплень. Проте штурмувати їх Голіцин не наважився. Чому? Говорити про те, що командування війська боялося міцних укріплень не доводиться. Очевидно, зупинило його інше: був кінець травня, а за Перекопом лежала неозора степова рівнина — вже майже випалена, під палаючим безводним степом. І тоді Голіцин вирішив, що тут, на підпалених степах Криму, трагедія війська буде ще страшнішою, ніж в українських степах навесні 1687. Тим паче, що вже під стінами Перекопа армія залишилася без питної води, продовольства і фуражу. Повернення війська було ганебним, і вся Європа була свідком цієї ганьби. Російські дослідники вважають, що саме ганебні невдачі цих походів — на котрі було затрачено величезні кошти і котрі викликали невдоволення в Європі та падіння авторитету Росії як могутньої держави, — призвело до відсторонення від престолу царівни Софії та її уряду. Таке ж невдоволення викликали ці походи і в середовищі українського козацтва. Тисячі й тисячі городових козаків були відірвані від весняної землі і безцільно втратили майже півроку.
Знадобилося майже шість років для того, щоб Росія знову наважилася розпочати бойові дії проти татарсько-турецьких військ. За цей час померла мати-регентша Наталія Наришкіна, до влади прийшов її син, Петро І, і на пониззі Дніпра, спільно з українськими козаками, діяв тепер воєвода Борис Шереметьєв. Одначе завдання його полягало лише в тому, щоб відволікати на себе значну частину татарських і турецьких військ, бо головний удар Петро І націлив на турецьку фортецю Азов, від якої розпочиналася більшість турецько-татарських походів на Московію. На чолі російського війська (31 тисяча) стояв генерал Автоном Головін, а корпусами командували генерали Франц Лефорт та Патрик Гордон. Цікаво, що цар теж брав участь у поході, але відвів собі роль командира бомбардирської роти. Упродовж двох тижнів, Петро І сам начиняв гранати і стріляв по фортеці, вважаючи, що саме так і повинен розпочинати свою військову службу цар-полководець.
Росіяни двічі вдавалися до штурму, але обидва рази невдало. їм лише вдалося захопити дві фортечні вежі, на котрих тримався ланцюг, що перегороджував ріку. Гармати росіян теж особливої шкоди стінам фортеці не завдали. В обложених було досить припасів, щоб триматися й далі. Отож до Москви військо повернулося ні з чим. маючи в полоні одного-єдиного турка, якого навіщось, на показ, водили Москвою. мабуть, хвалилися «трофеєм». Зате українські козаки, яким відводилася роль всього лиш відволікаючої сили, діяли рішуче. Спільно з невеличким загоном Ше-реметьєва, їм вдалося здобути низку фортець, і серед них — Іслам-Кермен і Таган.
Навесні 1696 Петро І повів на Азов уже 75 тисяч солдатів та донських козаків. Спеціально для цього походу було збудовано цілу військову флотилію, котра могла блокувати фортецю і з боку ріки, і з боку моря. Саме вона 14 червня 1696 атакувала турецьку ескадру, що увійшла в гирло Дону, маючи на борту 4-тисячний загін підмоги для гарнізону. Два кораблі були потоплені, інші вийшли в море, але й з моря допомогти вони нічим не могли, оскільки виявилися блокованими російськими кораблями та бойовими човнами-стругами.
Долю ж самої фортеці вирішили козаки. Саме з донських та українських козаків було сформовано два штурмові загони під командуванням отаманів Якова Лизогуба та Фрола Минаєва. Вже під час першого штурму козаки зуміли захопити частину валу, з якого російська артилерія могла зблизька обстрілювати фортецю. Розуміючи, що підмоги виглядати марне, гарнізон не став чекати генерального штурму і здався на милість переможця. Здобуття Азова значно зміцнило авторитет Росії й ослабило позиції в цьому регіоні Туреччини та Кримського ханства. Крім того, Азовські походи створили передумови для формування російського флоту, оскільки тепер Росія вже мала вихід в Азовське море. Проте сподівання Петра І на те, що відтепер «Священна Ліга» почне активніше боротися проти Туреччини, не виправдалися. Навпаки, побоюючись зміцнення Росії, представники «Священної Ліги» підписали з Туреччиною мирний договір (відбулося це на Карловицькому конгресі, 1696). Відтак в 1700 Росія й собі змушена була підписати мирну угоду з Османською імперією. Згідно з ним, до Росії відходили Азов і прилеглі території. Крім того, Росія вперше відмовлялася платити данину (у вигляді подарунків) Кримському ханові. Проте вихід до Азовського моря зовсім не означав, що Росія дістала вихід до Чорного моря: ключі від Керченської протоки й далі залишалися в руках Туреччини та Кримського хана.
Константинопольським договором 1700 й завершилася ця затяжна, але не дуже інтенсивна за бойовими діями, війна (1686-1700). Вихід до Азовського моря сприяв розбудові Донського козацтва та створенню козацьких флотилій. Він же й спровокував Росію на нову експансію в бік Північного Кавказу та розширення плацдарму на кавказькому узбережжі.