Російсько-французька війна (1805-1807) — війна, яку російський імператор Олександр І оголосив Франції після вступу Росії (1805) до антифранцузької (анти-наполеонівської коаліції держав у складі Австрії, Англії, Швеції та Неаполя.
Першою бойові дії розпочала Австрія, яка ввела свою 80-тисячну армію генерала Макка до Баварії. Дізнавшись, що на допомогу Макку поспішає 50-тисячна армія росіян, Наполеон вирішив розгромити австрійців ще до того, як ця армія з’явиться поблизу баварських кордонів. І йому це вдалося. Оточивши австрійців в районі Ул-ма, Наполеон почав розчленяти їх і винищувати. Макк спробував було вирватися з оточення, але, зазнавши значних втрат, змушений був капітулювати. Вражений такою безхребетністю австрійської армії, генерал Кутузов, який, після двохмісячного маршу, виявився в цей час за 250 кілометрів від місця ганьби генерала Макка, зрозумів, що тепер він залишився наодинці з 200-тисячною армією французів. І не бачилося йому нічого іншого, як відійти, щоб дати армії перепочінок. Але Наполеон вирішив, що краще знищити його військо негайно, і послав корпус маршала Мортье, аби той зайшов у тил армії Кутузова й оточив її, не дозволивши переправитися на лівий берег Дунаю. Австрійці запропонували Кутузову йти до Відня, аби, спільно з його гарнізоном, захищати столицю. Але генерал повів військо до мосту біля Крем-са, щоб перейти Дунай і, висадивши міст у повітря, відірватися від переслідувачів.
При цьому він пам’ятав, що військо не має достатньо продовольства, а чимало солдатів залишилося босоніж, оскільки чоботи їх тривалого переходу не витримали, а австрійці взуттям та одягом не допомогли. 28 жовтня план Кутузова вдався. Його сапери висадили міст разом із ескадроном французів, що переслідував його ар’єргард. Наступного дня корпус Мортьє теж переправився через Дунай, але його атакували загони Милорадовича та Дохтурова. Втративши понад 5 тисяч солдатів, Мортьє змушений був повернутися на правий берег і постати перед своїм імператором, який спостерігав за його поразкою, стоячи на тому боці ріки. Цей маневр дозволив Куту-зову відпочити і повести військо до Ольмюца, куди мав підійти зі своєю Другою армією російський генерал Буксгевден.
Але перша невдача не засмутила Наполеона. Одним ударом захопивши Відень, його військо підійшло до мосту через Дунай. Міст утримував загін австрійців під командуванням князя Аусберга. Він міг на якийсь час затримати переправу французів, але представники Наполеона почали переконувати його не розпочинати бій, оскільки їх імператор уже уклав мирну угоду з їх Австрією. І поки точилися переговори, французи просто взяли і захопили міст. Після цього корпус Мюрата наздогнав ар’єргардні частини росіян генерала Багратіона поблизу села Шенграбен, але атакувати не наважився, вирішив дочекатися основних сил імператора. Наполеон спробував розпочати переговори про перемир’я і зупинити просування армії Кутузова, але генерал перехитрував його і пішов своїм шляхом.
Ось тоді і відбулася славетна битва під Шенграбеном, де 5-тисячний загін Багратіона опинився перед 30-тисячним корпусом французів. І Кутузов, і Мюрат розуміли, що корпус Багратіона приречений. Але сталося диво. Навіть в оточенні, росіяни, які зазнавали великих втрат, продовжували боротися. Уночі залишки корпусу багнетною атакою вирвалися з «мішка» і 6 листопада наздогнали армію Кутузова. Всі учасники цієї битви були відзначені спеціальним знаком, з лаконічним написом: «5 проти ЗО». А тим часом, уже 10 листопада, під Ольмюцем, Кутузов зустрівся не лише з Другою російською армією, але й з корпусом австрійців. Тоді як Наполеон зумів постати перед союзниками, маючи під своїм командуванням лише 75-тисячне військо (російсько-австрійські сили становили 86 тисяч). До того ж, розвідка доповідала Наполеонові, що в тил йому просувається велика 80-тисячна австрійська армія ерцгерцогів Карла та Іона. Ясна річ, Наполеон вирішив дати союзникам бій ще до наближення війська ерцгерцогів. Тим паче, що військо союзників очолювали одразу два імператори — Росії та Австрії. Кутузов пропонував не розпочинати бій, а відступати, виснажуючи французів ар’єргардними боями, але командували тепер імператори. До того ж, Наполеон відвів свої війська з Праценських висот, й опинився на рівнині, де розгромити його нібито буде зручніше. А далі відбулася славетна Аустерліцька битва, під час якої засяяв талант Наполеона-полководця, і де сам Олександр І, виявившись під час панічного відступу своєї армії на полі бою, у супроводі лише двох козаків та особистого лікаря, тільки дивом не потрапив у полон. Втративши 27 тисяч солдатів, союзники зазнали принизливої поразки, після якої Австрія вийшла з війни, уклавши з Наполеоном Пресбурзький мир. Відтак й антифранцузька коаліція розпалася.
Проте Росія з війни не вийшла. Навпаки, вона рішуче підтримала Пруссію, на територію котрої увійшли в 1806 війська Наполеона. Розгромивши прусську армію в битвах під Ієною та Ауерштедтом, французи вирішили, що настала черга Польщі, й передові загони Наполеона без особливих труднощів взяли Варшаву. Та поляки не лише не збиралися розгортати боротьбу проти французів, а навпаки, умовляли Наполеона створити незалежну (від Росії) Польщу, під його протекторатом. Побоюючись, що Росія назавжди залишиться без Польщі, Олександр І послав туди корпус фельдмаршала Михайла Каменського. Та Наполеон мав намір не просто розбити чи витіснити росіян з Польщі, але й знищити всю армію.
Одна з найзапекліших битв між французами та росіянами відбулася поблизу села Прейсиш-Єйлау у Східній Пруссії (26-27 січня 1807). Вибивши росіян із села, французи, водночас, одразу завдали удару по лівому флангу, щоб відрізати армії ворога шлях до Росії. Основний удар мав нанести корпус маршала Ожеро, але сталося так, що, через хуртовину, маршал втратив орієнтири і вивів корпус прямо на батарею росіян. Ті вдарили по густій масі ворога картеччю і, завдавши йому значних втрат, змусили відступити. І тут стався цікавий випадок: перейшовши в контратаку, росіяни наблизилися до ставки Наполеона, яка розташовувалася на… сільському цвинтарі. Поруч гинули солдати й офіцери, над головою імператора пролітати кулі та ядра, але той незворушно залишався на своєму спостережно-командному пункті, змушуючи всіх навколо до мужньої оборони. А потім у ситуацію втрутилася кіннота Мюрата, яка відбила натиск росіян і дала можливість Наполеону підвести резерви.
Дізнавшись, що англійці завезли до Кенігсберга значні запаси зброї, продовольства та одягу, армія Беннігсена націлилася на це прусське місто, сподіваючись поліпшити там своє становище, а водночас, врятувати місто від армії Наполеона. Та коли вони переправилися через річку Аллсе, на тому боці, неподалік містечка Фрідланд, на шляху їм постав корпус маршала Ланна. Військ у нього було значно менше, але він викошував росіян артилерійським вогнем, прагнучи будь-що затримати їх у низині, поблизу річки, на дуже невигідних позиціях. Нерішучий Беннігсен не наважився повести військо на прорив і відкинути Ланна, а дочекався… появи головних сил Наполеона. Прибувши до місця і побачивши, в який ситуації опинилися росіяни, Наполеон кидати військо у наступ не поспішав, дав можливість попрацювати артилеристам. Частина росіян все ж таки змогла перейти через річку і спалити за собою мости але, поки це відбулося, французька артилерія винищувала росіян на вузеньких вуличках містечка, котрі вели до цих мостів. Крім того, корпус генерала Горчакова пробитися до мостів не зміг.
Притиснуті до ріки, росіяни поділилися: одні кидалися у річку, намагаючись переплисти її під шквальним вогнем французів, інші ж пробували пробитися понад річкою. Переважна більшість із них загинула в бою, втопилася або потрапила в полон. Дехто з дослідників вважає, що під час цієї битви росіяни зазнали найтяжкої поразки за все XIX століття. А й справді, тут вони втратили близько 25 тисяч солдатів і майже всю свою артилерію. Втрати армії Наполеона становили лише 8 тисяч осіб. Після цього побиття росіяни перейшли Німан й опинилися на території Росії. А тим часом, остаточно розправившись з Прусією, Наполеон вважав, що він виконав своє завдання і погодився на переговори з росіянами, тим паче, що в нього існували ще два могутніх ворога: Англія та Австрія. Підписання угоди відбулося 27 червня 1807 року, в містечку Тильзит. Цікаво, що, за умовами цього договору, Росія не лише визнавала панівне становище Франції в Західній Європі, але й змушена була передати їй захоплені Іонічні острови та бухту Котор в Іонічному морі.
Хоча ця війна відбувалася далеко від донських степів, одначе в ній взяло участь 16 донських козацьких полків, зокрема, полки Іловайського, Єфремова, Папузіна, Грекова, Малахова, Андронова, Сисоєва, Кирсанова… відомо, що в битві під Шен-грабеном прославився Другий Донський козацький полк, за що його було відзначено Георгіївським прапором: «За подвиг під Шенграбеном 4 листопада 1805 року, в битві 5-тисячного корпусу з противником, що складався з ЗО тисяч» та ювілейною Олександрівською стрічкою. Такого ж прапора удостоєно і Третій Донський козацький полк.