Російсько-шведська війна (1808-1809) — формальним приводом для початку бойових дій послугувала для Росії відмова шведського короля Густава IV укласти союз із Росією проти Англії.
Привід був сміховинний, оскільки Швеція давно й надійно підтримувала союзні відносини з Англією, як з єдиним надійним союзником проти наполеонівської Франції. Але росіяни шукали будь-якої нагоди розпочати війну, аби загарбати територію Фінляндії. Відчуваючи, що напад її неминучий, король Швеції навіть повернув імператору Олександру І російський орден Андрія Первозванного, заявивши, що йому незручно носити орден, котрим російський імператор примудрився нагородити ще й Наполеона. Але то вже були деталі. Росіяни добре знали, що в усій Фінляндії шведи спромоглися утримувати всього 19-тисячний корпус своїх солдатів. З огляду на територію цієї країни, можна було вважати, що вона беззахисна.
Росіяни, щоправда, теж не дуже розщедрилися на військо, кинувши проте шведів всього 24-тисячний корпус, і вважаючи, що цього цілком досить для розгрому. Напад (8 лютого 1808) війська генерала Буксгевдена був несподіваним. Завдаючи поразки окремим гарнізонам шведів, росіянам досить швидко вдалося захопити значну територію Фінляндії. Проте шведській армії вдалося організовано відійти до Улеа-борга, в той час як росіянам довелося зіткнутися з досить незвичайним на той час явищем — партизанською війною, котру розпочали проти них у тилу шведсько-фінські загони ополченців, а це відволікало значні сили. Невідомо на що розраховував Бук-сгевден, коли підійшов до основних шведських сил, маючи лише 5-тисячний корпус, але шведський генерал Клінгспор завдав йому рішучої поразки, спочатку при Рево-лаксі, а згодом під Пулккілом. Зазнавши серйозних втрат, росіяни з великими труднощами вирвалися з оточення і відступили на південь Фінляндії. Дізнавшись про їх поразку, фіни, які не бажали опинятися під короною ворожої їм Росії, розгорнули масовий партизанський рух на винищення російських гарнізонів та обозів. По суті, вони перекрили всі поставки росіянам, всі комунікації, змусивши їх в буквальному розумінні перейти на підніжний корм, тобто харчування ягодами та грибами.
Дуже невдало для росіян розгорталися і події на морі. Якщо на початку війни їх десанти зуміли захопити острів Готланд та Аландські острови, то вже на початку травня англо-шведський флот завдав кількох поразок російському флоту і, висадивши десанти, вибив росіян з цих островів зі значними для них втратами. Росіяни спробували перекинути на Балтійське море ескадру адмірала Сенявина, яка прославилася в боях з турецьким флотом поблизу берегів Греції, але тут адмірал мав справу не з турками, англо-шведський флот спочатку блокував цю ескадру, а потім загнав її до Лісабонського порту і там змусив капітулювати. Щоправда, на досить дивних, суто джентльменських умовах: Сенявин нібито не віддав кораблі назовсім, а лише «передав їх англійцям на зберігання до закінчення війни». Погодьтеся, що це було щось нове в практиці перемог, поразок та капітуляцій.
Відчуваючи, що в Фінляндії його війська зазнають поразки, Олександр І довів їх чисельність до 55 тисяч багнетів та шабель. Хоча у шведів там було лише 36 тисяч. Після кількох поразок — під Куортане, Салмі (21 серпня) та Оровайсі (2 вересня), шведи запропонували укласти перемир’я, і вже навіть відбулися переговори, але наслідки їх Олександра І не влаштовували. Він вимагав, щоб Швеція визнала входження Фінляндії до складу Росії (при цьому думка самих фінів що до цього його не цікавила). Як же можна було примусити Густава IV пристати на такі умови? Тільки розпочавши бойові дії в самій Швеції. Стверджують, що план навали на Швецію розробив генерал Микола Каменський (Другий). За його задумом, один корпус мав просуватися берегом Ботнічної затоки, два інших — долати затоку кригою. Першим тут прославився майбутній герой Вітчизняної війни 1812 року генерал Багратіон (17 тисяч багнетів). Заборонивши своїм солдатам розкладати вогнища і змусивши їх спати прямо в снігу, йін непомітно підійшов до Аландських островів і розгромив шведський гарнізон та загін місцевих ополченців (всього близько 10 тисяч осіб), при цьому близько 3 тисяч шведів потрапили в полон.
Згодом його подвиг повторив корпус генерала Якова Кульнєва, який, здолавши затоку по кризі, постав перед гарнізоном Грислехамна. Перемігши його, корпус Кульнєва виявився за якихось 70 кілометрів від столиці Швеції Стокгольма. Значно тяжче відбувався перехід кригою Барклая-де-Толлі але, зрештою, і йому вдалося захопити місто Усео на узбережжі затоки. Побачивши, що в країні вже панує величезне військо росіян, шведи явно запанікували. Густава IV змусили зректися трону, а країною почав правити регент, герцог Зюдерманландський, який згодом увійшов у історію, як король Швеції Карл XIII. Здавалося б, росіянам не вигідно було розпочинати переговори про мир, але командування дуже побоювалося, що, коли скресне крига, на допомогу шведам підійде англійський флот. Розуміючи це, російський генерал Кноррінг уклав зі шведами мирну угоду і наказав корпусам Кульнєвата Барклая-де-Толлі залишити територію Швеції. Але в ситуацію втрутився Олександр І, який відсторонив Кноррінга і на його місце призначив командуючим Барклая-де-Толлі. На що розраховував імператор? Передусім на те, що узбережжям до Барклая-де-Толлі підійде ще один корпус — генерала Шувалова. Хоча налічував цей корпус всього-на-всього 5 тисяч багнетів, проте він уже завдав поразки шведам поблизу Калікса, а згодом змусив капітулювати загін генерала Фрумарка поблизу Шеллефтео (3 травня 1809). Останньою в цій війні була битва поблизу містечка Ратані. Тут корпус М. Каменського завдав поразки загону генерала Вахтмейстера. Залишивши на полі битви понад дві тисячі загиблими, шведи змушені були панічно відступити. Переконавшись, що ні армія його, ні генерали до серйозної війни з росіянами не готові, навіть на своїй власній території, герцог Зюдерманландський змушений був підписати так звану Фрідрігсгамську мирну угоду, згідно з якою вся Фінляндія ставала колонією Росії. А ще — до Росії відходили багатостраждальні Аландські острови. Щоправда, шведам вдалося виторгувати в Росії для Фінляндії статус Великого князівства, з певною внутрішньою автономією, одначе фінів це не втішало. Відтак Швеція розірвала союзний договір з Англією і приєдналася до континентальної блокади її. Дослідники відзначають, що, незважаючи на значний успіх росіян, не лише в Європі, але навіть у самому російському суспільстві ця війна популярністю не користувалася. Швеція була занадто слабким противником, щоб могутня Росія дозволяла собі нападати на неї. А це осуджувалося.
Незважаючи на те, що бойові дії відбувалися дуже далеко від Дону, та й кліматичні умови були такими, що козацьким полкам, особливо кінноті, діяти в Швеції та Фінляндії було важко, все ж таки у війні взяло участь чотири донських козацьких полки — полковників Лощиліна, Ісаєва, Кисельова, а також добірний Лейб-козацький полк, який навіть зумів прославитися своєю відчайдушною хоробрістю.