Створення картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» не було випадковістю в житті видатного художника Іллі Рєпіна.
Поява її зумовлена його походженням, залюбленістю в історію і природу України, глибокими і постійними зв’язками художника з українським народом.
ІлляЮхимович Рєпін народився 1844 р. на Харківщині, у місті Чугуєві. Батько його був нащадком російських стрільців, яких цар посилав на Слобідську Україну, коли її почали колонізувати українські козаки і селяни після придушення Польщею козацько-селянських повстань на Подніпров’ї наприкінці 30-х років XVII ст.
Дитячі і юнацькі враження від чудової природі рідної Слобожанщини, життя, побуту, звичаїв, народного мистецтва, пісень українців глибоко вплинули на Іллю Рєпіна, пробудили і назавжди полонили його творчу уяву.
Подальше його життя проходило поза межами України. Сюди він навідувався лише час від часу, але неодноразово казав: «Україну дуже люблю, поїхав би туди жити». Вже на схилі віку поблизу Санкт-Петербурга, в «Пенатах», як називали рєпінську садибу, від нього записали українські народні пісні про Супруна, Нечая. Чалого та про зруйнування Запорозької Січі.
Українська народна творчість відіграла велику роль у формуванні таланту художника. У своїй першій напівдитячій акварелі (1859) Ілля Рєпін зобразив старого бандуриста на пагорбі біля похиленого хреста. Поруч хлопчина-поводир і селянин у задумі. Останньою в житті художника була картина «Гопак».
Серед присвячених Україні творів Рєпіна найзнаменитішою є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану »(« Запорожці»).
Поява задуму й історія її написання зумовлені передусім постійним великим інтересом Рєпіна до України і впливом на нього творчості Миколи Гоголя.
Безпосереднім поштовхом до народження задуму картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» стала згадка друга Рєпіна, художника М. В. Прахова, про цей лист. Сталося це влітку 1878 р. в підмосковному Абрамцеві, де друзі гостювали у відомого мецената Мамонтова. Ця згадка спалахом блискавки освітила те, ш;о вже давно не давало спокою творчій уяві Рєпіна. Тим більше, ш;о, як писав він мистецтвознавцеві В. Д. Стасову, лист з дитинства був відомий йому: «У Малоросії у кожного паламаря є список цього апокрифа. І коли зберуться гості у «батюшки», листа часто читають у підхмеленій компанії».
Натхнений ідеєю майбутньої картинх. Ренін 1878 р. в Абрамцеві робить експромтом перший ескіз олівцем. Уже у своїй майстерні Рєпін розробляв анатомічно-натурні характеристики, виконуючи підготовчі малюнки натурників у потрібних позах. Після цього : л робить перший ескіз олійними фарбами.
Однак бракувало побутових характеристик історичної правдивості, антуражу, одягу, зброї Рєпін зрозумів, що необхідно вивчати історію Запорозької Січі, звичаї, побутові деталі, а головне — відвідати місця, де жили колись запорізькі козаки.
Наступний етап роботи над картиною і був пов’язаний із поїздкою в 1880 р. в Україну.
Розробити маршрут поїздки художникові допоміг історик М. І. Костомаров, який а об’їздив місця колишніх Запорозьких Січей.
У травні 1880 р. Рєпін разом зі своїм учнем В. О. Сєровим вирушають у подорож по Україні яка тривала півтора місяця.
У селі Покровському, що стояло на місці останньої Січі (Нової, або Підпільненської), Ренін написав етюд хати, а також залишки укріплень. У Старих Кайдаках змалював церкву і скелі над Дніпром; у Капулівці, на місці Чортомлицької Січі,- могилу її славетного кошового отамана Івана Сірка та етюди селян — нащадків запорожців, яких він малював і в інших місцях, особливо багато в Олександрівську (тепер — м. Запоріжжя). У Грушівці — на землях колишньої Базавлуцької Січі — змалював дерев’яну дзвіницю і церкву; в Миколаївці (тепер — Микільське) — портрет гетьмана Данила Апостола, його зброю, одяг, булаву, кульбаку, а також поріг Ненаситець.
Мандрівники відвідали Нікополь, що виник поблизу колишньої Микитинської Січі, побували на острові Хортиця. І всюди Ренін багато малював. Він привіз додому не тільки численні етюди і малюнки запорозьких пам’ятних місць, а й різноманітні речі козацької старовини. У листі до письменника М. С. Лескова він писав: «В історії народів і в пам’ятках мистецтва, особливо в забудові міст, архітектурі, мене приваблювали завжди моменти прояву громадського життя, асоціацій, більше за все за республіканського устрою, звичайно. У кожній дрібниці, що залишилась від цих епох, відчувається незвичайне піднесення духу, енергії; все робиться талановито, енергійно, має загальне широке громадське значення… І наше Запорожжя мене захоплює цією волею, цим піднесенням лицарського духу».
Наступним етапом у мандрівці була Одеса. Рєпін змалював багато запорозьких речей у міському музеї: гармати, рушниці, ікони, портрети козаків, серед них — братів Шиянів, ктиторів Нікопольського храму. Вивчаючи старовинні козацькі зображення, шукаючи потрібної натури серед своїх сучасників, художник намагався осягнути характер запорозьких козаків.
Після Одеси Рєпін майже ціле літо перебував у Качанівці на Чернігівщині. Господарі маєтку Тарновські були нащадками старовинного козацького роду, найосвіченіші українські інтелігенти кінця XIX століття. Вони зібрали численну колекцію пам’яток з історії України, зокрема запорозької старовини. Тут портрети українських гетьманів і козацьких полковників, шаблі, списи, рушниці, пістолі, гармати, пояси, вишивки, амуніція, збруя, музичні інструменти, побутові речі, у виданому В. В. Тарновським каталозі описано більш як 900 предметів козацького періоду.
З цього скарбу художник, зробивши малюнки, акварелі, етюди олією, почерпнув багато матеріалу, який з документальною точністю був ним відтворений у картині «Запорожці».
У Качанівці Рєпін намалював довершений портрет В. В. Тарновського в червоному кунтуші XVII століття. За кольоровим слуцьким паском — старовинний пістоль, збоку шабля, оздоблена золотом і сріблом. Лівою рукою Тарновський спирається на запорозьку гармату. Ця картина відома під назвою «Гетьман». І справді, в портреті Тарновського проглядає узагальнений образ козацького лідера.
Відвідавши після Качанівки Київ, Рєпін зробив копію з народної картини «Козак Мамай», а також змалював козацькі списи часів Богдана Хмельницького. Наприкінці вересня 1880 р. він повернувся до Москви і привіз із собою справжній запорозький одяг, зброю, бандуру.
Прагнучи вжитися в добу, художник вивчав ще й літературні джерела.
У 1887 р. на роковинах Тараса Шевченка Рєпін познайомився з Дмитром Яворницьким — найбільшим знавцем історії запорозьких козаків.
Завдяки Яворницькому Рєпін повернувся до відкладеної картини. Величезна ерудиція історика стала невичерпним джерелом для митця. Яворницький дуже багато розповідав Рєпіну про запорожців, а був він блискучим оповідачем. Рєпін дізнався про найрізноманітніші деталі побуту козаків, їхні звичаї, одяг та інше, що дуже важливо для образної уяви художника.
Більше того, Рєпін дістав у своє розпорядження значну кількість справжніх запорозьких речей з археологічних розкопок: зброю, козацькі жупани, чоботи, люльки, глеки та ін. Рєпін і сам мав колекцію різноманітних речей, пов’язаних з історією України, яку постійно поповнював. Вона стала йому в пригоді під час роботи над «Запорожцями». Історик допомагав художнику знаходити відповідні типажі, зокрема і серед земляків у Петербурзі, які своєю зовнішністю і навіть духом нагадували образи запорожців.
Завдяки Яворницькому Рєпін значно розширив коло своїх знайомих серед української інтелігенції, яка перебувала в Петербурзі. Він постійно відвідував суботні вечори на квартирі Яворницького, де збиралися земляки.
Та головне — художнику передалося захоплення Яворницького запорозьким козацтвом, він перейнявся його прогресивною науковою концепцією про унікальне значення Запорозької Січі у світовому історичному процесі. Саме завдяки Яворницькому висока майстерність художнього виконання картини «Запорожці» доповнилася історичною достовірністю.
Яворницький пробув у Петербурзі до 1892 року і постійно спілкувався з Рєпіним. Пізніше, приїжджаючи до столиці, Дмитро Іванович обов’язково відвідував художника. З 1902 р. Яворницький оселився у Катеринославі й листувався з Рєпіним аж до його смерті 1930 року.
Рєпін надзвичайно високо цінував Яворницького, називав його «невмирущою душею Запорожжя», «моїм Вергілієм», подарував йому перший олійний ескіз картини «Запорожці», писав з нього писаря для цієї картини, виконав для книжки Яворницького «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» дев’ять малюнків різноманітних речей, що належали запорожцям, і копії двох портретів колишніх запорозьких козаків — братів Шиянів.
Остаточно опрацьовуючи образи картини, Рєпін переймається пошуками і добором відповідних типажів серед друзів, знайомих, випадкових людей, а також численних, зроблених під час подорожі з Сєровим портретів.
З цією ж метою влітку 1888 р. художник здійснив ще одну подорож. Поїхав він із сином Юрієм цього разу до нащадків запорожців на Кубань. Рєпін побував у кубанській столиці Катеринодарі та відвідав Пашківську станицю. У Катеринодарському музеї Кубанського війська зробив малюнки-копії старовинних портретів запорожців, а також козацьких порохівниць, шабель, рушниць, зокрема копію ладунки кошового отамана Чепіги, його шаблі. Він зробив багато портретних замальовок, здебільшого з літніх чоловіків, а також етюди (п’ять рисунків олівцем, три акварелі й один олійний). Рєпін зумів у портретах цих прямих нащадків запорожців вловити риси, необхідні для втілення задуму: мужність, почуття власної гідності, тверду вдачу, розум, нерідко — гумор, збереження національної самосвідомості. Вони позували йому з поважним виглядом, при всіх орденах. Здебільшого це були учасники Кримської війни. [Див. малюнки І. Рєпіна на с. 312, 418].
Повернувшись додому, Рєпін енергійно працює над картиною. Були відшукані відповідні типажі. Для образу Тараса Бульби (праворуч у білій смушковій шапці, в червоному жупані з шаблею при боці) позував друг Яворницького письменник В. О. Гіляровський, який зовнішністю нагадував запорожця. Л. М. Толстой називав Яворницького і Гіляровського, коли бачив їх поряд, «запорожцями». Скульптор Андрєєв ліпив з В. О. Гіляровського Тараса Бульбу для барельєфа на пам’ятник Гоголю в Москві. Рєпін присвятив Гіляровському жартівливого вірша, який починався так:
Ось чуєте? Москва гуде.
Козак Гіляй гуляє.
Матнею вулицю мете.
Метелицю здіймає.
Для Тараса Бульби позував Рєпіну також професор Петербурзької консерваторії О. І. Рубець. Па картині зображені сини Тараса Бульби.
Старший — Остап — написаний з художника М. Д. Кузнецова. Він стоїть ліворуч — красень козарлюга з темним вилицюватим обличчям, з пов’язкою на пораненому в бою чолі, в чорній кошлатій опанчі. Поруч стоїть молодим козак у круглій козацькій шапці-місюрці її сором’язливою посмішкою на лиці. Це Андрій, молодший син Тараса Бульби. Для образу Андрія позував син В. В. Тарновського. Сам Тарновський став моделлю для поважного військової судді у високій чорній смушевій шапці. Він сидить за столом ліворуч. Неподалік Тарновського стоїть невисокий рудий козак у розхристаній сорочці, з хрестиком на шиї. Рукою він енергійно показує у бік Туреччини. Його змальовано ч погонича, що служив у Тарновського. Праворуч від судді сидить старий запорожець з люлькож».! Художник написав його на пристані в Олександрівську в 1880 р. з діда, який тоді вже мав сто один рік, але ще танцював навприсядки.
Кошовий отаман Іван Сірко стоїть у центрі,! трохи схилившись над писарем. Він має демонічний вираз очей. Для образу Івана Сірка прислужився генерал М. І. Драгомиров, чальник Київського військового округу, а пізнініше — київський, подільським і волинськиї генерал-губернатор. Людина дотепної, веселої вдачі, закоханий у запорозьку старовину українську культуру, Драгомиров був козацького роду. Він не тільки колоритною зовнішністю, мужнім обличчям, міцною статурою був типовим запорожцем, а й внутрішнім духом нагадував образ славетного кошового. «Знаменитий генерал-філософ, щирий українець»,- так говорив про Драгомирова Рєпін.
Писар сидить у центрі стола з пером у руці з веселою, лукавою усмішкою на обличчі. Моделлю для нього був Дмитро Яворницький, я про це згадувалося вище.
З художника Я. Ф. Ціонглінського змальований колоритний, гарний запорожець, як: сидить за столом з лівого боку, поклавши важкий кулак на спину сусіда. Той сидить без сорочки, притиснувши колоду карт на столі. Художник зобразив цього козака так, як розповів йому Яворницький про запорозький звичай, за яким під час картярської гри банківник мав знімати сорочку, щоб не було шахрайства.
Для постаті польського шляхтича, який стоїть за спиною Остапа Бульби (ліворуч) у синій шапці і задумливо покручує свого вуса, позував письменник О. В. Жиркевич.
Не прагнучи абсолютної портретної схожості, Рєпін використовував натуру, щоб дати реальних рис тим образам, які уже склалися в його уяві. Іноді художник об’єднував окремі риси різних людей в одному образі. Так у персонажі семінариста — втікача на Січ (він сидить за столом поруч із суддею у чорній шапці) — поєдналися мефістофельський профіль, великий ніс, рот і вуха людини, яку випадково зустрів Рєпін, і характерна усмішка художника П. Д. Мартиновича, яку зберегла його гіпсова маска. Письменник Д. І. Мамин-Сибіряк дві години позував Рєпіну, якому здалося, що його очі підходять для образу одного із запорожців.
Паралельно зі створенням і вже конкретним опрацюванням образів-персонажів Рєпін також удосконалював композицію. Повернувшись з подорожі на Кубань 1888 р., він під впливом нових уявлень почав заново писати картину в більшому розмірі, дещо змінюючи композицію і персонажі, хоч пізніше закінчив і перший варіант на колишньому полотні. Так з’явилися два варіанти картини «Запорожці». (Перший варіант картини зберігається в Харківському художньому музеї. Другий варіант — у Російському музеї в Петербурзі).
Уже в олійному ескізі Рєпін зробив значну композиційну зміну порівняно з першим (абрамцевським) ескізом. Він відрізав нижню частину картини — «ноги персонажів*, що, як і земля, де вони стояли, відвертало увагу від виразу облич. Крім того, вся сцена наближалася до глядача; водночас можна було показати краєвид Січі, піднявши вище обрій. Цей композиційний прийом був уведений і в закінчену картину, робота над якою загалом розтяглася на 13 років. Разом із портретними етюдами В. В. Тарновського, О. І. Рубця, М. Д. Кузнецова картина з’явилася на виставці в 1891 р.
Відвідувачі виставки побачили на полотні яскраві, колоритні постаті запорозьких козаків. Троє з них — образи літературних героїв (козацький полковник Тарас Бульба та його сини Остап і Андрій); один персонаж — історична особа (кошовий отаман Іван Сірко); двоє інших — узагальнені образи військового судді і писаря, решта — рядові запорожці різного віку і статури, кожен — визначна особистість. Таких різних, їх об’єднували спільні риси — сила, одчайдушність, життєрадісність. Сидів за столом і бурсак-утікач. Крім українців, Рєпін зобразив татарина і поляка-шляхтича, які теж бували на Запорожжі.
Дух картини підтримував оригінальний запорозький антураж: яскравий одяг, зброя, амуніція. За юрбою запорожців проглядається табір. Передвечір’я. Далечінь оповита легкими сутінками. Загоряються вогнища, і дим темними пасмами піднімається в небо.
Сюжет картини відтворює один із епізодів життя запорозького козацтва. Та художник вклав у неї глибший зміст. Він втілив свою історичну концепцію, свою історіософську ідею про героїзм, нескореність, безмежну волелюбність, незалежність запорозьких козаків, які відкидають вимогу володаря наймогутнішої в світі на ті часи держави — султанської Туреччини — підкоритися йому. Запорожці, які протистояли величезним силам Османської імперії на морі, «окурювали мушкетним димом її столицю» — Стамбул, руйнували турецькі чорноморські фортеці і порти, цього разу перемагали своїм сміхом, знущальним реготом.
Картина «Запорожці» була оцінена сучасниками Рєпіна неоднозначно. Велике враження справила вона на українських художників, які особливо цінували її за високу ідею, втілену дуже талановито. М. І. Мурашко писав: «Вірю і відчуваю, що це один з кращих творів Рєпіна й краще в творах усієї Європи. Він має і серйозний смисл і значення. Так, це типи обдумані, пережиті й створені. Таких картин завжди і всюди не буває багато». О. В. Жиркевич записав у своєму щоденнику: «Я помітив, що Рєпін користується для цієї картини фотографіями, ескізами, начерками, описами. Цілий архів служить йому при цьому, і немає жодного предмета в картині, який не був би історично вірний і обдуманий».
Саме цю обставину відмітив і К. І. Чуковський: «Після того як він (Рєпін) написав «Запорожців», на все життя збереглися в нього найдокладніші відомості про повсякденний побут української Січі й величезний авторитет у цій галузі. Професор Д. І. Яворницький не раз твердив, що за час написання своїх «Запорожців» Рєпін набрав стільки знань з історії українського «лицарства», що він, Яворницький, вже нічого нового не може йому повідомити».
Деяким російським художникам, зокрема В. І. Сурикову, сподобалась картина «Запорожці». Мистецтвознавець В. В. Стасов стверджував, що вона не поступається кращим історичним сторінкам «Тараса Бульби».
Водночас висловлювалися й негативні оцінки. О. Бенуа назвав картину Рєпіна «грубим сміховинним видовищем». М. М. Ге порівняв «Запорожців» з бешкетниками з московського ресторану Палкіна. Ігор Грабар угледів у картині «атлас сміху». О. Новицький також вбачав у картині лише психологічний етюд сміху, в якому відсутня ідея. Письменник М. С. Лєсков дотримувався подібної думки.
Сам Рєпін у листі до М. С. Лєскова так написав про значення ідеї: «Справжні, глибокі ідеї, як вищий прояв розуму, завжди стоятимуть в інтелектуальному світі, як зірки на небі, й всюди будуть вабити до себе кращі серця, кращі уми». Художник зізнається: «А знаєте, я повинен Вам признатися, що я в «Запорожцях» мав ідею». І далі розкриває її: «Ця жменька молодців, звичайно, найобдарованіших людей свого часу (це інтелігенція свого часу…), зміцнюється до того, що не тільки захищає всю Європу від східних хижаків, а й загрожує навіть їхній сильній тоді цивілізації і від душі регоче над їх східною пихатістю».
Рєпін і надалі залишався в світі образів і подій української історії. Його художня уява була заповнена козацькими сюжетами. Він постійно шукає нові українські теми. Д. І. Яворницький, який приїхав до Петербурга в 1896 р., подав художнику сюжет картини: зобразити раду в Диканці за участю гетьмана Івана Мазепи, кошового отамана Костя Гордієнка і шведського короля Карла XII. Незважаючи на те, що Рєпін категорично відмовився, Яворницький ще й написав спеціального листа, наполягаючи на своїй темі.
Проте Рєпін перебував під цілковитим впливом російської офіційної історіографії, яка давала одіозну, далеку від істини оцінку Мазепи. Рєпін негативно ставився до ідеї самостійності і незалежності України. «Невже можна серйозно думати хоч одну хвилину, — писав він у 1896 році Яворницькому, — про минулі можливості міцного союзу Гетьманщини із Швецією… Ні. Більшість мала рацію, що з Москвою їй буде надійніше».
Рєпін гаряче любив Україну. Це була його батьківщина. Він назавжди захопився красою її природи, людьми, звичаями, побутом, народним мистецтвом. Він був українцем також і за характером своєї творчості. Українська стихія Рєпіна яскраво проявилася в його полотнах на українську тематику. Картина «Запорожці» — апофеоз України. Рєпінські запорожці мають рідню серед героїв «Енеїди» Котляревського і повісті Гоголя «Тарас Бульба». Інша картина Рєпіна — «Іван Грозний убиває свого сина» — символізує деспотичну і криваво-жорстоку Росію.
Водночас художник потрапив під вплив шовіністичних настроїв та ідей великодержавного імперського патріотизму. Гіпноз ідеї могутності і величі Російської держави (а вона цього досягла за рахунок поневолених народів), що впливав на більшість російських діячів культури, перешкоджав і Рєпіну правильно оцінювати сучасну йому політику царського уряду, спрямовану на знищення української культури та мови. Більше того, він сліпо повторював твердження реакційних сил, що українські мова не придатна для наукової роботи, хоча особисто ставився до неї з величезною симпатією, прекрасно знав її, писав навіть українські вірші. Щоправда, він зробив застереження: «Є багато питань, про які я не знаю, як думають українці і до чого вони прагнуть. А це дуже важливо».
У 1909 р. на пересувній виставці з’явився новий твір Рєпіна — велике полотно «Чорноморська вольниця», присвячене морському походу козаків на Туреччину.
На пересувній виставці в 1917 р. була показана нова рєпінська картина «Гайдамаки» ця повстання 1768 р. на Правобережній Україні.
Над цією картиною художник розпочинав працю майже за 20 років до її експонування. Картини «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки» були продані за кордон.
У 20-ті роки вже за межами Росії (оскільки територія, де знаходились «Пенати» Рєпіна, відійшла до Фінляндії) він працює над картиною «Зустріч гетьмана». Зробив тільки підготовчі малюнки.
Починає писати картину «Гопак», малюнок до якої він зробив ще в 1912 р. «Гопак» Рєпін писав з великими перервами, в останні дні життя; хапаючись за меблі, майже підповзав до мольберта, але картина так і залишилась незавершеною.
Помер Ілля Юхимович Рєпін ЗО вересня 1930 року. Похований він у саду в «Пенатах» під горою, яку він називав Чугуївською. В місті Чугуєві, на Слобожанщині, Рєпіну встановлено пам’ятник.