В історії світової музичної культури є грандіозні постаті, яким судилося здійснити великі зрушення у мистецтві.
До них належить Ріхард Вагнер — геніальний німецький композитор, великий новатор, що вплинув на світовий розвиток музики та радикально повернув долю оперного жанру у бік ствердження нових принципів музично-драматичної єдності. Титанічну сутність мистецтва цього музиканта визначає глибина ідей, філософське осмислення життя в різних його аспектах та масштабність їхнього музичного втілення. Велич творчої особистості Вагнера. його служіння ідеї художнього синтезу виміряються не лише музичною сферою, що найбільше розкрила його творчий геній, а й створенням художньої концепції мистецтва, всім шляхом митця, в яких знайшли відображення духовні й соціальні процеси XIX ст.
Народився майбутній композитор у Лейпцигу, в родині поліцейського чиновника, який невдовзі після народження сина помер. Батька хлопчику замінив Л. Гейєр — талановитий художник, драматург та актор. Він узяв на себе турботу про сім’ю друга і, одружившись із матір’ю Ріхарда, перевіз родину з Лейпцига до Дрездена. Вагнер дуже любив вітчима, який приділяв йому багато уваги.
У дитячі роки хлопчик мав різноманітні захоплення. але найбільше його приваблювали живопис і театр. Л. Гейєр та старші сестри Ріхарда, які були актрисами, часто брали його до театру. В одній із вистав він навіть брав участь. Відтоді любов до театру у Вагнера збереглася на все життя.
В одинадцятирічному віці Ріхард вирішив, що його покликання — поезія. У дрезденській школі, де він навчався п’ять років, велика увага приділялась античній літературі, грецькій та латинській мовам. Вагнер робив великі успіхи в навчанні, і вчителі бачили в ньому майбутнього філолога. Він захоплювався героями трагедій Есхіла та Софокла, переклав 12 пісень «Одісеї», сам почав писати трагедію «Смерть Одісея». але не завершив її, бо його новим захопленням став Шекспір. Хлопчик навіть почав терміново вивчати англійську мову, щоб читати твори великого драматурга в оригіналі, Два роки поспіль Ріхард писав п’ятиактну п’єсу в стилі Шекспіра «Лейбальд і Аделаїда».
Ніщо не вказувало на те, що Вагнер буде музикантом: він не виявляв ніякої музичної обдарованості. Його вчили грати на роялі, але успіхів у цій справі хлопець не мав. Надзвичайне враження на Ріхарда справила опера К. М. Вебера «Вільний стрілець», а симфонії Л. ван Бетховена стали для нього справжнім потрясінням. Музика цих видатних композиторів відкрила юному Вагнеру його справжнє покликання. Він узявся до справи і, подібно музиці Бетховена до трагедії Й. В. Гете «Егмонт», вирішив написати музику до своєї трагедії «Лейбальд і Аделаїда». Так Вагнер знайшов свій шлях у житті, яким ішов, долаючи численні перешкоди.
Самостійно, без допомоги вчителів, Ріхард розпочав навчання: студіював теорію композиції, пізніше брав уроки у музиканта Гевандгауза К. Г. Мюллера (1829-1831) та кантора хору св. Фоми Т. Вайнліга (1831-1832). Прагнучи якнайскоріше навчитися писати музику, юнак вночі переписував партитури Бетховена й заповзято їх вивчав. Наполегливість велике природне обдарування дозволили йому за короткий термін оволодіти гармонією та теорією композиції, і в 17 років він написав увертюру.
З того часу, як Вагнер остаточно обрав шлях музиканта, інші заняття його цікавили мало. До школи він майже не ходив, учився погано і мріяв про власні опери. Не довчившись у школі, в 1831 р. Ріхард вступив до Лейпцизького університету вільним слухачем.
Композиторське обдарування Вагнера прорвалося раптово: у 18-19 років він один за одним створив фортепіанні й оркестрові твори, симфонію та ін. Деякі з цих творів незабаром були виконані. і в газетах з’явилися відгуки на них.
Після завершення навчання Ріхард поїхав до м. Вюрцбурга (1833), де зробив перші кроки своєї музичної кар’єри. Завдяки старшому братові Альберту. який був співаком, актором і режисером, він отримав роботу в оперному театрі й працював там близько року хормейстером. Одночасно був диригентом у Товаристві любителів музики. У виборі репертуару юний музикант особливу увагу приділяв творам К. М. Вебера, Д. Обера. Дж. Рос-сіні. Л. Черубіні, Дж. Мейєрбера. У Вюрцбурзі Вагнер написав свою першу оперу «Феї» за казкою К. Гоцці.
Повернувшись до Лейпцига, Р. Вагнер розпочав роботу над другою оперою — «Заборона кохання» за п’єсою В. Шекспіра. Перші його опери виявилися досить слабкими й незрілими; якщо першу було написано в традиціях німецької романтичної опери, то у другій відбилося захоплення італійською та французькою комічною оперою. Процес мистецького пошуку власного шляху у Вагнера тривав досить довго і був доволі суперечливим. Через відсутність належної освіти молодий композитор залишався відкритим для всіляких впливів.
У 1833-1839 рр. Р. Вагнер працював у вітчизняних і зарубіжних театрах. Він був і адміністратором, і керівником оперних постановок. і хормейстером, і диригентом. Сезон 1834-1835 рр. митець провів у Магдебурзі, де в невеликому оперному театрі диригував оркестром. Тут він познайомився з актрисою В. Планер, яка стала його першою дружиною.
Після Магдебурга композитор працював у Дрездені та Кенігсберзі. Музична діяльність не приносила великих доходів, і у Вагнера з’явилися борги. Переслідуваний кредиторами, він вирушив до Росії і 1837-1839 рр. провів у Ризі, де написав велику п’ятиактну оперу «Рієнці» — перший свій успішний твір в оперному жанрі. Однак поставити її в Ризі було неможливо: через фінансові негаразди композитор був змушений таємно залишити місто. Він вирішив здійснити свою мрію про завоювання Парижа і в червні 1839 р., разом з контрабандистами, вирушив на паруснику через
Лондон до Франції. Ця подорож була дуже небезпечною. Поблизу фіордів норвезького узбережжя Вагнер пережив емоції надзвичайної сили, що надихнули його на створення опери «Летючий голландець».
У 30-ті роки XIX ст. до Парижа з’їжджалися діячі мистецтв з усіх європейських країн. У цьому місті Вагнер зустрівся з Дж. Мейєрбером, Г. Гейне. Ф. Лістом. Г. Берліозом та іншими відомими митцями. Він був просто в захваті від опери Мейєрбера «Гугеноти», але ще більше його вразила музика Г. Берліоза. Вагнер мріяв підкорити своїм мистецтвом Париж, добитися успіху, слави, грошей. Та роки, проведені в цьому місті (1839-1842), стали часом «втрачених ілюзій». Композитор не мав постійного заробітку, був змушений займатися аранжуваннями та переписуванням нот. Проте роки поневірянь і боротьби за існування багато чого навчили Вагнера. Паризький період став знаменною віхою у процесі його творчої еволюції. У цей час композитор створив увертюру «Фауст» (1840) — один із найкращих творів німецької симфонічної літератури (принаймні так вважав П. Чайковський) та оперу «Летючий голландець».
У квітні 1842 р. Вагнер залишив Париж та повернувся на батьківщину новою людиною. Його юнацькі мрії розвіялись, розчарування у модному мистецтві ще більше зміцнило наміри йти шляхом національного композитора. Для Вагнера настала пора творчої зрілості. Він остаточно сформувався як самобутній митець.
У Дрездені, куди композитор повернувся восени 1842 р.. із тріумфом пройшла прем’єра «Рієнці». Такий успіх був несподіваним для самого автора. Вистава тривала шість годин, тож наступного дня Вагнер вирішив її скоротити, але співаки та музиканти не дозволили йому цього зробити. Поставлена на багатьох німецьких сценах, вистава зробила ім’я композитора широковідомим у країні. А вже в січні наступного року відбулася прем’єра «.Летючого голландця», і знову — успіх (хоча публіка і значна частина критиків не сприйняли нововведень композитора, зокрема, ускладнені форми лірико-романтичної опери, розгалужену систему лейтмотивів).
Успіх опери сприяв покращенню матеріального становища митця, сходженню його професійної кар’єри. Вагнеру запропонували місце диригента Дрезденського театру — його перше постійне місце роботи. Він надзвичайно дорожив своєю свободою і боявся її втратити, але прагнення до стабільності й можливості спокійно творити перемогло: митець із натхненням узявся до роботи і став активним учасником концертного життя міста. Своїм завданням Вагнер вбачав відродження забутих творів та виховання музичного смаку в публіки. За диригентським пультом він пропагував твори великих оперних реформаторів другої половини XVIII ст. -В. Глюка та В. А. Моцарта, велику увагу приділяв операм К. М. Вебера. Одним із найбільших досягнень Вагнера-диригента стало виконання Дев’ятої симфонії Л. ван Бетховеиа. У цей період він опублікував низку статей, в яких висловив солідарність із революційним рухом, який дедалі більше охоплював німецькі землі.
Оперний театр, концертування, виступи у пресі — лише частина творчої діяльності Р. Вагне-ра. Головною ж у його житті була композиторська справа. Роки перебування у Дрездені стали дуже плідними; він написав ще дві опери -«Тангейзер» (1843-1845) та «Лоенгрін» (1845— 1848), що засвідчили повний розквіт таланту Вагнера. Продовжуючи художні пошуки, він сформулював у нових творах основні положення своєї естетичної платформи. Центральним компонентом музичної драматургії в його операх став лейтмотив — коротка симфонічна (інколи — вокальна) характеристика, пов’язана з певною ідеєю, дійовою особою, сценічною ситуацією або явищем природи. Вагнер зруйнував традиційні оперні форми (арія. дует), на зміну яким прийшли розгорнуті драматичні сцени, що безпосередньо витікають одна з одної. Це були його принципові установки в операх «Тангейзер» і «Лоенгрін». Вони стали основними компонентами історичної реформи, проведеної композитором на німецькій оперній сцені.
У боротьбі за нове мистецтво Вагнер почувався у Дрездені самотнім. Такі видатні композитори, як Ф. Мендельсон, Р. Шуман, не розуміли його музичної естетики. Підтримав композитора Ф. Ліст. З ним у Вагнера склалися дружні стосунки, які згодом переросли у велику дружбу. Під орудою Ф. Ліста у Веймарі (1849) вперше прозвучав «Тангейзер», а роком пізніше відбулася прем’єра опери «Лоенгрін».
У 1849 р. завершилася смуга відносного життєвого благополуччя Р. Вагнера. У Дрездені розпочалося повстання, і німецький народ вимагав скасування феодального режиму, запровадження демократичних прав, нової конституції, а також об’єднання країни. Вагнер не міг залишатися осторонь. Він зблизився з революційно налаштованими колами, брав участь у випуску революційної газети «Народні листки». На одному з конспіративних зібрань познайомився з російським революціонером-анархістом М. Бакуніним. У травні 1849 р. у Дрездені спалахнуло повстання. У місті було створено тимчасовий уряд на чолі з Бакуніним. Через два дні повстання було придушено, Бакуніна — заарештовано і засуджено, а Вагнера. який устиг виїхати з міста, оголошено державним злочинцем. Його розшукувала поліція, і композитор, прийнявши рішення залишити батьківщину, виїхав до Швейцарії.
Нова сторінка в житті Р. Вагнера розпочалась у Цюриху, Швейцарське вигнання тривало 9 років. У творчості митця це був плідний період. Перші роки були присвячені літературним захопленням — він написав низку брошур та статей, зокрема «Мистецтво і революція» (1849), «Художній твір майбутнього» (1850); книгу з теорії оперної драматургії «Опера та драма» й автобіографічний ескіз «Звернення до моїх друзів» (1851), в якому сформулював власні ідейно-художні завдання. Декларуючи свої художні принципи, Вагнер виступав прихильником органічного синтезу поезії та музики, відстоював домінуючу роль оркестру в опері, висловлював думку, що єдиними достойними уваги оперного композитора є легендарно-міфологічні сюжети.
У Швейцарії Вагнер приступив до втілення в життя одного з найвеличніших оперних проектів — тетралогії «Перстень нібелунга». Повний текст твору було завершено наприкінці 1852 р. Тоді ж композитор почав писати музику до першої частини тетралогії — «Золото Рейну», партитуру якої закінчив у 1854 р.. після чого відразу почав писати музику до другої частини — опери «Валькірія» (1854-1856), а слідом за нею — до третьої частини — опери «Зігфрід», але створив тільки половину партитури і дописував її протягом наступних років. Четверту, заключну, частину — оперу «Загибель богів» — було завершено у 1874 р.
У 1857 р. у Р. Вагнера виник новий музичний задум. Спочатку він написав текст опери «Трістан та Ізольда». в основу якої поклав старовинну кельтську легенду про закоханих, а в 1859 р. — музику до неї. Ця опера, за словами композитора, є пам’ятником глибокому нерозділеному коханню. Натхненний коханням до М. Везендонк, Вагнер написав найсвоєрідніший твір; в опері майже відсутня дія, зовнішніх подій дуже мало, увагу зосереджено на внутрішньому світі героїв, який відтворювала музика. У цій опері суттєво зросла роль оркестру, що мав донести цілий світ почуттів і настроїв персонажів. Музична мова «Трістаиа» на довгі роки наперед заклала основи нового стилю, нової гармонії та нової системи музичного мислення. Сам Вагнер вважав цю оперу найкращим зі своїх творів.
Залишивши Швейцарію у 1858 р., Вагнер переїхав до Венеції, але на початку наступного року, на вимогу саксонського уряду, поліція змусила його залишити австрійські володіння, до яких належала Венеція. Композитор подав прохання про помилування, але йому довелося постати перед судом. Батьківщина була закрита для Вагнера. Довгі роки він не мав постійного місця проживання. Дише влітку 1860 р. композитор отримав амністію — право жити на батьківщині, за винятком Саксонії (повну амністію було отримано через два роки).
У 1861 р. Вагнер повернувся на батьківщину, проте довгий час не міг знайти роботу, його опери ставили рідко, доходи були мізерними, тож його знову почали переслідувати кредитори. У цей період глибоких розчарувань народився один із найоптимістичніших творів Вагнера — «Нюрнберзькі мейстерзінгери». Ця опера сповнена світла й радості, простих, людських почуттів. Центральне місце у творі посіли народні сцени. Для музичної характеристики майже кожного з героїв було використано світлі, життестверджувальні пісні, що нагадували народні.
Наприкінці 1862 р. композитора запросили на гастролі до Петербурга, У лютому 1863-го він удруге приїхав до Росії. Новизна музики Вагнера, незвична й нечувана сміливість в оркестровках його опер вразили російську публіку та оркестрантів. Концерти Вагнера мали величезний успіх. Після тріумфальних виступів у Петербурзі він поїхав до Москви. Репетиції, які композитор проводив перед концертами, викликали жвавий інтерес у московських музичних діячів. Вагнер вразив усіх, ставши за диригентський пульт обличчям до оркестру, а не до публіки, як це було заведено в ті часи. Диригував напам’ять, без партитури, що також було незвично. За два місяці гастролей Вагнер дав 9 концертів, у яких було виконано, крім п’яти симфоній Бетховена, власні твори; «Фауст» та 23 уривки із семи опер.
У Росії Вагнер заробив чимало грошей, проте їх вистачило ненадовго, адже композитор, незважаючи на постійні нестатки, любив дорогі меблі, гарні речі й стверджував, що не може працювати, якщо в нього немає затишного приміщення та великого саду, де б він міг гуляти наодинці. Вагнер знову залишився без грошей. Та доля несподівано усміхнулася йому: молодий король Баварії Людвіг ІІ запросив митця до Мюнхена і пообіцяв дати йому все, що той забажає. Великий шанувальник музики Вагнера, Людвіг сплатив усі його борги, подарував розкішний будинок і призначив кошти на щорічне утримання композитора. За наказом короля на сцені мюнхенського театру одну за одною ставили вагнерівські опери. На їх постановку король не шкодував грошей, тож партії виконували найкращі співаки Німеччини.
Проте життя королівського улюбленця не було безхмарним. Наближеність Вагнера до Людвіга ІІ породжувала заздрість та інтриги: придворним не подобався вплив композитора на юного короля, який вважав Вагнера своїм єдиним другом і вчителем. Король пообіцяв побудувати за містом, на березі річки, театр для оперних постановок Вагнера. Однак заздрісники організували проти митця цілу кампанію, і в грудні 1865 р. Вагнер був змушений залишити столицю Баварії та переїхати до тихого швейцарського містечка Трибшен. Шість років, проведених там, були нaйcпoкiйнішими й найщсливішими в житті Вагнера. Поруч із ним була молода дружина — Козима, дочка Ф. Ліста, На схилі років він пізнав щастя батьківства — один за одним у нього народжувалися діти, яким композитор давав імена своїх улюблених оперних героїв: Ізольда, Єва, Зігфрід.
Нарешті Р. Вагнер мав усе. про що мріяв: визнання, славу, забезпечений побут, щастя в особистому житті. Однак композитор не заспокоївся, не став спочивати на лаврах. З новими силами він узявся за здійснення своєї мрії — створення спеціального оперного театру для зразкового сценічного втілення власних опер. Він мріяв побудувати не розкішний, а простий театр, справді народний, який могли б відвідувати небагаті люди. Боротьба за театр була довгою та наполегливою. Для його розміщення обрали баварське містечко Байрейт. Після того, як зібрали частину коштів, Людвіг Баварський надав композитору кредит, щоб завершити будівництво. На кошти короля у Байрейті також було збудовано віллу «Ванфрід» («Заспокоєна мрія»), куди переїхав Вагнер. залишивши Трибшен. У 1872 р. розпочалося будівництво театру, а в 1876-му відбулося його урочисте відкриття. Проте мрії композитора про загальнодоступний театр не судилося здійснитися: він став театром лише для вузького кола обраних, адже квитки були досить дорогими. Тож послухати вагнерівські опери мали змогу лише багатії, а не прості люди, як про те мріяв колись композитор.
У 1876 р. у Байрейтському театрі відбулася прем’єра грандіозної епопеї «Перстень нібелунга». Деякі сцени та епізоди з неї по праву ввійшли до золотого фонду західноєвропейської музичної літератури. Політ валькірій та кування меча, прощання Вотана й заклинання вогню, похоронний марш і смерть Зігфріда вважаються
найвищим досягненням художньої думки Вагнера й справжнім взірцем світового оперного мистецтва.
Останній свій твір — урочисту сценічну містерію «Парсифаль» — композитор створив незадовго до смерті. Вона також мала величезний успіх: упродовж місяця йшла 16 разів. Це була остаточна перемога композитора.
Після прем’єри «Парсифаля» Вагнер поїхав на відпочинок до Італії, у Венецію, але й там продовжував працювати — писав статті. Однак ІЗ лютого 1883 р. б9-річний Р. Вагнер раптово помер від розриву серця. Композитора поховали на віллі «Ванфрід», у Байрейті, як він і заповідав.
Вічні, нетлінні теми життя і смерті, героїки та кохання, втілені у творчості геніального митця-новатора, роблять його мистецтво життєздатним в усі часи. Музика Вагнера своєю великою силою, емоційною наповненістю, романтичністю, мелодійним, гармонічним і тембровим багатством, поетичністю та величною красою вражає і підкорює все нові й нові покоління шанувальників оперного мистецтва.