Самійло Величко (1670-1728) — український літописець, автор монументального історичного й літературного твору, довга назва якого починається словами:
«Сказаніє о войні козацкой з поляками…». А далі визначається головна тема — Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, вказується ім’я автора — Самійло Величко, згадується його колишня посада — «канцелярист нєгдісь Войска Запорожзкого», місце і час написання твору — «в селі Жуках уїзду Полтавського року 1720».
Літопис дає широку панораму подій в Україні за 1648-1700 pp.
Автор книги, крім назви, ще кілька разів побіжно повідомляє про себе також і в тексті. На жаль, це все, ш,о ми знаємо про автора одного з найвидатніших українських творів XVIII ст.
з того часу до кінця своїх днів Величко живе в селах Жуки і Диканька, що були у володінні родини Кочубеїв. Своє існування забезпечує вчителюванням і наполегливо пише книгу з історії України. 1728 р. Величко перекладає «Космографію» — грубезний том у 866 сторінок. На схилі віку він осліп.
Не знаємо ми, й коли саме відійшла у вічність ця дивовижна людина.
Оригінал твору Величка — рукопис (зберігається у Відділі рукописів Державної публічної бібліотеки в Петербурзі) — складається з двох томів, кожний має свою передмову. Перший том, який зберігся дуже погано, починається 1648 р. описом повстання Богдана Хмельницького. Вступна частина тому, в якій висвітлюється попередній історичний період, містить неопрацьований матеріал, мабуть, підготовлений автором для написання остаточного тексту.
Другий том, обсягом утричі більший, має такий авторський заголовок: «Повість літописна про малоросійські та частково інші події, забрані і тут описані» і починається часами гетьманування Юрія Хмельницького, 1660 p., а уривається 1700 р. В оригіналі це незакінчене речення, в якому повідомляється про лист київського митрополита Ясинського. В єдиному відомому списку літопису Величка, який належав українському історикові XIX ст. М. Судієн-ку, обірване речення завершене і далі наводиться цей лист.
Самійло Величко використовував найрізноманітніші джерела, друковані та рукописні. Серед них праці польських істориків: «Війна домова» Самуїла Твардовського (надрукована в 1681 р. в Каліші), «Щоденник» Окольсь-кого, «Хроніка» Олександра Гваньїні (видана 1611 p.), «Хроніка» Марціна Кромера (видана в другій половині XVI ст.), а також друковані конституції варшавських сеймів; краківські газети, книга німецького автора Самуеля Пу-фендорфа «Введення в історію європейську» (Петербург, 1718), твори українських авторів: «Синопсис» (1680) Пантелеймона Кохановского; «Костел західний», «Скарбниця» (Новгород-Сіверський, 1678) Іоаникія Галятовського; «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала; твори Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича. Величко користувався і зібраними ним оригіналами й копіями козацьких діаріушів, хронічок та окремими нотатками подій.
Особливу цікавість викликає «Діаріуш» секретаря Б. Хмельницького Самійла Зорки. Величко каже, що Зорка був одним із двох запорозьких писарів на Січі, котрі уславилися як «писарські мастаки». Вони досконало володіли, крім української, ще й старослов’янською та польською мовами. Зорку Січ відпустила разом з Богданом Хмельницьким, коли той після обрання його гетьманом на Січі вирушив проти польського авангардного війська, що прямувало на Запорожжя.
Зорка вів щоденник (діаріуш), який не зберігся. З нього автор літопису наводить розлогі цитати, уривки, зокрема й зворушливу промову Зорки на похороні Б. Хмельницького. Однак такий секретар гетьмана в жодному з численних джерел про Хмельницького не згадується, і тому деякі дослідники вважають, що Величко вигадав його і сам написав і промову Зорки, й уривки з його щоденника.
Джерелами для літописця слугували також особисті спогади й розповіді старих людей — очевидців описуваних подій, усні перекази, що іноді мали легендарний характер. Однак Величко спирався переважно все-таки на писемні свідчення. Отже, маємо перед собою історичну працю, що ґрунтується на досить широкому колі різноманітних джерел з елементами критичного підходу автора до них. С. Величко виступає як старанний і прискіпливий дослідник. Проте треба мати на увазі досить вільне поводження його з деякими джерелами. Поряд з автентичними документами він переказує по пам’яті й ті, які колись тримав у руках. Трапляється, що й свідомо вигадує документи й факти, от хоча б листування гетьманів із Запорозькою Січчю.
Твір Самійла Величка — синкретичний. Величко написав історичну працю (по суті це перший систематичний виклад історії Козацької держави) і водночас високохудожній літературний твір.
«У ньому змагається, — пише Валерій Шевчук,- історик і митець: історик примушує шукати історичної правди, а митець вимагає вбрати всі факти і звістки у вибагливу мистецьку одежу… Він дбає, щоб його було цікаво читати, бавить читача вставними новелами, віршами, цікавинками, що не стосуються розповіді.
розуміючи, що одноманітна розповідь, а ще гака, як у нього, густо насичена документами, стомлює». Уже саме визначення жанру в назвах обох книг — «Сказання» і «Повість літописна» — є ознакою їх літературності.
За стилем мислення й засобами творення книга Величка належить до українського літературного бароко. Естетика майбутнього автора сформувалася в стінах Києво-Могилянської колегії. Він побудував свій літопис згідно законів риторичного мистецтва, які опанував у колегіальному класі риторики.
«От звідки,- продовжує Валерій Шевчук, та пристрасть до високого мовлення, до піднесених періодів, оте постійне дбання про красу зовнішньої форми, ота дбалість вислову й розросла, наче барокове ліплення, структура речення». У результаті твір Самійла Величка оправляє велике естетичне враження. Однак художні завдання були не головними. На пер-пому плані стояла мета науково-історична.
У заглавній назві автор визначає, що твір свій він написав «стилем гісторичним». Справді, літопис Величка — передусім видатний історичний твір; а друга його частина до певної міри сама може вважатися історичним джерелом, автор описує події і факти, сучасником і очевидцем яких був сам.
Художніми засобами Величко користувався для того, щоб його твір став дохідливішим, і тому дбав не лише про науковий виклад, а й про естетичний ефект твору.
До того ж для автора поезія, пісня, легенда була своєрідним історичним джерелом, тому зіа досить часто їх цитує. Самійло Величко сказав про себе: «Я — письменник і оповідач цих літописних діянь».
Органічною частиною Величкового літопису є вмонтована в нього антологія віршів. За жанрами — це панегірики, політичні вірші, описи битв, епітафії, думи різного художнього рівня. Наприклад,, він використовує четверту пісню поеми італійського поета доби Відродження Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим». Величко переробляє поему на прозу, вводить елементи українського фольклору, а місце дії переносить до лісу, в урочище Медобори на Поділлі під Кам’янцем, де, за народними переказами, збиралася нечиста сила. Величко розповідає, як міфологічна істота — сатир, що жив у Медоборах, став свідком демонського збору на чолі «князя тьми і стародавнього начальника злих духів» Люципера. Сатир почув, що ця «демонська сила знамірюється навести біди і злопригоди православному християнському українському народові.., винищення тогобічних козаків із Чигирином та іншими українськими містами, що залишилися».
Величко пояснює читачеві появу цього оповідання так: «Приступаючи до опису злопригод і крайнього через турків спустошення та розорення Чигирина й усіх решток тогобічної козацької України, вирішив покласти перед цим нещастям для забави тобі, ласкавий читальнику, оцю нову обробку «Сатирикової повісті», вклавши в неї частково пригожі речі з четвертої пісні волоського автора Торквата Таса».
Описуючи похід султанських і ханських військ на гетьманську столицю Чигирин у І 1677 p., Величко наводить у літописі поему «Чигирин» Олександра Бучинського-Асколь-да, яка була надрукована в 1678 р. в Новгороді-Сіверському. Присвячена вона гетьману Іванові Самойловичу і тому зветься «панегіриком». Як пише Величко в одній з преамбул, «поетична муза козацького панегіриста Олександра Бучинського-Аскольда в панегірику, названому «Чигирин», співає такими римами». Хоч поема написана польською мовою, але її автор був справжній патріот України, тож недарма Величко наділяє його епітетом «козацький». Олександр Бучинський-Аскольд мав великий поетичний дар. Високою поезією відзначаються й епітафії Лазаря Барановича, присвячені гетьману Іванові Брюховецькому та київському митрополитові Йосифу Тукальському.
Твір Самійла Величка дає можливість скласти уявлення про світогляд і моральні принципи автора, його політичні й соціальні ідеали, переконання та історичні погляди, його емоційне, мистецьке сприйняття історичного процесу.
Великий патріот України, Величко сам себе називав «истинний Малія Росії син і слуга». Він, до слова, перший в українській історіографії і літературі визначив і детально обґрунтував поняття «Україна» і «український народ» як територіально і національно усталені категорії. Відчуваючи в собі внутрішній поклик просвітника й розуміючи величезне значення для народу знання рідної історії, яку він порівнював «з ліками від усякої туги і скорботи», Величко поставив перед собою життєву мету — написати твір про історію України. Він виявив гаряче завзяття й дивовижну працездатність.
Гуманіст і демократ, Величко був гарячий прихильник козацтва, вважав його справедливим оборонцем України, захисником національних і демократичних «вольностей і прав» українського народу. Козацький літописець безкомпромісно й різко негативно оцінював міжусобну боротьбу за гетьманство, ш;о призвела до руїни в його Батьківщині, розколола козацтво на ворожі табори, чим і користалися Польща, Москва й Туреччина, щоб утвердити своє панування в Україні. І хоч Запорозька Січ була для нього втіленням ідеї демократії й волі, він, однак, справедливо засуджував запорозьких козаків за їхню підтримку Івана Брюховецького й Петра Суховія, які у своїй жадобі влади й збагачення несли в Україну біду й розбрат. Особливістю козацького літописця було толерантне ставлення до інших народів, навіть до татар і поляків, хоч він і розумів, яке зло вони несли в його рідний край.
Свій твір Величко написав мовою, яку він називає «козакоруською», або «нарічієм малороссійским ». Це — українська книжна, канцелярська мова XVII-XVIII ст. У ній є чимало елементів і живого розмовного українського мовлення, зокрема народних приказок, як і латинських слів, церковнослов’янізмів і полонізмів.
Більшість дослідників вважають, що перша частина літопису написана Величком власноруч скорописом так званого київського письма, яке відзначалося своєрідним художнім оформленням. Тут відчувається вправна, досвідчена тса військового канцеляриста, звиклого до писання. Натомість друга частина, яку диктував Величко, написана чотирма різними почерками недбало, допущено багато помилок, зроблено чимало вставок і правок.
У рукописі Величка намальовано тушшю з сепією десять портретів українських гетьманів: Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Михайла Ханенка, Івана Самойловича, Івана Мазепи.
Твір Величка був надрукований більше ніж через сто тридцять років після написання Київською археографічною комісією чотирма томами в 1848, 1851, 1855, 1864 pp. У 1926 р. було видано на високому рівні 1-й том літопису.
Друге повне видання здійснене 1991 р. Валерієм Шевчуком у видавництві «Дніпро» (Київ) у перекладі сучасною українською мовою. Книга широко проілюстрована автентичними історичними матеріалами й містить наукові коментарі. В. Шевчук здійснив величезну роботу, звірив з історичними документами всі дати й перебіг подій, описаних в літописі Величка (3344 примітки).