Упродовж тисячоліть чотири рази зміщували в часі новолітування: дайбожичі святкували його весною, з прийняттям християнства перенесли на осінь, пізніше на 1 січня за старим стилем (13 січня за новим)
і, нарешті, на 1 січня за новим стилем; загальна обрядовість залишилася більш-менш сталою із цікавими особливостями у різних куточках України. Наприклад, на Полтавщині довго побутувало повір’я, що на Новий рік певної властивості (особливо для незрячих) набуває рослина нечуйвітер. Про неї докладніше див: «Маланка», стор. 23. Горяни Карпат по-своєму дотримувалися давніх повір’їв. Господиня опівночі одягала чоловічу шапку, брала в руки порожнє горня та хліб і йшла до джерела. Тричі занурювала посуд у воду, потім наповнювала його вщерть і верталася до хати. Змащувала мокрим хлібним м’якушем чоло всім присутнім і приказувала: «Аби були величні, як святий Василь!» Після цього клала в горнятко срібні монетки, а вдосвіта, коли діти збиралися на посівання, давала їм умитися цілющою водою, аби водилися гроші протягом року. Оскільки, за євангельським ученням, у цей день Христові зробили обрізання, то не годилося нічого різати.
Святкове богослужіння 14 січня буде присвячене також пам’яті Василя Великого — святого, який залишив помітний слід в історії християнської церкви. Згідно з життєписом він народився в м. Кесарії Каппадокійській 357 року. Будучи надзвичайно обдарованим, він ще в молоді роки став видатною людиною в середовищі вчених мужів — християн. Відомо, що його товаришем був Григорій, названий пізніше Богословом. Після закінчення навчання обидва вирішили присвятити своє життя служінню Богові. Саме тому Василь засновує монастир, де вони й поселяються. Тут святі Василь та Григорій написали «Статут чернечого життя», якого й досі дотримуються ченці, що дістали назву — василіани.
Своє майно святий Василь використовував на бідних, на заснування лікарень та богаділень, а вільний час віддавав для доброчинних справ. Спочатку він був висвячений на пресвітера, а згодом на єпископа Кесарійського. Саме в цьому сані протягом восьми років святий виголошував проповіді, переконуючи мирян у фальшивості аріанської віри (стверджували, що Син Божий не є Бог, а лише творіння його). Помер святитель 14 січня 378 року, тому саме цього дня у храмі відправляється урочиста Літургія пам’яті Василя Великого.
Цей день ще інколи називають старий Новий рік. І зранку всі чекають на посипальників, це годилося робити хлопчикам, хоча на Східній Україні це міг робити і сам господар. А посипальники заходять до хати, щедро розсипають пшеницю, ячмінь, жито, горох, овес і приказують:
А в полі, полі там плужок оре,
А за тим плужком сам Господь ходе,
Діва Марія їсти носила, Бога просила: «Уроди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю!»
Або ж іще так приказували:
Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я та на Новий рік,
Щоб уродило краще, як торік, —
Коноплі під стелю, а льон по коліна,
Щоб у вас, хрещених, голова не боліла.
Будьте здорові, з Новим роком!
Зерно посипальників збирали і віддавали курям, а горох зберігали аж до весни, коли можна буде годувати маленьких каченят. Обряд новорічного засівання прийшов до нас із дохристиянських часів і вірувань, адже наші далекі предки відзначали новолітування весною — напередодні посіву зернових. Тому переважна більшість символів і дійств досі зберігає прадавнє, дайбозьке коріння.
Подекуди в Україні після вечері дівчата йшли «годувати котів» варениками чи пирогами і стежили: торкнеться лапою пирога — зведеться (тяжко хворітиме дівка, буде не до весілля), понюхає, але не їстиме — йтиметься до весілля, але воно розіб’ється, з’їсть пиріг — та дівка вийде заміж без якихось негараздів.
Удень на Новий рік селом ходили ватаги — на зразок Маланок. Серед них обов’язково був Василь, Маланка, Дід, Баба, Циган тощо. Вони брали з собою козу, коня, плуг чи рало, серп та цурку. Заходячи на подвір’я, починали «орати», «засівати» сніг. Зайшовши до хати, вчиняли жартівливий гармидер: кропили присутніх водою, мастили глиною речі, розмальовували комин, вчиняли «сварки», врешті вимагали від господаря могорич.
Опівночі господар сплітав три в’язанки із соломи та сіна, одну в’язанку ніс до клуні, інші — на подвір’я та в садок і підпалював, сюди ж скидали й сміття з хати. Дим спрямовували так, щоб він потрапляв на фруктові дерева. Новорічний вогонь віддавна вважався священним — він спопеляв усі торішні злі сили, очищав людські душі від скверни. Крім того, за віруваннями наших пращурів, разом із димом відлітали до сонця Щедрий бог та духи-Лада, що переселялися жити в поля. Цього дня люди намагалися бути чемними, не сваритися, нічого не позичати і веселитися.
Уважно стежили за прикметами, щоб завбачувати врожай на наступний рік:
Якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби.
Якщо сонце весело зійде, весь рік буде щасливий, а особливо доброго урожаю сподіваються від садовини.
Якщо іній рясно вкриває дерева, буде врожай на збіжжя.
Сніг випаде — на щасливий рік.