Коли лине українська народна пісня, мимоволі поринаєш у неї. як у море; протяжна, широка вона, безкрая… Невипадково з давніх-давен співучі таланти з України поповнювали і придворні капели, й імператорські оперні трупи Петербурга та Москви. їх окрасою стали М. Менцинський. Й. Петров, І. Алчевський та ін.
Одним із найкращих серед них був видатний оперний співак і талановитий композитор Семен Степанович Гулак-Артемовський.
Народився він 1813 р. на хуторі Гулаківщина. що недалеко від м. Городища колишнього Черкаського повіту, в родині священика місцевої Покровської церкви Степана Петровича Гулака-Артемовського та його дружини Варвари Арсенівни, доньки акцизного урядовця.
Коли хлопчику минуло 11 років, його віддали до Київського повітового духовного училища, тому що в його давньому козацькому роду всі були священиками, окрім рідного дядька Семена — Петра Петровича Гулака-Артемовського, видатного українського байкаря, що став професором словесного факультету Харківського університету.
Семен мав чудовий дискант, тому його прийняли до місцевого хору. Співи у хорі в учнівські роки були головним інтересом у житті Гулака-Артемовського; курс духовного училища з його богословським напрямом не викликав у хлопця особливого зацікавлення. Коли його незвичайний голос почув великий поціновувач голосового співу митрополит Є. Болховітінов, то рекомендував юнака до митрополичого хору Софійського собору в м. Києві.
12 лютого 1829 р. у м. Городищі від тифу помер батько Семена — Степан Петрович, залищивши сім’ю майже без жодних засобів до існування. Приблизно в цей час Семен, через мутацію голосу, був змушений піти з хору, до того ж його виключили з училища. На допомогу знову прийщов митрополит, за вказівкою якого у липні 1830 р. Гулака-Артемовського зарахували до складу хору, що співав у київському Михайлівському Золотоверхому монастирі. Тут у нього незабаром розвинувся чудовий баритон (високий бас), і він став першим солістом.
У квітні 1838 р. Михайло Іванович Глінка (на той час капельмейстер придворного хору) був направлений в Україну для пошуку 18-20 хлопчиків із гарними голосами. Почувши чудової краси і сили високий бас Семена, композитор одразу зарахував його до складу відібраних співаків. Захоплений талантом юнака. Глінка написав для нього дві українські пісні — «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі» на вірші В. Забіли.
У жовтні 1838 р. Гулак Артемовський прибув до столиці імперії — м. Санкт-Петербурга. Там він зіткнувся з перешкодою, адже, маючи духовний сан, не міг перебувати на громадянській службі. М. Глінка домігся дозво.ту від Синоду православної церкви і почав готувати українця до петербурзької оперної сцени.
За досить короткий термін юнак багато чого навчився. Завдяки спілкуванню з друзями Глінки — художниками І. Айвазовським. К. Брюловим, письменником Н. Кукольником (навчав його французької та італійської мов), музикантами Г. Ломакіним, О. Петровим — у Семена сформувалися прогресивні погляди. Знайомство з Т. Шевченком, що згодом перетворилося на міцну та щиру дружбу, відбулося також в оселі Михайла Івановича. Прізвище Шевченка було добре знайоме Семену Степановичу, бо в родині його батька змалку виховувався двоюрідний брат поета — Євдоким Савич Шевченко.
Щоб відшліфувати талант Гулака-Артемовського. Глінка. за активної участі композитора О. Даргомижського і мецената М. Волконського, організував його перший прилюдний концерт, на якому був присутній власник уральських заводів, меценат П. Демидов. Він настільки захопився талантом молодого співака, що фінансував його подорож до Франції та Італії дія завершення музичної освіти й навчання у кращих педагогів того часу — Дж. Аларі, Мартоліні, П. Романі.
На початку 1841 р. Гулак-Артемовський отримав ангажемент у Флорентійський оперний театр, де прослужив лише один сезон. Проте цього було досить, щоб чутки про талановитого співака докотилися до Петербурга. Незабаром він одержав від дирекції імператорських театрів офіційне запрошення на вступ до петербурзької російської оперної трупи.
У травні 1842 р. було підписано контракт, що узаконював статус Гулака-Артемовського як соліста імператорської опери. За цим документом він одержував 600 крб. сріблом на рік (це менше, ніж платили звичайному хористу капели).
Дебют молодого,, співака на петербурзькій оперній сцені відбувся в-липні 1842 р. Це була опера Г. Доніцетті «Лючія ді Ламмермур». в якій він, як і колись у Флоренції, виконував партію лорда Генріха Астона. Та справжньою творчою перемогою артиста став його виступ у партії Руслана в опері Глінки «Руслан і Людмила», яку співак готував безпосередньо під керівництвом композитора. Успіх Гулака-Артемовського був приголомшливий. Саме в цій ролі вперше повністю виявився його хист не лише як співака, а й як актора.
Партія Руслана стала початком переможної ходи Гулака-Артемовського шляхом зростаючої майстерності. Мазетто в «Дон Жуані» В.-А. Моцарта, Каспар у «Вільному стрільці» К.-М. Вебера, сержант Белькоре в опері Г. Доніцетті «Любовний напій», фермер Антоніо в опереті того ж композитора «Лінда ді Шамуні», Фігаро у «Севільському цирульнику» Дж. Россіні, пан Форд у «Віндзорських кумоньках» О. Ніколаї, граф де Луна в «Трубадурі» Дж. Верді і. звичайно. Іван Карась у власній опері «Запорожець за Дунаєм» — це далеко не повний список провідних оперних партій, виконаних Семеном Степановичем на петербурзькій оперній сцені протягом 22 років.
Водночас із виступами у водевільних і драматичних виставах Гулак-Артемовський розпочав свою композиторську діяльність. Навесні 1851 р. на сцені Александринського театру було вперше показано «Картину степового життя циган». На афішах зазначалося, шо музику до хору, використану в цьому водевілі, разом із танцями аранжував С. Гулак-Артемовський, Згодом було створено «Українське весілля», що залишалося в репертуарі петербурзької оперної трупи понад 10 років і завжди із великим захопленням сприймалося глядачами. Від самого початку композиторської діяльності його музика була пройнята духом української народної пісенності. її колоритом і ладовою природою.
Успіх попередніх творів надихнув автора на створення водевілю «Ніч напередодні Іванова дня», дія якого розгорталася в Україні. Прем’єра відбулася у травні 1852 р.
Кінець 1840-х і 1850-ті рр. — період творчого розквіту митця. Він виступав у концертах, інтенсивно займався композиторською роботою, співав в оперних виставах і, крім того, досить вдало робив художні мініатюри на слоновій кістці. Водночас уклав «Статистико-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854). розробив проект петербурзького водогону (1858). Цей стислий перелік свідчить про широту світогляду Гулака-Артемовського, різноманітність його творчих пошуків та життєвих інтересів.
У 1846 р.. під час гастролей у Москві, що пройшли з величезним успіхом, Семен Степанович познайомився з донькою декоратора московських казенних театрів Олександрою Іванівною Івановою, яка згодом стала його дружиною. Вона була вірним помічником своєму чоловікові: акомпанувала під час його вокальних вправ із учнями, виступала разом з ним на концертах. У шлюбі народилося двоє дітей, але вони померли ще маленькими.
У 1847 р. було відправлено у засланнях. Шевченка. Використовуючи найменшу можливість. Гулак-Артемовський надавав поетові матеріальну допомогу, незважаючи на те, що пересилати гроші ув’язненому категорично заборонялося. А на початку серпня 1858-го Семен Степанович написав і присвятив Шевченкові пісню на народний текст «Стоїть явір над водою», яка стала одним із найулюбленіших Творів поета.
Саме в цей період у співака з’явилися перші ознаки втрати голосу. Замість головних партій, які він виконував до цього часу, його почали призначати на другорядні ролі.
Гулак-Артемовський продовжував займатися композиторською роботою і створив оперу «Запорожець за Дунаєм». Відомо, що в написанні лібрето брав участь історик М. Костомаров, а в оформленні клавіру допомагала дружина композитора. Прем’єра опери відбулася 26 квітня 1863 р. на сцені Маріїнського театру в Петербурзі й мала неймовірний успіх.
«Запорожець за Дунаєм» — перший твір, з яким українська народна пісня і народний танець вийшли на театральну сцену. Одна з особливостей опери — розмовні діалоги, які дозволяють яскравіше розкрити образи героїв. «Запорожець за Дунаєм» приваблює демократичним характером сюжету, мелодійністю музики, що увібрала барви українського пісенного мистецтва, колоритністю образів, соковитим народним гумором. На українській сцені’її вперше у 1884 р. поставив М. Кропивницький. забезпечивши цьому твору довге сценічне життя. Нині опера «Запорожець за Дунаєм» є надбанням світової оперної сцени і залишається однією з найпопулярніших, її ставлять в оперних театрах України та за кордоном, а ім’я автора стоїть поруч із найвидатнішими представниками української музичної культури. У 2013 р. відзначатиметься 150-річчя з часу першої постановки цієї опери.
У травні 1862 р. Гулаку-Артемовському було призначено пенсію в розмірі 1140 крб. сріблом на рік. Дирекція вирішила залишити співака ще на два сезони, проте в 1864 р. з Маріїнського театру його було звільнено. Завдяки клопотанню великого князя Миколи Миколайовича співака перевели до Москви у Большой театр, де соліст виступав ще впродовж року, але в листопаді 1865 р. був змушений назавжди покинути сцену.
Про останні роки життя Гулака-Артемовського відомо дуже мало. Починаючи з червня 1868 р. родина Артемовських жила в невеличкому церковному будинку Кудринської христорож-дественської церкви. Відомо, що Семен Степанович був здатний гіпнотично впливати на фізично слабких і хворих людей. Він займався лікувальною практикою, приймаючи щодня до 40 осіб. Тож у Москві оперний співак-лікар став ще знаменитішим (за свої послуги він не брав грошей ні з бідних, ні з багатих).
Помер Семен Степанович 17 квітня 1873 р. від запалення легенів. Поховали його на Ваганьковському цвинтарі у Москві. З роками могила митця заросла диким бузком, і деякий час її місцезнаходження було невідомим. Лише в 1952 р. завдяки старанням артистів Московського музичного театру ім. К. С. Станіславського та В. І. Немировича-Данченка місце поховання Гулака-Артемовського було знайдено. На надмогильній колоні привертає увагу напис: «Композитор, співак, автор опери “Запорожець за Дунаєм”. А в Києві на честь великого сина України встановлено меморіальну дошку на будинку №31 на вул. Набережно-Хрещатицькій.