Семирічна війна (1756-1763) — війна, що виникла в Європі з ініціативи Пруссії та її союзниці Англії проти коаліції країн: Франція, Австрія, Росія, Швеція, Саксонія.
Кінцевою метою Пруссії було — об’єднати навколо себе всі етнічні германські держави та народи і створити могутню імперію, котра владарювала б у Європі. Хоча Пруссія була відносно невеликою державою, проте вона вже володіла 150-тисячною армією, котра, за дисциплінованістю, технічною озброєністю і тактичним бойовим вишколом не мала собі рівних у Європі та, мабуть, і в світі. До того ж, на чолі цієї держави та армії стояв один з найталановитіших полководців XVIII ст. — король Фрідріх II Великий, який постав перед світом винахідливим теоретиком і практиком війни. Що ж до Росії, то вважається, що вона втяглася в цю війну, поєднуючи свої інтереси з інтересами Польщі та її короля Августа III. Дипломатично Росія наполягала на тому, щоб Східна Пруссія була передана Польщі, відтак Польща погоджувалася поступитися Росії значною територією Курляндії, тобто сучасної Латвії.
В 1757 Росія націлила 55-тисячний корпус своїх військ, значну частину яких складали українське та донське козацтва, на Східну Пруссію. Проте одразу стало зрозуміло, що фельдмаршал Степан Апраксій — не той полководець, котрий міг протистояти Фрідріху II та вишколеній, войовничій прусській армії. У зв’язку з цим, російські історики полюбляють цитувати учасника подій, майбутнього письменника Андрія Болотова, котрий стверджував, що після перших же прикордонних сутичок з прусаками стало зрозумілим, що на росіян впливає магія слави Фрідріха Великого та його армії, бо їх раптом охопила «превеликая робость, трусость и боязнь». Можливо, через цю «боязнь», Апраксій не прийняв бою з військом фельдмаршала Ле-вальда, який командував всього 30-и тисячами регулярного війська, а вирішив обминути його укріплення, форсувавши поблизу містечка Велау ріку Прегель. Проте переправа завжди призводить до порушення колон і дисципліни. Скориставшись певним хаосом, що панував у полках росіян, Левальд атакував їх одразу після переправи (19 серпня 1757). Вже під час першого натиску загинула значна частина солдат 2-й дивізії генерала Лопухіна, який помер на полі бою від ран, але тут ситуацію врятувала бригада генерала Румянцева, яка пройшла скрізь густий ліс і вдарила прусакам у фланг. До того ж, дуже активно діяла бригада донських козаків. Спочатку козаки кинулися на ворога, а потім почали «панічно» втікати. Насправді ж це була військова хитрість. Розвіявшись, донська кіннота підставила прусські каре під могутній рушнично-артилерійський вогонь своєї піхоти. Ця битва, що увійшла в історію під назвою Гросс-Егерсдорфської, дещо підняла дух росіян, тим паче, що виявилося, що прусські солдати не дуже-то й полюбляють багнетний рукопашний бій. Хоча росіяни втратили тут на 4 тисячі солдатів більше, проте відступили все ж таки прусські війська, отож росіяни записали це собі, як перемогу. Одначе розвитку вона не набула, навпаки, фельдмаршал Апраксій поспішно відвів свої війська до кордону. Чому? Одні дослідники схильні вважати, що причиною стала сильна епідемія віспи, від якої померло кілька тисяч солдатів, інші ж вважають, що Апраксій побоювався, що після смерті, на той час уже хворої, імператриці Єлизавети, до влади прийде Петро III, який демонстративно не бажав ускладнювати взаємини з Прусією. Але не виключено й те, що фельдмаршал Апраксій, котрого сучасники іронічно називали «мирним фельдмаршалом», просто психологічно не готовий був до тривалої війни з армією Фрідріха II Великого. Мабуть, відчула це і Єлизавета, котра, щойно підлікувавшись, увільнила його від командування армією.