Куди складніший був розвиток української скульптури кінця XVIII і першої половини XIX ст. Стояла вона всеціло під впливами класицизму і була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд.
І так у першій фазі маємо до діла з ампіром, що характеризується зменшенням рясної декораційної скульптури (рококо), і ця доба збігається з царюванням Олександра І (1801-25). На зміну цьому стилеві приходить започаткований у Відні, т.зв. бідермаєр, що домінує в другім 25-літтю XIX ст. за Миколи І.
Скульптура в Україні цього періоду не могла розвинутись самобутньо, бо трьох найбільше талановитих скульпторів виявили себе і записались в історії російського мистецтва так, що процес розвитку української скульптури треба стежити на працях українських майстрів столиці імперії. Першим з них був Михайло Козловський (1753-1802), що творив у стилі рококо і залишив по собі ряд статуеток і класичний пам’ятник Суворову. Найбільшим скульптором Росії того часу був Іван Мартос (1754-1835), з міста Ічні (Чернігівщина), якому не дорівнювали найбільші скультори-чужинці тодішнього Петербурга. Мав він за собою найкращі закордонні студії, став професором, а потім ректором Академії Мистецтв. Більше, ніж за пів сторіччя, залишив по собі велике число скульптурних праць у бронзі, мармурі, та велику кількість надгробників.
Під впливом Мартоса творив третій різьбар українського роду Кость Климченко (1816-41), що майже все своє життя провів у Римі і передчасно помер.
у 1853 р. в Києві, на мальовничому березі Дніпра, здвигнено пам’ятник кн. Володимирові Великому. Виконав його німецького походження майстер Клодт, за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітекта К. Тона.
Як реакція на класицизм першої пол. XIX ст., (прозваний теж академізмом, бо цей стиль культивувався передовсім в мистецьких академіях) у скульптурі і малярстві переважав реалізм, що його пропагували мистці у другій половині того століття. Найвидатнішим мистцем цього напряму був Пармен Забіла (1830-1890), небіж поета Віктора Забіли, уродженець Ніженщини, умер в Лос-Анджелес в Америці. Вирізьбив він м.ін. пам’ятник відомого російського діяча-публіциста і історика, що проживав на еміграції, А. Герцена, в м. Ніцці, в звичайній позі, без класичних прикрас. Мав теж Забіла великий успіх з погруддям Шевченка, яке в гіпсових відливах у 80-их роках було дуже популярне й розповсюджене в Україні. Він теж вирізьбив пам’ятник М. Гоголеві в Ніжині.
Сучасником його був Віктор Бродський, родом з Волині. Різьбив він у мармурі, мав великі успіхи. Його скульптури скуповували члени царської родини і багатії.
Третім замітним скульптором тих часів був Федір Каменський, (1838-1913), автор одного з перших бюстів Шевченка. Так як і Забіла переїхав до Америки, де згодом в Нью-Йорку став професором скульптури і у своїх різьбах все ще стояв на позиціях академізму.
Автором великого пам’ятника І. Котляревському в Полтаві був скульптор Леонід Позен, (1849-1921), який в архітектурному аспекті невдалий, але замітний своїми барельєфами до «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля чарівника».
Одну з кращих монументальних статуй — Шевченкового погруддя (без шапки в киреї, накиненій на плечі, з книжкою в руках) вирізьбив Володимир Баклемішев, родом з Катеринославщини (Дніпропетровщини). Його сучасник і майже і ровесник Федір Баловенський (1864 р. народження), родом з Харківщини, виконав бронзове погруддя батька українського театру М. Кропивницького на цвинтарі у Харкові. Згадати врешті треба Мих. Мікешина, білоруса, що вважав себе українцем. Він виконав пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві, з якого поставлено тільки верхню частину (Хмельницький на коні), скульптуру досить сильну і енергійну.
В Галичині в кінці XIX ст. епігоном класицизму був скульптор Петро Війтович (народжений 1867 p.), якого поляки називали „нашим Фідієм”, родом з Перемишля. Працював він у Відні і Будапешті, а у Львові вславився своїми скульптурами фасад Львівського театру, Головного двірця та інших будівель.
В той же час працював Гр. Кузневич (народжений 1872 p.), реаліст, автор скульптури «Перший хлібороб» у Римі. Куди кращою є його «Гончар», що представляє старогрецького майстра скульптури.
Скульптура другої половини XIX ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)