На думку історика Михайла Грушевського, якби український етнос не прагнув до єдності, то на базі Галичини за 20—30 років могла б утворитися окрема спільнота зі специфічними мовою і культурним типом. Утім, на переломних етапах історії — і за Хмельницького, і в період національно-демократичної революції 1917—1921 років, і під час Другої світової війни, і коли розвалився СРСР — українці, попри свою регіональну належність, зливалися, мов краплі ртуті…
Ще тривали бої з польськими легіонерами на львівських вулицях, коли Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки взяла курс на об’єднання з Наддніпрянською Великою Україною. Десятого листопада 1918 року було доручено дипломатичному відомству — Державному секретаріатові закордонних справ — «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу». Галичина пам’ятала заклик Івана Франка «навчитися чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів». Прагнув до цього й гетьман Павло Скоропадський. Його дипломатія твердо обстоювала територіальні права на переговорах з радянською Росією, Румунією, Військом Донським.
Галицька делегація, яка вирушила на схід, потрапила до місця призначення не без пригод: спалахнуло повстання проти Ясновельможного й «буржуйський» вигляд імпозантних посланців П’ємонту спричинив «класовий гнів» отаманців. На одній зі станцій викотили на перон «максими» й лише диво врятувало від загибелі західноукраїнських ходаків. Довелося мати справу з представниками Директорії, чиї війська тримали в облозі столицю. У провінційному Фастові 1 грудня було укладено «передвступний» договір, ш;о гарантував ЗУНР автономію у складі Української Народної Республіки.
Вищий орган влади ЗУНР З січня 1919 року затвердив у Станіславі (нині Івано-Франківськ) ухвалу про об’єднання в «одноцільну, суверенну Народну Республіку». До скликання Установчих зборів соборної України УНРада зберігала за собою владні повноваження на західних теренах.
Акт Злуки, 22 січня
Акт проголошення злуки українських земель майже збігся з першою річницею IV Універсалу Центральної Ради, яким проголошено незалежність УНР. Представники її уряду й посланці ЗУНР напередодні допізна засідали, обговорюючи ділові питання інтеграції. Декларацію одностайно схвалили, текст універсалу підготували. Організувати урочистості доручили міністрові освіти Іванові Огієнку, асигнувавши на ці заходи сто тисяч карбованців.
У той час Київ був прифронтовим містом. Деякі установи й військове майно евакуювали, щоб їх не захопила Червона армія, яка швидко просувалася Лівобережжям. Та все ж уранці 22 січня на засніженому майдані біля святої Софії було велелюдно. Вхід з Воло-димирської прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України. Під грім оркестру йшли військові підрозділи. Січові стрільці у французьких шоломах були ще кремезнішими, згадував учасник урочистого дійства. Прибули представники дипломатичного корпусу, церковні ієрархи, сходився народ.
Галицька делегація (шістдесят п’ять душ), Директорія, придніпрянський уряд і штаб опівдні приїхали «військовими самоходами» на майдан. Почесний курінь виконав команду: «Позір!» На Печерську десь у фортах пролунав перший постріл гармати. Біля пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому на відкритті церемонії виголосив промову голова делегації віце-президент Української Національної Ради Левко Бачинський, нагадавши про традицію «одного нерозривного тіла» від. Володимира Великого до великих гетьманів. Державний секретар закордонних справ Лонгин Цегельський прочитав вірчу грамоту президії УНРади й передав її Володимирові Винниченку. Голова Директорії, привітавши делегатів, наголосив на важливості злуки «братньої, однокровної Галицької Волости з матірним пнем України». Член Директорії Федір Швець виголосив; «…Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». Архієпископ Катеринославський та Маріупольський Агапіт (Антоній Вишневський) служив молебень.
Наступного дня засідав Трудовий конгрес України, що мав визначити конституційні підвалини державного ладу. Учасник подій Євген Коновалець побоювався, що засідання перетвориться на соціалістичний мітинг. Лівий курс Директорії не давав спокою галицьким делегатам, які мали на форумі тільки 36 місць. Конгрес схвалив, зрештою, всі рішення. Західно-Українська Народна Республіка, що утворилася з Галичини, Буковини та Угорської Русі, змінила назву на Західну область Української Народної Республіки.
Украй потрібною була тоді координація у військовій сфері, але… 6 лютого до Києва вдерлося червоне військо. Кульмінацією спільних збройних потуг став похід на Київ з’єднань Армії УНР і УГА: 31 серпня 1919 року галицький корпус увійшов-таки до столиці, однак під напором білих мусив залишити місто.
Зливалися зовнішньополітичні відомства УНР і ЗУНР, яка відрядила дипломатичні місії до Австрії, Болгарії, Ватикану, Італії, Німеччини, Угорщини, Чехо-Словаччини, Швейцарії та Бразилії, а також недиплома-тичні представництва до країн, у яких багато емігрантів з Галичини (Бразилія, Канада, СІЛА). Передбачалося об’єднання дипмісій, за винятком представництв у тих державах, що утворилися на місці колишньої Австро-Угорщини. Ще раніше згуртувалися делегації УНР і ЗУНР на Паризькій мирній конференції, на якій вирішували в межах повоєнного врегулювання питання про майбутню державну належність регіоіну.
Національну державність довелося розбудовувати в атмосфері масованої психологічної війни, розпаленої білим рухом. Його лідери обіцяли скарати на шибениці членів української делегації в Парижі й Польщі, і то найворожіші акції припадали саме на кулуари Версальського форуму. Так, глава польської делегації Роман Дмовський видав псевдонауковий опус «Проблеми Середньої і Східної Європи», в якому стверджував, зокрема, що Україна «не здатна існувати незалежно з огляду на брак інтелектуальної верстви». Цю українофобську працю у формі дипломатичного акта було надіслано всім європейським урядам.
Аби виправдати агресивні дії в Галичині та щоб переконати Антанту надати мандат на володіння регіоном, польська сторона поширювала брехню про «більшовизм» українців, їхнє «знущання» над поляками, «звірства» українського війська тощо. Співвідношення силу цьому двобої було не на користь ЗУНР: зважте на «особливе ставлення» до Польщі володарів тогочасної Європи й матеріально-фінансові можливості сторін. Нагнітаючи антиукраїнську пропаганду, Варшава залучала навіть фінансові ресурси Ватикану. А представник ЗУНР в Австрії Микола Василько, приміром, утримував державну установу власним коштом. Посольства УНР обігрівали приміщення «буржуйками», мусили продавати меблі…
Недовговічна злука
Відомо, що злука залишилася декларативною. Причини — у суперечностях між лідерами УНР і її Західної області. Соціалістичні експерименти перших не гармоніювали з поміркованою ліберальною моделлю, яку обстоювали «західники». Як мусив визнати на нараді послів і голів місій УНР у Карлсбаді керівник Міністерства закордонних справ УНР Володимир Темницький, інтеграцію провели «похапцем», були дві армії, дві зовнішні політики.
Непорозуміння від’ємно позначалися на закордонних справах України. Представники Західної області УНР у Парижі Василь Панейко, Степан Томашівський та інші розгорнули самочинну пропаганду, спрямовану на визнання Антантою окремої держави в Галичині. їхні сепаратистські заяви ставили в незручне становище навіть прихильних до України політичних діячів і журналістів. Не дивно, що прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо заявив:
«Маю інформацію, що Галичина і Україна — це дві окремі справи, тому й говорити про ці країни треба окремо».
Західна область УНР продемонструвала здатність до конструктивного адміністрування і стабільності. Рівночасно на терені Наддніпрянщини утворювалися волосні «республіки», діяли загони отаманів. Сучасник так змалював портрет командира 2-ї дивізії Армії УНР отамана Божка: «Мріяв про гетьманство… пробував воскресити всі звичаї Запорозької Січі… За Божком носили булаву (він взяв її в музеї у Катеринославі) і творив силу різних чудасій». Отаман Володимир Оскілко, який у Рівному наприкінці квітня 1919 року невдало спробував силоміць усунути уряд Директорії, писав у 1924-му (за два роки до загадкової загибелі від рук убивць) про тимчасову столицю республіки: «Рівне було правдивим Содомом… Гульня. Кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч…».
Останньою краплею став курс Симона Петлюри (його охорону, до речі, набирали з галицьких вояків) на зближення з Польщею — адже УНР зазнала поразки В боях З червоними військами й білогвардійцями, а іншого союзника не було. На переговорах з Варшавою українська сторона наполягала на визнанні суверенних прав і територіальної недоторканності. Та зрештою, під тиском дипломатії Юзефа Пілсудського, 2 грудня 1919 року УНР зреклася прав на Східну Галичину й погодилася на встановлення кордону по Збручу. Історія ще раз підтвердила: політика — мистецтво можливого. Але уявімо собі обурення галичан: вони вісім місяців самовіддано воювали проти агресора, якому допомагала зброєю Антанта, а літаки з біло-червоною «шахівницею» на крилах вели в бій американські пілоти! Командування УГА уклало перемир’я: військо, за умови незастосування його проти одноплемінників, стало до лав Денікіна. Уряд Західної області УНР 20 грудня в односторонньому порядку скасував Акт злуки, а його представники вийшли зі складу делегації в Парижі.
…Історики ламають списи над причинами недовговічності злуки в ситуації іноземного вторгнення й наявних суперечностей між лідерами обох держав. А сама подія, що сталася 22 січня 1919-го, назавше залишиться світким спалахом на небосхилі національної історії, огорнутому хмарами порохового диму. Мине вісім десятиліть і, вже за доби державної незалежності, буде встановлено День соборності України/