Навколо ЦЬОГО «Радянського Союзу в мініатюрі» (так називали Соловки політв’язні) поширюється чимало вигадок, міфів, усіляких «страшилок». Насправді ж історія прозаїчніша.
До 1920 року територія Соловецьких островів належала ставропігійному чоловічому монастиреві. Попри те, що в Росії після жовтневого перевороту ще кілька літ точилися бойові дії, чернеча обитель функціонувала. У грудні 1919-го в Біле море зайшли англійські кораблі, які взяли на борт велику частину монастирської скарбниці. Ті церковні цінності й досі, як вважають дослідники, лежать десь у британських банках.
А наприкінці квітня 1920-го на 65-ту паралель північної широти прибули нові господарі: у гавані Благополуччя пришвартувалося перше судно посланців червоної влади на чолі з більшовиком Михайлом Кедровим. Ні в той час, коли ще палала війна, ні згодом (аж до 1934 року) монастир офіційно не було закрито. Представники озброєного загону партії прибули на архіпелаг, зібрали 1 травня насельників (там було понад 200 ченців, послушників, трудників) і заявили, що діяльність Соловецького монастиря припиняється. Але жодного документа про закриття обителі в архівах не виявлено, як немає відомостей про це й у спогадах каторжників.
Прибульці не проливали чернечої крові, а дали змогу охочим залишити острови, з чого і скористалася частина братії. Не виїхали переважно літні люди, які звикли там жити. Вони не хотіли або ж не мали здоров’я переселятися. Настоятеля монастиря червоні взяли під варту й вивезли до Архангельська, звинувативши у приховуванні церковних цінностей, котрі на вимогу нової влади належало здати для потреб держави.
Через численних сексотів (рос. — секретных сотрудников) чекісти розшукували в монастирі потаємні місця зі скарбами і впродовж 1920—1923 років такі схованки активно виявляли (про це писала тогочасна архангельська преса). А наприкінці травня 1920-го об-лаштували на Соловках концтабір — відділення Північних таборів — для полонених білогвардійців. Спочатку невільників розмістили були на материкові в Архангельську, Пертомінську та Холмогорах, а згодом тих, кого не розстріляли, етапами відправили на архіпелаг.
Часи тоді, справді, були суворі: панувала «революційна законність». Більшовики не шкодували навіть своїх однопартійців і радянських чиновників, якщо ті потрапляли під гарячу руку ЧК. Зберігся цікавий документ (мандат), виданий у травні 1920 року Всеволоду Балицькому за трьома підписами — Голови Раднаркому УСРР Християна Раковського, Голови ВЧК Фелікса Дзержинського та начальника Цупчрезкому України Василя Манцева. У машинописному тексті зазначалося (цитується мовою оригіналу):
«Предьявитель сего тов. балицкий уполномочен: Произвести строжайшее разследование по делу устройства группой партийнмх и советских работников гор. Одессы во главе с Яновым и Хирги ночного владою. Нарівні з в’язнями працювали, як на колишніх послухах, і насельники. Ченці були членами профспілки, одержували зарплату. Звіти радгоспу складалися зазвичай із двох частин: у першій ішлося про те, що державі здано з колишніх запасів обителі; у другій — що на Соловках несприятливий для землеробства клімат, неможливо вирощувати хліб, овочі тощо. Не раз і не двічі перед губземвідділом порушувалося питання про ліквідацію радгоспу через його нерентабельність. Власне, за три роки існування радянське підприємство лише занехаяло колишнє потужне господарство, яке мав монастир.
З того періоду табірного житія залишилося мало документів. Відомо, приміром, що у 1920—1923 роках у монастирі проводилися варварські вилучення церковних цінностей (було щонайменше 11 таких акцій). На Соловки приїздили комісії від Росмузею, організацій допомоги жертвам голоду («помгол»). Комісари заходили до храмів і складали описи всього, що там було. Хрести, образи, одяг із золотим і срібним шитвом, чаші, підсвічники — усе по пунктах записували в акти. Потім складали наступні акти, в яких вказували тільки номери пунктів з різних актів вилучень. Таким порядком церковні цінності передавалися до музеїв Москви, Пітера, Архангельська. У підсумку деякі предмети старовини з культурного надбання — середньовічні ікони, вироби зі шляхетних металів тощо — не потрапили за призначенням і сліду їхнього не стало.
До 1923 року концтабір був переважно на території селища, серце якого — Соловецький кремль. Його гранітні мури з валунними баштами, що нагадували каторжанам «велетенський саркофаг, складений з циклопічного каміння», тоді ще не були воістину тюремними мурами, як це станеться згодом з дивовижним архітектурним творінням ієромонаха Трифона.
Адміністрація табору містилася в готельній споруді «Преображенская». До речі, після пожежі 1992 року її і досі не відновлено: на березі бухти Благополуччя бовваніє, як привид, цегляний кістяк з чорними зіницями вікон.
За межами селища в лісах були монастирські скити. Найбільші — Сікиро-Вознесенський і Савватіївський на Великому Соловецькому острові. Троїцький і Голгофа — на Анзері, Сергіївський — на Муксалмі, Заяцький — на Заяцьких островах. До 1923-го табірники у скитах не жили. Коли ж червона Москва вирішила створити на архіпелазі Соловецький табір особливого призначення (рос. — СЛОН), на його віда,алених територіях руками невільників облаштували нові місця ізоляції ворогів режиму. Населення на островах відтоді різко побільшало.
Партії по 200—400 в’язнів з материка мало не щодня везли на архіпелаг через морський порт (нині Р-бочеостровськ) поблизу Кемі. У перші роки існування Соловецького табору на острови доставляли невільників «Глеб Бокий» (колишній монастирський пароплав «Соловецкий», названий іменем чекіста), криголам «Нева», баржа «Клара Цеткин». В’язнів поділили на п’ять категорій. Слідом за рецидивістами (четверта категорія) йшли «політики» — меншовики, есери, анархісти. Маючи особливий статус, вони не працювали на виробництві, не чистили, як штрафні, вигрібних ям, щодня гуляли не менш як п’ять годин. Табірникам читали лекції, проводилися концерти й інші «образовательные развлечения» (звісна річ, програма кожної розваги мала узгоджуватися із завданнями комуністичної освіти). Годували соловчан хлібом (щодня 500 г), на обід — за висловом в’язня, «воображаемьій суп и мнимая каша»: трохи юшки з голів тріски й чотири ложки пшоняної або гречаної каші.
У Соловецькому кремлі містилося перше відділення табору — найбільше й відносно «легке» за умовами тримання в’язнів. Туди часто приїздили з перевірками всілякі комісії. Апарат керівництва СЛОНу, обліково-бухгалтерська система, театр, бібліотека — усе це було в кремлівській частині табору. Там і ширший вибір професій для в’язнів: усе-таки робота бібліотекаря, обліковця, актора чи оркестранта легша, ніж виснажлива фізична праця лісорубів, будівельників, торфовидобувників. На віддалених командировках влітку бригади гнули спини на торфовищах, а взимку рубали ліс. «На три невільники дають по 34 деревини; треба їх зрізати з кореня, порізати по розміру на частини та ще й кору обдерти, — згадував лісозаготівлю Семен Підгайний. — Змучені невільники виконують цей урок, дехто за 18—20 годин; але ж мало є тих, що виконують. Коли не виконаєш день, другий, третій, то на четвертий день беруть уже на мордування».
За кілька років табори в СРСР перевели на систему самооплатності. У той час виробництво особливо бурхливо розвивалося. Табірники зводили заводські корпуси, прокладали залізничні колії, у цехи завозили додаткове обладнання.
Усі командно-адміністративні пости у СЛОНІ, за винятком начальника табору, його заступника та начальника спецвідділу, також обіймали в’язні. Начальниками відділень, командировок, табірних пунктів, ротними, старостами були переважно колишні працівники ДПУ й міліції, відправлені на Соловки за «посадові злочини». Острови проклять, за визначенням Семена Підгайного, були «країною, де вже не діяли ніякі, навіть радянські, закони, а все діялось за вказівками дрібних тиранів від ДПУ».
До 1930 року система Соловецьких таборів охоплювала території Карелії, Кольського півострова та півночі Архангельської області. Майже всю внутрішню охорону забезпечувала обслуга з в’язнів — так званих «соціально близьких» (карні злочинці, які допомагали чекістам підтримувати режим табору). А 4-й полк окремої Дивізії особливого призначення Ф. Е. Дзержинського при ОДНУ охороняв табір зовні, доставляв (етапував) каторжників на острови, розшукував утікачів на території архіпелагу й на материку, конвоював на роботи, на розстріли тощо.
На початку 1930-х приміщення кремля, заселені в’язнями, вміш,ували півтора десятка рот (шість тогочасних табірних відділень поділялися на роти, кожна мала певне призначення). Етапники, що прибували на Соловки, спочатку потрапляли до карантинної роти на один-три місяці. Нове поповнення «сортували» за статтями обвинувачення, національністю, соціальним станом, ставленням до радянської влади. Бувало, що в карантині, під який пристосували Свято-Троїцький собор, тримали одночасно до півтисячі душ. У храмі, щільно заставленому багатоярусними нарами, панувала антисанітарія; опалення не було, тож мученики переживали морози у кошмарних умовах.
Келійні корпуси кремля опалювалися. У теплих приміщеннях ніде було яблуку впасти. У кожній роті — по 200—300 душ. До 1-ї і 2-ї рот потрапляли переважно червоноармійці, покарані військовими трибуналами, міліціонери, чекісти. Цей контингент поповнював низовий апарат табірної адміністрації. В’язні 6-ї і 7-ї рот, укомплектованих служителями культу, працювали на пошті, в бухгалтерії. Священикам, котрі знали грамоту й були переважно людьми совісними, довіряли вести фінансово-облікові справи. Сьома рота Містилася у Благовіщенському корпусі. У ньому жили також працівники театру й духового оркестру. У Трапезному комплексі. Казначейському корпусі були роти загальних робіт. Ці невільники рубали ліс, видобували торф, промощували дороги, прибирали територію. В’язні 1-ї категорії працездатності (її називали «тракторною») і 2-ї («конячої») боялися потрапляти до цих рот: там були найвищі рівні людської смертності.
Адміністрація 1-го відділення СЛОНу містилася в Настоятельському корпусі. Лише два об’єкти на території кремля — Спасо-Преображенський собор і Благовіщенська церква — не були заселені каторжанами. Ці споруди ще 1922 року було визнано пам’ятками культури. У Благовіщенській церкві 1924 року організували при таборі музей, фонди якого розміщувалися також на галереї, що веде до Прядильної башти. Існувало й місцеве (табірне) товариство краєзнавців, членами якого були в’язні-історики, мистецтвознавці, ботаніки, біологи. У той час це товариство було рятівним для вчених: вони мали змогу хоча б частково реалізуватися у своїй професії і таким чином легше пережити роки ув’язнення.
Найбільша кількість невільників «годувала блощиць» на островах наприкінці 1920-х років — до тридцяти тисяч (для порівняння: нині у селищі Соловецькому 830 жителів). У середньому в таборі на Соловках перебувало від п’яти до сімнадцяти тисяч осіб, з них більшість — на території 1-го відділення. Табірний лазарет облаштували в колишній іконописній палаті — в північному монастирському дворику. А в центральному дворі до середини 1930-х милував око яблуневий садок. Дерева спиляли, коли приміщення кремля почали перебудовувати під тюремний режим.
СТОН у Білому морі
У1935 році в північному дворику містилася контора, працівники якої мали завдання перебудувати монастир на в’язницю. Наприкінці 1936-го там уже на ділі була тюрма особливого призначення. До неї перевели частину в’язнів табору, а ще частину мешканців камер становили особи, яких тримали в ізоляції за секретними документами. Інформація щодо цих осіб і досі недоступна для наукового опрацювання: дослідники, спираючись на спогади колишніх наглядачів, висловлюють тільки припущення, що засекреченими в’язнями могли бути представники партійно-радянської еліти, керівних ланок репресивних органів, зокрема й ті, хто розбудовував ГУЛАГ, фабрикував політичні справи тощо.
Монастирські споруди перебудували силами самих же каторжан. Заклали цеглою на дві третини вікна, начепили на них «намордники». Центральний двір поділили на дворики для прогулянок в’язнів. Дрібні майстерні вивели за територію кремля, вхід залишили тільки через Нікольські ворота.
Кремлівське відділення СТОНу (рос. — Соловецкой тюрьмы особого назначения) вміщувало до 2,5 тисячі позбавлених волі (у деяких камерах тримали по шестеро душ). Замість нар навісили металеві ліжка. Удень їх піднімали до стіни й зачиняли з коридору. В’язням забороняли спілкуватися. У 1938-му заборонили й листування, побачення, читання книжок. У коридорах настелили повстяні долівки, якими безшумно ходили наглядачі. У двері камер було вставлено вічка, прорізано «годівниці», через які двічі на день подавали баланду. В’язнів виводили на прогулянку — щодоби на одну годину.
Табір і тюрма були інтернаціональними. Там сидів, можна сказати, «весь світ»: жителі колишніх республік СРСР і країн Азії, Європи, Америки. Були навіть австралійці. Виняток становлять, можливо, лише африканці. Точних відомостей бракує: музейні працівники надсилають запити до органів ФСБ РФ, але… Дослідники нарікають, що не мають змоги ознайомитися з левовою часткою архівних матеріалів щодо соловчан-іноземців: ті справи й досі залишаються «річчю в собі».
Виправна установа була й багатоконфесійною. У ній відбували покарання католики, православні (тих і тих було приблизно по чверті загальної кількості в’язнів), мусульмани, буддисти, прихильники інших релігійних течій.
Легендарна катівня
На архіпелазі є Сікирна гора — перлина північної природи, напрочуд красиве місце, в якому слід поводитися, як на кладовищі. Влітку схили рясніють ягодами чорниці, та їх не варто збирати. Квітами, грибами можна тІ7Vьки милуватися. Ні кричати, ні співати, ні курити чи розпивати спиртне у заповідному лісі не дозволяється — не треба тривожити спокій мертвих…
Гора Сікирна — одна з найвищих точок Соловецьких островів (73,5 м над рівнем моря). З історії відомо, що під час російсько-шведської війни 1788—1790 років на вершині гори стояла артилерійська батарея, а в 1801-му там обладнали сторожовий пост для спостереження за морем. У середині XIX століття ченці заснували скит і змурували храм Вознесіння Господнього з боковим олтарем Архістратига Михаїла (1862). У бані храму на стометровій висоті зробили маяк, світло якого видно за 40 км. До церкви прибудували келійний корпус. Гора «обросла» дерев’яними сходами на північному схилі й господарськими спорудами (валунна лазня, конюшня). У другій половині XIX століття скит став місцем паломництва. А в радянські (табірні) часи на цьому місці «горячих молений и душевньїх успокоений» будівничі комунізму мордували людей і карали на смерть…
У листах, спогадах, архівних справах дослідникам нерідко відкриваються факти, в реальність яких важко повірити. Відомий учений, організатор Єдиної гідрометслужби СРСР професор Олексій Вангенгейм, голландець родом, тільки на четвертий рік ув’язнення у Соловецькому таборі домігся нарешті відповіді на запитання, за якою ж статтею його звинувачено.
На Сікирці в ізоляторі мав нещастя сидіти українець Микола Павлушков. Разом з іншими фігурантами сфальсифікованої ДПУ кримінальної справи його засудив харківський ареопаг до 10 років позбавлення волі за участь у міфічній організації «Спілка визволення України».
У цьому процесі «СВУ», як писала 1930 року газета «Більшовик України», пролетарський суд судив «весь український націоналізм, націоналістичні партії, <…> їхні ідеї буржуазної самостійности, незалежности України». Потрапивши до табору, 30-річний в’язень через сім місяців подав заяву колегії ОДПУ СРСР (квітень 1934 року): «Лишь с переводом нашего изолятора с горьі Секирной в Савватьево жизненньїе условия для меня приняли приемлемьій характер». Але в умовах безмежної сваволі пролетарських «вихователів» ця «прийнятність» була відносною: Павлушкову не давали змоги ні листуватися, ні бачитися зі своїми близькими. Його й інших в’язнів спочатку годували обіцянками, казали, що взимку поганий зв’язок з материком. А згодом, захищаючи власні права, Павлушков оголосив голодування й лише на 18-й день протесту дізнався, що листуватися йому заборонено. Ким, коли й чому заборонено — ніхто не пояснив. Нічого не змінилось
У ЙОГО ДОЛІ й за рік. У заяві начальникові 3-го відгулу Біломорсько-Балтійського комбінату НКВД Перцову в’язень Павлушков написав: «…я снова обращаюсь к Вам с той же просьбой: ликвидировать наконец зто нетерпимое положение…». Становище «виправили» в 1937-му: ліквідували і Миколу Павлушкова, і Олексія Вангенгейма, і багатьох інших політв’язнів… Смертні вироки 1111 соловчанам виконала в урочищі Сандар-мох бригада чекістів, якою керував капітан держбезпеки Михайло Матвєєв.
У підземному царстві
У 2003-му відновлено чернече життя Сікиро-Вознесенського скиту. На його території нині чинні особливі правила відвідання, пов’язані з богослужбовою діяльністю, охоронним режимом пам’яток та наявністю поховань в’язнів СЛОНу.
У липні-серпні 2006 року на замовлення Соловець-кого музею-заповідника експедиція Карельської регіональної громадської організації «Академія соціально-правового захисту» провела пошуково-дослідницькі роботи в різних місцях найбільшого з біломорських островів. Поблизу церкви Вознесіння, де колись містився табірний штрафізолятор, на території Сікирної гори керівник експедиції Юрій Дмитрієв і його помічник письменник Василь Фірсов у лісі шурфували підозрілі провали ґрунту, шукаючи можливі місця розстрілів 1920—1930-х років.
Слід додати також, що в інші дні в інших місцях розкопів на Сікирці ті самі карельські пошуковці виявили ще кілька ям, заповнених трупами людей зі слідами насильницької смерті (постріли з вогнепальної зброї в голову). Уваги дослідників потребують і місця на північному схилі біля підніжжя гори.
…За доби Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років — на островах (Сікирна гора й інші місця) та поза ними розстріляно до двох тисяч в’язнів Соловецької тюрми.
У1938—1939 роках на архіпелазі зеки будували житло для військовиків, шпиталь, школу, дитячий садок, а на цегельному заводі — тюремний корпус. Останню споруду не «для себе» — для потреб Міноборони. Радянський Союз готувався до війни й 1939 року в’язнів вивезли на материк: недостріляних «секретних» — до Володимирського централу, «несекретних» каторжан і «уркачів» — на примусові роботи до Норильська. Частини ВМФ СРСР залишили острови тільки наприкінці 1980-х.
Загалом за два десятиліття через Соловецькі табори пройшло приблизно півмільйона людей (дані співробітників Соловецького музею). Епідемії хвороб, свавілля охорони, виснажлива праця, розстріли забрали десятки тисяч людських життів.