Стрiмкий поворот вiд нацiональної автономiї до залежностi вiд Константинополя вiдбувався досить болiсно. Управлiння українською церквою з вiзантiйської столицi не привело до полiпшення стосункiв iмперiї з Руссю, а збурювало протидiю останньої.
Вiйна Ярослава з Вiзантiєю 1043 р. є найкращим тому доказом. Пiсля невдалих для Русi воєнних дiй i укладення миру Вiзантiя повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалiї, то принаймнi до автономiї, тобто до самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона. «Муж благ, книжен и постник», вiн часто уходив в печерку на березi Днiпра, над якою пiзнiше вирiс славнозвiсний Печерський монастир. Через якийсь час у печерцi поселився також один iз засновникiв майбутнього монастиря Антонiй, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Iларiон, стала важливим церковним осередком, що певною мiрою протистояв вiзантiйськiй гегемонiї.
Не слiд вважати Iларiона за переконаного анахорета-пустельника. У «Словi про Закон i Благодать» вiн говорить: «вiра i добрi дiла справедливостi й милосердя неподiльнi», що є свiдченням його захiдноєвропейського розумiння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало мiсце на Афонi, нiколи не було популярним на Українi.
Основною причиною Ярославового рiшення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення пiдпорядкованим становищем Київської Русi у вiзантiйськiй церковно-полiтичнiй системi. Разом з тим, це був перiод, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва iз Захiдною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосункiв мiж церковною i свiтською владами. Становище, подiбне до iснуючого в київськiй митрополiї, було неможливим на Заходi навiть у малих державах, де архiєпископ визнавав лише двi влади – вселенську духовну римського папи i свiтську нацiональної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополiю у Гнєзно; Чехiя не мала своєї митрополiї до 1344 р., оскiльки була васалом Нiмецької iм-перiї, проте вибори чеських єпископiв були прерогативою лише чеського духовенства.
У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столицi на чолi з двома єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генрiха I. Київський князь вiв тривалi бесiди з духовними iєрархами, отримуючи вiд них iнформацiю про церковнi вiдносини на Заходi. Не виключено, що Ярослав узнавав про засади нацiонально-церковної органiзацiї у захiдноєвропейських державах також вiд тих киян, що вiдвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – вiд самої князiвни, яка вступила у тiснi стосунки з французьким духiвництвом i папським престолом. Не виключено, що Iларiон, як двiрцевий капелан, супроводжував Анну в її подорожi до Францiї.
Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв – iмператорiв Священної Римської iмперiї германської нацiї.
Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї i фiнансами нацiональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слiд додати, що iмператор франкiв був до того ж вельми побожною людиною. Як свiдчить його бiограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно вiдбувати всi церковнi вiдправи, при цьому вiн особисто дбав, щоб богослужiння вiдбувалося з якомога бiльшою урочистiстю, стежив за правильнiстю спiву та читання в церквi. Ця побожнiсть пiдживлювалась як загальнодержавними полiтичними iнтересами, так i особистими амбiцiями iмператора, якого змалку привчали до думки, що вiн є оборонець церкви i повинен поширювати вiру Христову серед поганських народiв.
У листi до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з помiччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду вiд зовнiшнiх поган i змiцнювати її всерединi через осягнення католицької вiри. А твiй обов’язок, о Святий Отче, здiймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим армiям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя i Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Iменi…»
Звичайно, воєннi, державотворчi та культурницькi здобутки як на заходi, так i на сходi Європи залежали значною мiрою вiд того, наскiльки органiзованою i багатою була церква, наскiльки вона була слухняною своїм свiтським монархам. Каролiнгзькi реформатори ставили собi за мету змiцнити зв’язок мiж їхньою церквою та нормативним християнством, носiєм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з’їхалися єпископи, абати та свiтська аристократiя; на соборi Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень пiд назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релiгiйне життя Захiдної Європи вiдтепер передбачало бiльш шанобливе ставлення до папського престолу, чiтке вiдокремлення мирян вiд духовенства, органiзацiю мирян у постiйну структуру парафiй, де формувались їхня релiгiйна свiдомiсть та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролiнгзька церква провела чiтку межу мiж бiлим i чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Бенедикта, в основу якого були покладенi правила порядку, суворої iєрархiї та стабiльностi. Замiсть пастирської дiяльностi в середовищi мирян ченцям приписувалося сприяти освiтньому i культурному вiдродженню церкви. В Українi-Русi цю мiсiю з часом виконував складений Феодором Студитом у Вiзантiї «Студитський Устав», що також спонукав ченцiв до освiтньої дiяльностi. Цей «устав» був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим i культурно-освiтнiм центром – взiрцем для багатьох iнших монастирiв.
Цiлком ймовiрно, що, покладаючись на досвiд Каролiнгзької династiї, Ярослав сам (без iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли формуванню загальної побожностi у Давньоруськiй державi, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, але й на досвiд каролiнгзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу використати загальнохристиянськi церковно-полiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах Русi й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.
Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежностi; а втiм, домогтися послiдовного втiлення поставленої мети київський князь не зумiв. Усамостiйненню української церковної органiзацiї та її бiльш тiсному зв’язку з державою могли сприяти запровадження монархiчного правлiння на Русi (королiвства чи царства) i нацiональна митрополiя, затвердженi або Римом, або Константинополем. Взiрцем подiбної далекоглядної полiтики стала пiдтримка нiмецьким духовенством короля Оттона I у проголошеннi його iмператором. Проте Вiзантiя вiдмовлялася визнати i тим бiльше освятити цi iнститути у будь-якiй державi i, безперечно, у свого чи не найголовнiшого полiтичного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарiї пiд тиском вкрай несприятливих для iмперiї воєнно-полiтичних ситуацiй.
Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р. вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини на захiдноєвропейський зразок.
Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейно-культурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи – «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте iдея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успiху в тогочасному суспiльствi, можливо, саме внаслiдок байдужостi чи ворожостi бiльшостi церковної iєрархiї – знаряддя вiзантiйської полiтики. Ярослав не встиг також зав’язати тiснiших зв’язкiв iз Римом i зробити вiдповiдні кроки на шляху до коронування королiвською чи цiсарською короною – подiбно до Оттона I, проголошеного нiмецьким iмператором. Пiсля смертi Ярослава зробити це вже було неможливо через полiтичний розклад Руської держави.