Поняття “національне” часто екстраполюємо на часи давньої історії, хоч підстави для його вживання з’являються в Україні лише на початку XIX ст. під впливом ідей німецької романтичної філософії.
Кажучи про національний інтерес у часи князівської України-Руси чи козацької держави, треба розуміти умовність і часову обмеженість національної проблематики. Не могли князі й гетьмани мислити національними категоріями XIX ст. Це поняття можна вживати лише умовно.
Наприклад, коли йдеться про протистояння україно-руських князів київського ареалу та північно-руських Володимиро-Суздальської Русі, можемо для позначення ментальної різниці між князями київськими й володимиро-суздальськими вжити поняття “національні відмінності”. Так само стосовно доби козацтва, коли національну категорію замінювали поняття віровизнання й належність до різних Церков, можемо говорити про національні відмінності між поляками й українцями. Але ми повинні чітко розуміти, що націй у вузькому сенсі ні в X — ХНІ, ні в XVII — XVIII ст. не було. Не існувало етнічного розрізнення між білорусами й українцями. Для козацтва як соціального прошарку полковий устрій створювався як на українських, так і на білоруських землях (хоча варто пам’ятати, південна Білорусь — етнічно українська територія). Уніатська Церква існувала як єдине утворення в межах України й Білорусі, а українські церковні діячі Мелетій Смотрицький та Йосафат Кунцевич тривалий час були білоруськими єпископами. Так само православна Церква діяла в церковно-адміністративній єдності в Україні та Білій Русі. Вільно було настільки ж литовським та польським містом, наскільки й українсько-білоруським, коли зважати на мову й культурну діяльність його православної громади. Можемо припустити, що якби козацтву вдалося втриматися в Білорусі, то процес українізації міг би призвести до постання на землях Південної Білорусі української політичної спільноти.