Хоч умовини розвитку культури в цілому на східних і західних українських землях були в 70-80-их роках доволі несприятливими, проте, всупереч зовнішнім репресіям і внутрішнім ускладненням, була ціла плеяда передових діячів-патріотів української справи, які своєю муравлиною працею йшли проти хвиль.
Вони старалися розбудовувати старі і творити нові культурні вартості, документуючи цим незламність українського духа і життєвість українських самостійницьких ідеалів. Бачимо це передовсім у ділянці літератури, а теж науки, журналістики, в меншій мірі — мистецтва. Правда, драконський Емський указ з 1876 р. дуже утруднював нормальний розвиток літератури, яка все таки, продовжуючи вже встановлені традиції, шукала свого нового себе вияву. Проте, навіть найвидатніші твори мистецького слова входили у свідомість широкої читацької маси дуже повільно, інколи з запізненням на кілька десятиліть після їх написання. Причиною цього була передовсім майже суцільна неписьменність народних мас, бо ж не було своїх шкіл а до російських не вчащали. За переписом 1897 р. було в Україні 76% неписьменних, а в тому жінок 90%. Неграмотність серед селян становила 80%.
І справедливо писав у 1891 р. А. Кримський в одній із своїх статей: „Велике діло книжка, а селянин наш часто й не знає і не відає, що є на світі українські друковані книжки і що українською мовою можна не тільки говорити поміж собою, але й писати і печатати”.
Зразковим прикладом, що могло статися в тих часах з письменницьким твором, була сімейна хроніка А. Свидницького «Люборацькі», яка ждала 25 років на свою появу друком. Твори П. Мирного, друковані Драгомановим у Женеві, були заборонені — їх не можна було ввезти до російської імперії (зовсім так само, як у наших часах до Советського Союзу . . .). Українська література, каже радянський академік О. Білецький, «жила затиснута в лещата і обмежена в можливостях висловлювання і російською, і австрійською цензурою» (тут наш академік переборщив, бо таких практик в конституційній Австрії щодо цензури не існувало). Були отже література і друковане слово взагалі — відгороджені високим муром від читача, до того ж рідко грамотного і національно свідомого.
Другим закономірним до цього явищем було вороже ставлення до української мови і українських письменників чи публіцистів взагалі, про яких російський критик у 1882 р. де Пуле писав: „Ми бажаємо українофілам повної волі, але тільки в слові, а не на ділі. На ділі, як за шкідливими розкольниками, повинен бути за ними якнайсуворіший контроль з боку держави і суспільства. Не книжки їх треба переслідувати, не видуману ними мову, а зухвалі спроби їх дати останній неналежного їй значення”.95
Були одначе в колах російської поступової інтелігенції і помірковані погляди на українську мову і літературу, як на об’єктивно існуючі культурно-історичні фактори, але вони були обмеженого локального характеру і значення.
Але передові українські діячі по обох боках Збруча вели послідовну боротьбу за вільне українське слово, по шевченківському поставлене на сторожі інтересів народу. Своєю творчістю і виступами у галицькій пресі вони станули на захист рідної культури, мистецтва, літератури. А такими були І. Нечуй Левицький, І. Білик (П. Мирний), М. Старицький, М. Лисенко, І. Карпенко-Карий (Тобілевич) а в Галичині передовсім І. Франко та І. Павлик. „Наша сила в народі — писав до Франка із заслання поет-революціонер Павло Грабовський, бо в нас властиво немає нічого крім народу. Нам доводиться гадати не тільки про зміст чи напрямок письменства але й про саме його існування”.
Наче б у відповідь на це, можна привести ось які слова Франка: „У нас був тільки один знаряд — рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, але чесно і совісно вжили на велике діло”.
Закриття в 60-их роках т.зв. недільних шкіл і репресії проти тих прошарків інтелігенції, що займалась культурно-просвітньою справою, а дальше Валуєвський і Емський укази, значно погіршили освітню справу в Україні. Зріст українського національного руху стривожив уряд. В переслідуваннях, що почались, першою жертвою стала українська школа, зокрема середнього типу. Учителів-українців почали звільняти або переносити в глиб Росії. Київська шкільна округа посилила русифікаційні заходи, а Київський університет став фортецею обрусійня.
Коли у 80-90-их роках посилилась у всій Росії реакція, відчула це Україна, бо саме тут влада поставила собі завдання гасити українське духове життя. Щоб вдержати освіту на найбільш елементарному поземі — в Києві і Харкові засновано т.зв. «Общества (тобто товариства) грамотності», які зосередили свою діяльність головно на видаванні книжок для народу, але з 95% таких книжок виданих за перше десятиріччя — лише 5% було в українській мові; з інших користало населення неукраїнських територій. Народний дім збудований заходами київського «Общества грамотности» давав приміщення для театральних вистав, викладів, а пізніше для «Просвіти». Пізніше влада його закрила. В Полтаві постав теж Народний дім ім. М. Гоголя, де земство примістило свій музей і де відбувались концерти, вистави.
Початкова освіта
Всі школи в Україні від нижчих, народних до вищих — були чисто російськими. Викладовою мовою була російська, користуватись українською було строго заборонено. Школи в Україні були чужими не тільки мовою, але і своєю програмою навчання. В читанках і підручниках говорилось тільки про „русский”, тобто великоруський народ, про його господарче життя, звичаї, історію, мистецтво. Про український народ, його історію, культуру, ніколи й згадки не було. В школі українська дитина, на своїй рідній землі, попадала в далеку для неї духову атмосферу, в чужий для неї світ. Нічого свого рідного не бачила, не чула. Через те був спинений і інтелектуальний розвиток тієї дитини і поширювалась неграмотність. Представники українського громадянства усвідомляли всі негативні риси чужої школи і робили всі можливі заходи ввести українську мову до шкіл, але це був даремний труд.
У 80-их pp. ці заходи пожвавлюються. Українці, представники земського управління, які утримували школи, домагаються від влади зробити українську мову викладовою (так було в Херсонській і Чернігівській губерніях). Але крутійства влади і політичні події в кінцевому результаті не дали успіху. Про обов’язкове початкове навчання не було мови. Наслідки такої русифікаційної політики в школах України тих часів були катастрофальні і це наглядно виявилось у 1917-20 pp. Зокрема це бачимо в ділянці початкового шкільництва. У 1875 р. міністерство освіти ствердило, що в усій Росії учнів початкових шкіл було 12 разів менше, ніж цього очікували; на українській території в київській шкільній окрузі учнів в початкових школах було всього 0.8%, в одеській — 1.4%, в харківській — 1.2%, до всього складу населення.
Середні школи
Для підготовки учителів у 1872 р. починають засновувати учительські школи — 3 або 4-річні учительські інститути і учительські семінарії. З 1883 р. постають різного типу фахові школи. Середнього типу школами були гімназії з класичними мовами, а теж різного типу військові школи, кілька жіночих шкіл (т.зв. Інститути благородних дівиць), а всі вони були розраховані на дітей дворян, міщан і багатих селян. Для дітей духовенства були 4-річні духовні училища і 6-річні духовні семінарії. В кінці XIX ст. були ще реальні школи 6-річні для дітей купців і урядовців, як теж комерційні і технічні.
З середніх шкіл українські духом були передовсім духовні семінарії, деякі комерційні школи в Києві, приватна гімназія Науменка в Києві, школа ім. П. Галагана, Ніжинський інститут ім. кн. О. Безбородька, Коваленка в Одесі. Змістом і духом українською була Музична школа ім. Лисенка у Києві, з відділами музичним, оперовим і української драми.
Вищі школи. Університети
Університети, що за статутом 1863 р. користувались деякою автономією, втратили її у 1884 р. і такий стан тривав аж до революції 1905 p., коли то заведено новий університетський статут. На східних українських землях працювали Київський, Харківський і Новоросійський університети. Крім них були ще інші високі школи, як от з 1886 р. Технічний інститут у Харкові, 1898 р. Політехнічний інститут у Києві та в Одесі, Ветеринарний в Одесі, Комерційний в Києві і Харкові; музичні консерваторії в Харкові і Одесі та Духовна Академія в Києві. У 1880 р відкрито в Києві приватні Вищі жіночі курси, але у 1895 р. їх закрито. В цілому — університети відіграли видатну роль в науково-культурному житті. Не зважаючи на строгу урядову контролю, вийшло з них чимало активних учасників українського визвольного руху, діячів мистецтва, літератури, бо крім російської професури працювали в них визначні українські наукові сили.
Стан освіти кінця ХХІ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)