Біографія коротко: Народився Степан Васильович Васильченко (Панасенко) 8 січня 1879 року в містечку Ічні на Чернігівщині. Незважаючи на злидні, яких зазнавала велика родина Панасенків (вісім душ), дитинство лишило в пам’яті
майбутнього письменника багато світлого, прекрасного. Мальовничі садки і луки, гаї і поля навколо рідного містечка приносили йому велику радість. Картини рідної природи, майстерне відтворення яких зустрічаємо пізніше в його творах, вразили душу селянського хлопчика на все життя. В автобіографічній повісті «Мій шлях» він писав: «В оцій блискучій, райдужній, світлій дитячій кінопоемі без сліду тонуть смутні моменти мого дитинства, без яких не буває дитинства в бідаря: холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт, пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності. Та все це, кажу, тоне в радощах малої людини, що викликає вперше в неї ясне сонце, буйний інстинкт життя…»
В родині Панасенків любили книгу, пісню, казку. Батько майбутнього письменника, знаючи грамоту, прищеплював своїм дітям повагу до знань. Незважаючи на скруту, він усіх своїх дітей намагався віддати до школи. Велике враження на Степанка справили перекази про народних повстанців — Кармелюка, козака Голоту, Бондарівну. У вільну хвилину, в садку чи на вигоні, він розігрував із своїми товаришами цілі сцени з життя Кармелюка, а ставши письменником, створив про нього п’єсу.
Шкільні роки Степана минули в рідному містечку Ічні. Тут він скінчив п’ятирічну школу, змалку зазнавши зневаги до себе з боку куркульських синків. Однак, здібний і наполегливий, хлопець багато працює над самоосвітою, мріє про навчання в університеті. Згодом він скрушно занотовував до щоденника: «Учився я з куркуленком, рішав йому задачі за 30 копійок, за сало, через п’ять років — бачу його студентом,— моя свята недосяжна мрія. Світ мені стемнів тоді, став несправедливим».
На той час, як згадував Степан Васильченко, всі мрії української бідняцької молоді були пов’язані з Коростишівською вчительською семінарією. Туди щороку приймали по десять-дванадцять чоловік казенними стипендіатами. Звісно, що потрапляли в цей заклад найкращі учні.
Вступивши 1895 року до семінарії, Степан Васильченко привернув увагу вчителів своїми здібностями, особливо літературними. Про це він писав так: «Мої «классные сочинения» набирали часом белетристичного вигляду і до сліз зворушували трохи романтичного мого учителя словесності».
Після закінчення семінарії дев’ятнадцятилітній С. Васильченко прибув у село Потоки на Канівщині, окрилений мрією про вчительську діяльність на користь рідному народові. Але через деякий час «неугодного начальству» вчителя увільнили з роботи, Далі, за словами самого С. Васильченка, почалося «летюче, неупокійне вчителювання». То він працював у Богу славі, то по глухих сільських школах Київщини та Полтавщини. За виступи проти сваволі місцевої влади і попів його звільняли з посад, перекидали із школи в школу.
Під час вчителювання в 1898—1904 роках і розпочинається його літературна діяльність. «Вирішив: так жити не можна — треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово».
1904 року С. Васильченко вступив до Глухівського вчительського інституту, де зустрів першу російську революцію в лавах студентського страйку. Не закінчивши навчання, він їде вчителювати на Донбас, в шахтарське селище Щербинівку. Тут письменник потрапляє під хвилю жорстоких репресій, його заарештовують і на два роки кидають у в’язницю. Звідти він виходить хворий на тиф.
Люта реакція в країні не дозволяла С. Васильченкові як «неблагонадійному» вчителювати. 1 він оселяється у старенької матері в рідній Ічні, заробляє на прожиток приватними лекціями, багато часу віддає літературній творчості. Тут з-під його пера виходять оповідання «Роман», «Мужицька арихметика», «У панів» та інші твори, що почали з’являтися у періодичній пресі з 1909 року.
Наступного року письменник переїздить до Києва, веде відділ театральної хроніки в газеті «Рада», 1911 року виходить у світ його перша невелика книжка оповідань «Ескізи». У видавництві «Вік» готується до друку друга — «Оповідання», але почалася імперіалістична війна, посилились цензурні репресії, і готова до виходу книжка була конфіскована й побачила світ лише 1915 року.
Тоді ж С. Васильченка мобілізували до армії. В цей час він захворів, і його евакуювали на лікування у військовий госпіталь до Києва.
Влітку 1920 року як кореспондент він їде в подорож з хоровою капелою «Думка» по Україні. Повернувшись до Києва, працює спершу завідуючим дитбудинку, а з 1921 по 1928 рік — викладачем української мови та літератури в школі.
Сидячи в 1908 році в тюрмі, письменник, як сам потім згадував, «записав од осетина Олексія Костнаєва, нашого камерного Шехерезади, серію осетинських казок, які мене вразили буйною фантастикою і особливо своєю надзвичайною красивою будовою». Весь цикл «Осетинські казки» був викінчений письменником 1911 року.
Давня хвороба серця обірвала життя С. Васильченка 11 серпня 1932 року. Поховано його в Києві.