Стефан Васильович Турчак — видатний український диригент, який досяг дивовижної досконалості у своєму мистецтві.
Його ім’я заслужено стоїть поряд з іменами таких видатних майстрів, як Г. Караян, Л. Бернстайн, К. Мазур, Є. Мравінський. К. Сімеонов, Г. Рождєственський, Ю. Темірканов. Чверть століття С. Турчак був уособленням і безперечною вершиною національного диригентського мистецтва, яке оцінила Європа та світові музичні кола.
Народився майбутній маестро у с. Мацковичі, поблизу м. Перемишля (тепер м. Пшемисль, Польща). у хліборобській родині. Дитинство хлопчика минуло на Львівщині, у с. Дубляни, куди сім’я Турчаків переїхала у повоєнні роки (внаслідок переселення польською владою українського населення за межі Польщі). Вже у ранньому віці музика владно притягувала обдаровану дитину. Пісенний колорит Карпатського краю, чарівний світ народного музикування, багатоголосся гуртового співу — усе це оточувало його в дитинстві. Свою любов до музики передав хлопчику й батько, який грав на кількох народних інструментах і, маючи гарний слух, міг відтворити будь-яку мелодію. Він вчив сина гри на сопілці, скрипці, мандоліні. Мати Стефана мала чудовий голос, тож часто співала народних пісень, брала участь у церковному хорі. Разом з нею хлопчик часто бував на репетиціях хору, згодом — сам співав у ньому. Йому дуже подобалась робота регента, і він сам прагнув диригувати. Дитячий інтерес Стефана у майбутньому позначився на виборі професії. Дідусь, помічаючи тяжіння онука до музики, пророкував йому славу великого музиканта.
Під час навчання у школі хлопчик був активним учасником художньої самодіяльності, співав у хорі, грав в оркестрі народних інструментів. Оволодіваючи секретами хорового співу, осягаючи технічні прийоми гри на різних музичних інструментах та набуваючи навичок ансамблевого музикування, він дедалі більше захоплювався світом музики.
По закінченні сьомого класу Стефан успішно склав вступні іспити до Львівського музично-педагогічного училища. Авторитетний музичний заклад, де була вихована плеяда майстрів українського музичного мистецтва, став першою сходинкою професійного формування майбутнього диригента. В училищі Стефан навчався по класу скрипки, а додатково — хорового й оркестрового диригування в класі відомого українського хормейстера Є. Вахняка та співав у хоровій капелі. Згодом, ставши відомим диригентом, Стефан казав про свого наставника; «…для мене мій учитель був своєрідним мистецьким одкровенням. Він зробив для мене так багато, що навіть вже навчаючись у консерваторії в класі уславленого професора М. Колесси, я багато чого умів, знав і, головне, не мав потреби переучуватися.»
Закінчивши училище (1955), С. Турчак мріяв продовжити навчання в консерваторії. Однак недостатня теоретична підготовка завадила йому стати студентом. Стефан влаштувався на посаду викладача музики та співів Сокальського педагогічного училища і розпочав грунтовну підготовку до вступу в консерваторію. Юнак скрупульозно вивчав основні музично-теоретичні дисципліни: гармонію, музичну літературу, поліфонію. Наступного року він таки вступив на диригентсько-хоровий факультет Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.
Стефан Турчак навчався у класі талановитого хормейстера та досвідченого педагога І. Гриневецько-го, який розгледів у студентові великий творчий потенціал. Уже через рік 1. Гриневецький звернувся до М. Колесси — композитора і диригента, ректора консерваторії, професора — з проханням узяти юнака до свого класу. М. Колесса помітив, що Стефан вирізняється з-поміж усіх студентів особливими даними, закоханістю в музику, особистим ставленням до всіх творів, що вивчалися. Він допомагав молодому виконавцю знайти власний мистецький почерк, свій шлях передання авторського задуму слухачам, учив бути лідером за пультом. Саме Колесса допоміг Турчаку досконало оволодіти технікою диригування, навчив ставитися до класики як до основи основ музики, завжди бути у формі, брати, за його словами, аудиторію в полон — і ту. що попереду, тобто музикантську, і ту, що за спиною, — залу, заповнену слухачами.
Значний вплив на формування творчої особистості С. Турчака мали також заняття під керівництвом педагогів-композиторів: С. Людкевича (аранжування). А. Кос-Анатольського і А. Солтиса (аналіз музичних форм). Р. Сімовича (читання партитур). За їхнього безпосереднього сприяння майбутній диригент засвоював найскладніші симфонічні партитури. Стефан уважно вивчав класичні твори, адже розумів, що без знання класичної спадщини, так само як і без уявлення про щироту музичного репертуару, без уміння знаходити ключ до розуміння творів різних епох і Стилів, ніколи не станеш справжнім музикантом-професіоналом. Його улюбленим композитором був П. Чайковський. Тож невипадково для дипломної роботи Турчак обрав його геніальну Шосту симфонію («Патетичну»). Впродовж подальшого творчого життя диригент постійно включав до свого репертуару симфонії й концерти цього композитора. здійснив постановку його опер «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» та балетів «Спляча красуня» й «Лебедине озеро».
у міру оволодіння технічними навичками, освоєння різних складових майбутньої професії молодий музикант іще студентом рішуче став за пульт, доводячи не тільки педагогам і колегам-студентам. а й значно ширшій аудиторії своє право бути керманичем цілого колективу музикантів. Він пройшов ґрунтовну практику з кількома оркестровими та оперними колективами Львова.
Спостерігаючи за професійним зростанням свого учня, відчуваючи його величезний потенціал. М. Колесса. як ректор Львівської консерваторії. звернувся до Міністерства культури України з проханням про направлення С. Турчака на стажування до одного з провідних музичних колективів
України. Зусилля професора увінчалися успіхом: Турчака направили до Києва на стажування у Державному симфонічному оркестрі УРСР.
Зустріч з уславленим музичним колективом та його головним диригентом Н. Рахліним стала етапною в житті молодого митця і відіграла вирішальну роль у його диригентському становленні. Стефан перебував під могутнім впливом яскравої індивідуальності маестро Рахліна — самобутнього митця та чудової людини. Працюючи в оркестрі, Турчак спочатку був асистентом-стажистом, а потім другим диригентом. Його «бойове хрещення» відбулось у квітні 1963 р.. під час концерту, в якому брав участь всесвітньо відомий іспанський віолончеліст Г. Кассадо; несподівано захворів Н. Рахлін. і Стефану довелося самостійно готувати оркестр і диригувати замість нього. Концерт пройшов із величезним успіхом, і. схвильований виступом, Г. Кассадо сказав: «Я не пророк і не волію ним стати: досить бути грамотним музикантом. щоб побачити в цьому юнакові великий талант. Повірте моєму багаторічному досвідові — Стефанові Турчаку належить славне майбутнє».
Серйозним випробуванням для Турчака стала участь у Тижні літератури і мистецтва Української РСР у Латвії. Це був перший іспит молодого музиканта на зрілість, який він витримав із честю. Під його орудою симфонічний оркестр Латвійського радіо і телебачення виконав симфонічні поеми «Гражина» Б. Лятошинського і «Тарас Шевченко» К. Данькевича. «Гуцульську рапсодію» Г. Майбороди. увертюру до опери М. Лисенка «Тарас Бульба». «Партизанські картини» А. Штогаренка та Концерт для скрипки з оркестром ля мінор Д. Шостаковича. Багато музичних критиків відзначили талант молодого диригента.
Широкий резонанс мали проведені С. Турча-ком у Колонному залі Ім. М. В. Лисенка Київської державної філармонії авторські концерти С. Людкевича. Т. Хреннікова. Г. Таранова.
За короткий час С. Турчак устиг здобути авторитет серед музикантів та різнобічно розкрити свій талант. У 1964 р. його призначили головним диригентом Державного симфонічного оркестру УРСР. Філігранна техніка музикантів, бездоганний ансамбль. урівноважене звучання оркестрових груп сформували в оркестрі, завдяки старанням Н. Рахліна, яскраві виконавські традиції, які з надзвичайною відповідальністю були сприйняті, збережені й плідно розвинуті його послідовником.
Із блискавичною швидкістю диригент завойовував ключові позиції в музичному житті України. Серед слухачів з’явилися його палкі шанувальники. Багато з тих. хто постійно відвідував філармонійну залу, йшов «на Турчака». як раніше йшли «на Рахліна». Про цей період творчої біографії музиканта згадував письменник М. Кагарлицький: «Стефан Турчак на філармонійному кону — то втілення самої музики, що вогнем вибухає не лише з-під його пластично-чарівливих рук, рухів, а із самої Душі. Велика насолода дивитись на Турчака за пультом — темпераментний, експресивний, емоційний, він випромінює заряд натхнення не лише на оркестрантів, а й на присутніх у залі».
Поступово формувалися методи роботи Стефана Васильовича з оркестром, яскравіше розкривалися нові грані диригента. Музикантів дисциплінувала його безкомпромісність і сувора вимогливість під час репетицій. Перші роки роботи з уславленим колективом окрилювали митця. Він сміливо включав до репертуару найскладніші твори світової симфонічної класики та сучасних композиторів, напружено працював, готуючи одну за одною нові програми, За короткий період С. Турчак зіграв більше двох десятків програм, у яких солістами виступали всесвітньо відомі виконавці, що приїздили на гастролі до Києва. Серед них були С. Ріхтер, Е. Гілельс, Давид та Ігор Ойстрахи. Я. Флієр. Р. Керер, Д, Башкіров, Б. Давидович. Е. Вірсаладзе, В. Деветці, Р. Кертнер. Г. Кассадо. Й. Сато, Р. Річчі. Р. Бренгола. На спільних виступах та під час спілкування з ними Турчак набував неоціненного досвіду.
Маестро поєднував концертні виступи із щоденною працею з власним ко.тективом. Це був головний принцип постійного вдосконалення роботи, якого він дотримувався протягом усього життя.
Початком широкого визнання С. Турчака за межами України став виступ у Колонному залі Будинку спілок у Москві, куди його ізапросили на самостійні гастролі (1964). Разом з Великим симфонічним оркестром Всесоюзного радіо і телебачення та солістом В. Кастельським він виконав Перший концерт для фортепіано з оркестром С. Прокоф’єва, Шосту симфонію П. Чайковського та симфонічну поему «Дон Жуан» Р. Штрауса. З того часу розпочалися численні гастролі українського митця. Очолюючи провідний симфонічний колектив України. С. Турчак постійно розширював географію виступів, брав участь у багатьох музичних імпрезах.
Нова сторінка творчої біографії митця розпочалася в 1967 р.. коли його призначили головним диригентом провідного музичного театру України — Державного академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. На той час це був колектив, мистецькі звершення якого зараховували до найкращих досягнень вітчизняного музичного театру. Для такого молодого музиканта керувати прославленим колективом було, з одного боку.
престижно, а з іншого — ризиковано. Проте з перших днів роботи в театрі Турчак прагнув продовжити славетні традиції, закладені видатними попередниками. Він напрочуд швидко зумів збагнути таїну оперної вистави.
Ще до офіційного призначення на нову посаду він здобув перший досвід роботи над оперною виставою. Стефан Васильович обрав одну з найскладніших опер Дж. Верді — «Отелло». Спектакль народився у фантастично короткий термін (півтора місяця), і 6 червня 1966 р. відбулася його прем’єра. Дебют С. Турчака як оперного диригента був успішним — він показав себе зрілим, високопрофесійним музикантом, який тонко розуміє задум композитора. Присутній на прем’єрі «Отелло» знаменитий диригент Є. Светланов був просто вражений постановкою 26-річного диригента, зазначивши: «Я подібного досягти не в змозі».
Серед перших робіт С. Турчака в Київському оперному театрі великий інтерес музичної громадськості викликала постановка опери М. Римського-Корсакова «Золотий півник» (1969).
Як головний диригент столичного Оперного театру Стефан Васильович із притаманною йому енергією включився у вирішення гострої і важливої проблеми — створення сучасного українського оперно-балетного репертуару. Важко переоцінити його внесок в утвердження на вітчизняній сцені творчості українських композиторів.
Важливою віхою у творчості митця стала подстановка опери В. Губаренка «Загибель ескадри». Знайомство Турчака з композитором відбулося ще в період роботи Стефана Васильовича в Державному симфонічному оркестрі. Згодом воно переросло у велику творчу й плідну дружбу молодих митців. Постановка монументального оперного полотна засвідчила великий мистецький потенціал диригента.
Наступним істотним внеском у подальше утвердження сучасного українського репертуару стала постановка С. Турчаком опери В, Губаренка «Мамаї» (1970), в основу лібрето якої було покладено драму Ю. Яновського «Дума про Британку». У новому творі диригент відчув принципово відмінні особливості розвитку драматургії, які насамперед позначилися на посиленні народнопісенних джерел, давньої фольклорної традиції, думної поетики. Диригентська інтерпретація опери базувалася на глибокому знанні С. Турчаком авторського стилю В. Губаренка.
Співпраця з цим композитором розкрила ще одну грань різнобічного обдарування Турчака — як балетного диригента. Особливо яскраво його талант як постановника хореографічних творів проявився у роботі над балетом «Камінний господар» (1969). Це була одна з перших спроб активної співучасті у народженні самобутньої балетної вистави, пов’язаної з інтерпретацією твору, який отримує на сцені театру своє першо-прочитання. Постановка «Камінного господаря» на київській сцені стала помітною подією в культурно-мистецькому житті України. Музичні критики відзначили гідну роботу над балетною партитурою оркестру та його керівника. Завдяки артистичному темпераменту Турчака оркестр сприймався одним із го.аовних компонентів вистави, що не зменшувало її сценічних та хореографічних позитивів.
У 1972 р. колектив театру звернувся до постановки опери засновника грузинської національної музичної школи З. Паліашвілі «Абесалом і Етері». Це було перше прочитання твору на київській сцені. Робота над такою складною за матеріалом і масштабною за своїми формами оперою стала надзвичайно корисною для всього колективу театру. З великим натхненням та емоційною наснагою розкривав диригент-постановник вистави С. Турчак красу мелодики, ліричну експресію та велич епічних картин опери. Диригент збагатив трактування твору досвідом українського оперного мистецтва, що підсилило його романтичне звучання. Він прагнув розкрити не стільки зовнішню монументальність, скільки глибоко людяний зміст опери, красу почуттів її героїв. Оркестр звучав піднесено, передаючи і внутрішній драматизм, і емоційну контрастність, і щедру пісенність;- і неповторне багатство музики 3. Паліашвілі. Масштабна вистава, втілена з могутнім епічним розмахом. вразила шанувальників театру.
Незважаючи на вагомий результат і загальновизнаний успіх. С. Турчак був змушений покинути театр. Такий крок пояснювався кількома причинами, однією з яких була надто сувора вимогливість диригента, його творчий максималізм.
Протягом 1973-1976 рр. Стефан Васильович очолював Державний симфонічний оркестр УРСР, а в січні 1977-го повернувся в Київський оперний театр і до кінця життя був його головним диригентом.
Працюючи в театрі, С. Турчак не поривав зв’язків з іншими виконавськими колективами; виїжджав на гастролі Державного симфонічного оркестру з такими славетними вокалістами, як Ю. Гуляєв. А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Гнатюк.
У гастрольні турне Стефан Васильович вирушав і з колективом Оперного театру. Надзвичайно важливими стали гастролі в Іспанії в 1979 р.. коли київському театру було доручено представляти Україну на XVI Міжнародному фестивалі оперного мистецтва, який традиційно проходив у
Мадриді. Це був перший виступ в Іспанії театру з Радянського Союзу (жоден колектив чи митець із СРСР не був у цій країні підчас правління генерала Франко).
В Іспанії було вирішено показати три найкращі вистави театру: «Хованщину» М. Мусоргського, «Пікову даму» П. Чайковського та «Катерину Ізмайлову» Д. Шостаковича. Підготовча робота до таких відповідальних гастролей була дуже напруженою, адже з трьох вистав Турчак ставив і випускав лише «Пікову даму». Дві інші були підготовлені до його приходу видатним диригентом К. Сімеоновим. Приступаючи до поновлення «Хованщини», Турчак зосередив зусилля на збереженні унікального психологічного настрою постановки і водночас відштовхувався від особистого відчуття й розуміння музики, що збагатило інтерпретацію свіжими барвами, оновило виставу живим емоційним струменем.
Не менш серйозною була репетиційна робота над оперою «Катерина Ізмайлова», бо її постановка на сцені Київського оперного театру свого часу була визнана непересічною масштабною подією в культурно-мистецькому житті не тільки України, а й за її межами. Вистава такого рівня — це відбиток певного творчого етапу діяльності колективу, вершина, яка сприймалась як еталонний зразок інтерпретації, найбільш наближеної до авторського задуму.
Перша вистава — «Хованщина» — пройшла в Іспанії з тріумфом. Іспанська преса зазначала: «Великий диригент маестро Турчак — головна рушійна сила грандіозного спектаклю. Енергійний, авторитетний, він досягнув дивовижної досконалості в диригентському мистецтві». А після показу «Катерини Ізмайлової» Стефан Васильович став найпопулярнішою постаттю фестивалю. Успіх в Іспанії був справді грандіозний. Мадридські газети особливо підкреслювали талант С. Турчака, віддаючи йому пальму першості в довершеній інтерпретації виконуваних творів. Організатори наступного. XVII фестивалю запросили Стефана Васильовича поставити в Мадриді оперу Дж. Верді «Макбет», залучивши найкращих виконавців з Італії, Іспанії. США. Диригенту довелось докласти багато зусиль, щоб лише за сім репетицій перетворити оркестр, хор і солістів в єдине ціле. Прем’єра «Макбет» (1980) пройшла з величезним успіхом. Це було перше виконання опери Верді на Мадридському фестивалі. У відгуках зазначалося, що маестро Турчак дав урок майстерності, високого професіоналізму. Після такого гучного успіху Стефана Васильовича почали запрошувати на гастролі в найпрестижніші концертні зали світу. У 1981-1985 рр. маестро поставив за кордоном опери: «Борис Годунов»