Ситуація в Галичині, після її окупації польськими військами у 1919 p., стала трагічною. Польська влада приступила до ліквідації всього, що українці здобули за часів Австрії.
А не так багато вони здобули зваживши, що поляки мали в Галичині в своїх руках всю виконавчу владу, мали свого намісника і більшість членів у сеймі. Ця політика нищення продовжилась і після того, як Рада Амбасадорів у березні 1923 р. признала остаточно східню Галичину Польщі, яка наче б то дістала вільну руку на денаціоналізацію, екстермінацію, господарську колонізацію українського населення.
До того ж Польща ігнорувала міжнародний договір з 1919 р. про права національних меншин і зовсім не збиралась увести в життя власного закону з 1922 р. про т.зв. воєводську автономію, чи про заснування українського університету. І так, ледве що звільнений з 123-літньої неволі, польський народ самий став поневолювачем.
Суспільно політичне життя на західноукраїнських територіях
В перші роки польської окупації прийшлось галицьким українцям пережити жахливий терор. А який це був терор — може свідчити статистика Міжнародного Червоного Хреста з 1919 p., за якою число ув’язнених українців у польських тюрмах і концентраційних таборах становило 23,000. А разом за роки 1919-20 через в’язниці і табори перейшло 70,000 людей. Скільки згинуло від пошестей та інших недуг — невідомо.4
На зміну теророві, що шалів у перших роках польської державності на галицьких землях, прийшла хвиля ступневої ліквідації українських прав і привілеїв та стану посідання в шкільництві, судівництві, міській адміністрації та економіці. На польський університет у Львові приймали в перших роках тільки поляків і заслужених польських військовиків. Як виглядала на практиці ліквідація українських національно-культурних здобутків, показують нам ось такі числа:
У 1914 р. в Галичині було 2,879 читалень „Просвіти”, а в 1923 р. залишилось їх тільки 832, які в 1930 p., під час горезвісної пацифікації, стали предметом розгрому, разом з просвітянськими діячами-селянами. Це саме бачимо в ділянці народних шкіл, яких число впродовж першого десятиліття польської влади катастрофально обнизалось, а на їх місці виросли польські школи. Такі ж обмеження і скорочення переведено в середнім шкільництві, а на Львівському університеті скасовано вісім українських кафедр і чотири доцентури.
В польській офіційній термінології заведено термін „русин”, „рускі”, а за диким зразком „Малоросії” заведено для Галичини термін „Малопольська” (східня).
Дальшим прикладом цієї політики винищування українства і його культурних змагань може бути такий випадок, як заборона і переслідування українського тайного університету, заборона будувати український театр у Львові чи періодичні погроми українських установ польськими студентами.
Але найгіршою була політика супроти українських селян. Це була політика планового кольонізування Галичини і північнозахідніх земель польським елементом. Ці заходи фінансував польський державний банк, а супроти українських селян застосовано цілий ряд драконських розпорядків. Всі ці акти безправ’я польський уряд старався легалізувати і нормалізувати правними актами, які мали один приціл: не допустити до національно-культурного чи економічного розвитку українського населення в Галичині.
Очевидна річ, проти цих усіх затій зорганізованого походу на знищення галицького українства, мусіла прийти реакція. Її першим виявом була самооборона гуманітарних інтересів народу в перших повоєнних роках у формі комітетів харитативної діяльності, охорони і опіки над вдовами і дітьми-воєн-ними сиротами, охорони воєнних могил і т.п., та всебічна активність на різних ділянках. І так пороблено заходи організувати нові читальні „Просвіти” чи активізувати давні, що були позакривані владою. А дальше пішла діяльність на відтинку „Рідної Школи”, молодечої організації Пласт, поширенні сітки української кооперації, рідного промислу, розбудови преси, видавництв, організації наукового життя, сконцентрованого в НТШ.
У першому десятиріччі прийшло теж до віднови старих чи сформування нових чотирьох політичних партій (найбільша з них числом і популярністю — Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО), які приймали участь у парламентарних виборах, а на форумі парламенту у Варшави виступили солідарно, як українська парламентарна репрезентація. Очевидно, кожна партія мала свої пресові органи і видавництва.
Другим важним сектором було зорганізоване і дуже поширене серед університетської і гімназійної молоді націоналістичне підпілля. Його зав’язком спершу була Українська Військова Організація (УВО), а продовженням стала масово поширена Організація Українських Націоналістів (ОУН), з полк. Є. Коновальцем у проводі. Вона займалась протипольською терористичною акцією і була строго переслідувана польською владою, що безпощадно карала за участь в ній.
Крім цих легальних, від чужих чинників незалежних, політичних партій, існували ще два, невеликого значення табори, залежні від Москви або Польщі. Перший з них був формально український, але фактично за своєю програмою — інтернаціональний, радянофільсьісий, п.н. Селянсько-Робітнича Партія (Сель-Роб). Після процесу СВУ, цей прорадянський рух завмер, а саму партію польська влада розв’язала, другу групу творили ті москвофіли, які пішли на службу польської адміністрації, робили різні пакості українцям, відбували „свята рускої культури і т.п. і були субсидійовані адміністрацією. Ця група в національно-культурнім житті не зі фала ніякої ролі, а згодом зовсім завмерла.
Не зважаючи на ту формальну політичну розпорошеність, насправді існувала в Галичині двопартійна система: УНДО і Українська Радикально-Соціалістична партія, (бо інші не грали поважної ролі), а в поважних ситуаціях всякі внутрішні спори замовкали і всі ці партії солідарно боронили українських національних інтересів. В руках цих двох партій (тобто УНДО і радикалів) знаходилися майже всі українські культурні і господарські установи й організації, які були аполітичні, але чільні діячі цих партій грали в них провідну ролт. Був з ними у близькому зв’язку і голова Української Гр. Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький, і узгіднював з ними всі свої важніші, спрямовані на оборону народу, виступи, як от проти пацифікації поляками Галичини чи проти винищування польською адміністрацією українських православних церков на Волині і Підляшші.
Новим явищем в ідеологічно-політичному житті галицьких українців між двома світовими війнами став націоналістичний рух. В противенстві до легальних партій, ОУН практикувала незалежну конспіративну роботу, спрямовану на повну негацію польської окупаційної влади, стараючись при тому відірвати кадри молоді від реальної політики і спрямувати її на нелегальні засоби боротьби. Очевидно, що така розбіжність в ідеології, як і в політичній тактиці, породжувала полеміку, а то й ворожість, і не легко приходилось українській парламентарній репрезентації захищати вітальні права народу в обличчі актів терору і саботажів, яке практикувало українське підпілля. Постійні арешти, засуди за приналежність до ОУН, яка виконувала атентати, практикувала саботажі, підпали і т.п‘, були на деннім порядку.
З другої сторони йшла вперта й послідовна праця над скріпленням господарського і загальнокультурного потенціалу. Вона давала добрі результати і дозволяла українському населенню Галичини почувати себе часово поневоленим, але нескореним господарем на своїй землі.
Не зважаючи на адміністраційні утиски та урядові перешкоди, українське населення приймало масову участь у періодично організованих шкільних плебісцитах, у масових святочних походах (як от першо-листопадових, зелено-святочних на могили стрільців). Відзначувались урочисто святкування у честь Шевченка, Франка, Шашкевича. У відповідь на тиск полонізації з 1930 р. українці Галичини масово маніфестують свою непохитність великими здвигами, з’їздами, конгресами, з яких варто назвати такі, як 30-річчя української кооперації, величаве свято «Українська молодь Христові», з’їзд українського жіноцтва у Станіславі, Сокільський з’їзд у Львові, похорони ген. М. Тарнавського та інші.
Становище греко-католицької церкви
В дуже складному положенні опинилася теж греко-католицька церква.
очолена своїм першоієрархом митр. А. Шептицьким, який користувався серед усіх прошарків українського населення і всіх партій чи організацій найвищим авторитетом. Патріотична постава українського духовенства йшла в розріз з полонізаційними заходами адміністрації, яка на кожному кроці чинила священикам труднощі, а за українізацію прізвищ у метриках гостро карала.
Такий же полонізаційний наступ був спрямований проти інших українських земель (Полісся, Підляшшя, Волинь), де послідовно переслідувалась Українська Православна Церква і її духовенство. На Волині, ніби залізним муром відгородженої від Галичини, польська адміністрація стосу вал а політику т.зв. співжиття і згоди з місцевим населенням, але і там, в передвоєнних роках, почав визрівати конфлікт, викликаний утисками на релігійному відтинку. Згодом, там же, з великою силою спалахнув український націоналістичний рух, що проявив себе під час Другої світової війни в організації Української Повстанської Армії.
Самоорганізація української економіки
Не дивлячись на всі негативні обставини життя під Польщею, яка поводилася з українцями, як з громадянами другої чи третьої кляси, а їх права старалась обмежувати, утруднювати та контролювати різними драконськими законами, галицькі українці не відставали у своїй праці. Навпаки, тверда дійсність у якій приходилось жити, заставляла їх до самооборони шляхом самоорганізації економічних основ, а в парі з цим до розбудови національно-культурних вартостей. Це був фронт боротьби, якого кожен відтинок був важний і його треба було вдержати. Це був визов вороже наставленому польському державному апаратові, а втім і польському місцевому суспільству, яке було змушене, зокрема по містах, толерувати українських співжителів.
І хоч серед галицьких українців між двома світовими війнами існували ідейно політичні, партійні та інші розбіжності, хоч існувала конкуренція на економічному відтинку, то все таки вони за весь той час виразно занаміфестували свій національний солідаризм, організували свої національні верстви праці, розбудовували різні ділянки культурного і економічного життя.
Першим, дуже відрадним явищем нового життя в нових обставинах, була організація цілої мережі економічних установ, якими охоплено майже весь край. Це була передусім кооперація і сільське господарство; це були кооперативи харчеві, молочарські, кредитові (банки) зі своїми централями (Сільський Господар, Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк). їх організаційною надбудовою був Ревізійний Союз Українських Кооператив, що за згодою польського уряду мав функції контрольні і директивні. Крім кооперації існувало приватне купецтво. Всі ці економічні організації та установи мали свої централі у Львові і численні філії по повітових містах. Крім цього Львів був осідком кільканадцяти центрального типу організацій наукових, загальноосвітніх, професійних, мистецьких і т.д., не враховуючи організацій міщанських, робітничих, учительських, жіночих (Союз Українок). Ці дві
останні мали свої філії по всіх більших містах Галичини. Добре була зорганізована у Львові преса, що мала зв’язки з відповідними міжнародними організаціями. Існувало Т-во письменників і журналістів ім. Франка, мистецькі сили організувались в Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ)І в Союзі Українських Професійних Музик (СУПРОМ), науковці в НТШ та в Богословській Академії. Були ще організації молоді, як Пласт (розв’язаний польською владою в 1930 p.), спортивно-виховні організації «Сокіл», «Луг», «Україна». Військовики — учасники Визвольних змагань, мали свою організацію.
Всі ці економічні організації творили базу під розвиток українських національно-культурних інституцій і стимулювали загальнокультурний процес, що проявляв себе в різних формах.
Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях 20-30 роки ХХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)