Кінець XIX і початок XX ст. позначився в Україні швидким ростом визвольного руху і вся Україна, східня і західна, приймала в цьому участь, хоч різні були обставини і різні висліди тієї боротьби.
Головною ареною дореволюційних, а згодом революційних подій стала передовсім східня Україна.
Займаючи передове місце в економіці російської імперії, Україна збільшила свій промисловий потенціал (передовсім в Донбасі), а це довело до збільшення робітничої кляси, серед якої щораз то більше починають нуртувати революційні настрої, бо ж і її життєвий стандарт був жалюгідний. Промотором цих настроїв була передовсім російська Соціал-демократична Революційна Партія, а згодом її відлам — Соціал-Революційна Партія, які вели агітацію і керували боротьбою за покращання умовин праці.
У зв’язку з загальноекономічною кризою на початках XX ст. прийшло до масового безробіття, а це, в свою чергу, спричинило масові демонстрації в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та привело до загальних страйків. Революційні настрої охопили теж селянство, яке, хоч звільнене з підданства, в великій масі не мало ні землі, ні худоби, і було змушене йти в найми чи працювати за мізерну плату в різних промислових підприємствах. Все це породжувало незадоволення і революційні настрої. У висліді — в роках 1900-01 зареєстровано в Україні 670 селянських виступів, а в 1902 р. селянський революційний рух охопив Київщину, Полтавщину, Харківщину. Селяни палили поміщицькі садиби, цукроварні, млини, рубали ліси, орали поміщицькі землі. Ці революційні настрої починають охоплювати широкі кола суспільства, зокрема університетську молодь, серед якої ще під кінець XIX ст. ферментували революційні погляди. Ця молодь вимагала привернення автономії для університетів і критикувала політику уряду, який був вимушений піти на деякі поступки, зокрема в ділянці свободи преси.