Серед таких історичних умовин, коли Польщі вдалось об’єднати під своєю владою більшість українських земель (тільки маленька Буковина опинилась у руках Молдавії, Закарпаття — в руках Угорщини, а Пінщина і Берестейщина — Литви), змінилась і структура українського населення.
На першому місці треба висунути колишніх українських магнатів, які в основному спольщились та окатоличились. До XVII ст. вони були особливо сильні на Волині і мали зв’язок з місцевим населенням та обстоювали свої і народні права. Але в XVII ст., зі зростом польської потуги^ вони поволі спольщились так, що в половині XVIII ст. всі вони майже прийняли польську мову, культуру, і в цілому приєднались до польського панства.
Ще більше ніж Волинь спольщилась Київщина і Брацлавщина, куди переселились волинські пани чи галицько-подільські. А крім них опинились тут польська прихожа магнатерія, а нечисленні українські роди поволі вигасали й заникали. Найбільш типовим прикладом тієї польсько-магнатської інвазії на простори України є рід Вишневецьких, який крім традиційної Київщини, дістав від польського короля Лубенщину, що своїми розмірами переходи на усі приватні майна в Європі. Такі ж маєтки в Україні мали Потоцькі, Конецпольські, Осолінські та інші магнатські роди.
Так уже наприкінці XVI і в половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, лівобережна Україна перетворилась на комплекс величезних латифундій, яких не знала ні Польща, ні західня Європа, і в яких безконтрольно панували дідичі-магнати, що стали, свого роду, короликами, яких центральна польська влада з трудом могла досягти. На цих величезних територіях будувались величаві резиденції-двори, доми для польської адміністрації і т.п.; виростали міста, містечка, села, і залюднювались вони колоністами.
Другою великою суспільною класом, який ще в XVI ст. підпав полонізації, була шляхта, а з цих, що залишились при українстві, була мала горстка зубожілої дрібної галицької шляхти. Відсунена від впливів і добрих посад, вона не мала засобів на вищу освіту і це в’язало її з простим українським людом і, завдяки цьому, вона зберегла свою національність. Справа православ’я була цим елементом, що найміцніше її єднав, і вона завжди солідарно виступала в обороні своєї прадідної віри. І саме з кола цієї дрібної шляхти вийшло чимало визначних політичних та релігійних діячів таких, як Сагайдачний, Плетенецький, Балабан і інші.
На північно-західних землях (Холмщина, Підляшшя) ця шляхта вже в XV ст. спольщилась, а те ж саме сталося в XVII ст. з українською шляхтою на Поділлі, за вийнятком т.зв. барської шляхти, тобто службової, при дворах і замках, яка протривала аж до XIX ст.
Помітним елементом у суспільному укладі було духовенство. Здебільша малоосвічене, воно співжило близько зі селянством і доволі міцно стояло при українстві та зберігало національні традиції. Чимало православних священиків походило з цієї шляхти і вони зуміли дійти до вищих елітарних становищ у Церкві, як от архімандрит Києво-Печерського монастиря галичанин Є. Плетенецький, єпископ М. Копистенський, Ґ. Балабан, Сильвестер Косів. Всі вони були шляхетського походження. З колишньої багатої шляхти вийшов молдавський воєвода, магнат Київщини, митрополит Петро Могила.
Доволі важке становище було українського міщанства. В містах зах. України вже починаючи з XVI ст. польський уряд обмежував його в правах і привілеях. До того, у XVII ст. до українських міст почали масово напливати німецькі колоністи та, за підтримкою польської адміністрації, витісняти український елемент на передмістя та в його околиці. Була отже боротьба на два фронти, а національні різниці підсилювали релігійні і доводили до напруження. Самообороною українських міщан була їх участь у братствах при церквах, яких вони ставали щедрими фундаторами.
Далеко повільніше проникали польські елементи в міста наддніпрянської України. Магдебурзьке право, яке практикувалось в Україні, відокремлювало міське населення від іншого і звільняло його від польської адміністрації. У таких великих містах, як Київ, Стародуб, Переяслав, Батурин, Чернігів, Полтава, тобто тих, які вели оживлену торгівлю навіть із закордоном, жили заможні міщанські роди, які мали вплив на життя та адміністрацію своїх міст, і яких діти попадали в високі уряди. З них згодом сформувалась міська еліта, як от Максимовичів у Києві, Шираїв у Стародубі чи Герциків у Полтаві.
Козацтво як суспільний стан
У структурі населення України виняткову роль грало козацтво. Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами і, як шляхта, були звільнені від кріпацтва й панщини. Від селян відокремлювала їх воля, а від шляхти те, що не могли бути власниками селян. Завдяки політичним обставинам наприкінці XVI і в XVII ст. значення козацтва постійно зростало. Вони здобули славу видатних вояків і ще в 1594 р. австрійський цісар закликав їх до спільної боротьби з турками, а на Заході назва „козак” стала синонімом України. І не інакше, як козаками, називали українців чужинці, які перебували в Україні того часу, відрізняючи їх від інших класів населення.
П’ер Шевальє (автор книжки «Історія козацьких війн проти Польщі») писав, що козаки, це передовсім військо, яке найкраще можна порівняти і вільними стрільцями, організованими колись у Франції королем Карлом VII, які носили зброю і служили королеві, але були звільнені від усяких податків (французький автор мав очевидно на увазі т.зв. реєстрових козаків на службі Польщі). Козаки — писав він дальше — з гордістю носять своє ім’я, вони бадьорі, міцні, і мало дбають про нагромадження майна. Вони волелюбні і нездатні терпіти ярма; вони сміливі і хоробрі.
Таку ж характеристику козаків залишив нам венеціанський посол при уряді Богдана Хмельницького у 1650 р. Альберто Віміні („скілько голів — стільки воїнів, бо всі охоче беруться за зброю радше, ніж за плуг”). Згадуваний вже французький інженер Боплян, що 17 років проживав в Україні на службі польського короля в половині XVII ст. писав, що „козаки більше над усе цінять волю, без якої не могли б жити. Це головна причина, чому вони такі схильні до повстань проти місцевих вельмож”. Він, що був головним інженером при будові фортеці Кодак над річкою Самарою, у своєму «Описі України», перекладеному на кілька чужих мов, крім відомостей з географії, історії та етнографії України, залишив нам вичерпні відомості про козаків, їз звичаї, побут, тощо.52
Такі ж свідчення про козаків XVI ст. дав нам німецький дипломат Герберштайн.
Протягом першої половини XVII ст. козаки, не зважаючи на важку поразку і втрату своїх провідників, не склали зброї. Запозначились серед них дві течії: неосілі, незаможні селяни, а теж ремісники, у війні шукали кращої долі і були непримиренними ворогами Польщі; другу групу творили помірковані, заможні, що мали свої Грунти, доми, і зв’язки з міщанами та шляхтою. Вони прагнули покращувати своє становище у згоді з урядом. Це були т.зв. городові козаки і вони скоро виокремились як нова суспільна кляса. Але ставлення польського уряду до них було неоднакове. З одної сторони вони були потрібні для боротьби з турками чи татарами, а з другої, польський уряд боявся їз сили і хотів їх навіть ліквідувати. Це вагання в політиці Польщі супроти козаків бачимо в числах: раз польський уряд збільшував число реєстрових козаків до 8,000, а інколи зменшував до 3,000. Незареєстровані козаки повинні були вертатися до своїх панів і це породжувало невдоволення.
В початках XVII ст. вони живуть під виборною старшиною, ігноруючи польську владу („самі собі права встановляють, . . . не слухають ні старостів, ні гетьмана, в державі — другу державу заводять”, — писав польський король про них в інструкції для сойму). Ступнево, закріпивши свою силу, починають брати активну участь у житті України. Під проводом гетьмана Сагайдачного вони реорганізуються у справжню мілітарну силу, вписуються до Богоявленського братства, твердо стоять на основах українського православ’я, навіть не вагаються вбити уніатського архімандрита Видубицького монастиря А. Грековича, що противився віддачі собору св. Софії. У 1630 р. вимагають висвяти православних єпископів, десять років охороняють права православної Церкви, не дозволяючи на будь-які компроміси з уніятами.
Селянство
Вже починаючи з XVI ст. селянство швидко втрачає свої права на землю, на самоуправу, на свободу. Шляхта й магнати обмежували їх права на кожному кроці. Села „на руськім праві” перестали існувати: не було самоврядування, не було віча, ні виборного ладу. Заведено панські суди. Селянам забороняли ловити звіря, ловити рибу, розводити в лісах пасіки, рубати в лісі дрова. Найкращі ґрунти забрали собі пани, а селянам залишили обмежену кількість землі. До того обкладено їх податками в збіжжі, худобі, домашній птиці і т.д., а панщину з 14 днів у рік поширили до двох днів у тиждень. Селяни ставили завзятий опір проти цієї експлуатації, але боротьба була безнадійна. Ця боротьба йшла різними шляхами: актами підпалу, нищення панських дворів, і кінчалась втечею на схід, на т.зв. слободи, або на Запоріжжя. Соціально-економічну ненависть збільшувала національно-релігійна: пан був поляк і католик, селянин — українець православний. І з національного погляду селянство було найбільше суцільною верствою.
Найбільше пригніченими були селяни зі західноукраїнських земель і вони теж зводили тяжку боротьбу з польським режимом, організували бунти, повстання, які потім тяжко карались.
З усіх цих причин у XVII ст. маємо до діла з масовою еміграцією селян на незаселені простори Наддніпрянщини, зокрема Лівобережжя, якої апогеєм було останнє десятиріччя перед виступом Хмельницького.
Церква першої половини XVII ст.
Складні й драматичні національно-політичні та суспільні відносини в Україні першої половини XVII ст. ще більше ускладнювала релігійна боротьба, яка велась внутрі, колись єдиної, а тепер, після Берестейського собору, поділеної української Церкви. Поділеної на два ворожі відлами: стару, православну, зв’язану з православним Сходом і константинопольським патріархом та давньою українською історичною традицією, і нову, що нав’язала зв’язки з Римом та творила ту унію, яка мала покласти край розривові (1054 р.) та довести до створення нової Церкви, з’єднаної з римо-католицькою. І за обі ці Церкви почалась важка боротьба в лоні одного народу. Боротьба коротко названа історичним висловом „Русь нищить Русь”. . .
Ієрархія, частина духовенства, шляхта та міщанство стали за унію. Два єпископи Ґ. Балабан та М. Копистенський, кн. К. Острозький, чимала частина шляхти і міщанства, селянство, братства стали проти унії, яка, зрештою, на початках не мала підтримки короля, а зовсім була ігнорована латинським кліром так, що уніатська частина української Церкви мусіла зводити боротьбу за своє існування на сеймах, судових трибуналах і т.п., і це було понижуюче й зневажливе в щоденному житті. В боротьбі з православними уніатам дуже помагали єзуїти, скрайні речники окатоличування Сходу; автім і король фаворизував католиків, і чимало українських родів у цій боротьбі кидали українську Церкву і спольщились, приймаючи католицизм.
Щойно митрополитові В. Рутському (1613-37) вдалося підняти престиж уніатської Церкви, завести в ній необхідні реформи, скріпити дисципліну серед духовенства.
В іншому, теж складному, положенні опинились православна частина української Церкви. У першому десятиріччі вона втратила обох своїх єпископів та з трудом вдержала Львівську кафедру. Великою допомогою були православні братства, які видавали антиунійні твори, укладали судові протестації, обороняли церковне майно. У 1620-их роках велику роль зіграли козаки і під їх захистом обновився й пожвавив свою роботу український православний центр у Києві, де, дякуючи Сагайдачному, у 1620 р. прийшло до висвяти делегатом константинопольського патріарха Теофаном нових шістьох єпископів та відновлення православної ієрархії і це мало величезне значення для Церкви.
Після цієї події козаки і православна верхівка повели ще сильнішу боротьбу проти уніятів, які теж не залишились безчинними. По обох сторонах були навіть жертви в людях. А вершковим епізодом було вбивство уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича і митрополичого намісника в Києві А. Ґрековича.
Щоб припинити цю братовбивчу боротьбу, серед провідних кіл Церкви постала ідея примирити „Русь з Руссю” та покласти край роздорові. Виготовлено навіть сміливий проект утворення київського патріархату (М. Смотрицький), який об’єднав би розділені Церкви. Але ці спроби не дали результату. А тим часом становище обох Церков погіршилось: польський уряд не визнав оновленої православної ієрархії, а уніатської Церкви не визнавали польські католики, змагаючи до її ліквідації і повного златинізовання уніатів. Щойно за панування короля Владислава IV, який мав великий респект до козаків, прийшло до розв’язки церковного питання в Україні (і на Білорусі). Він видав у 1632 р. т.зв. «Пункти заспокоєння обивателів грецької віри». Було цих пунктів п’ять і вони м.ін. ділили єпархії між уніатами і православними. Мало бути двох митрополитів. Православним віддано частину майна (зокрема монастирі), а уніатам дано право задержати церкви й майно, яким вони досі розпоряджались. Вірним дано право належати до одної чи другої Церкви. Цього ж року, на елекційному сеймі, київським митрополитом обрано Петра Могилу.
Після бурхливої боротьби з унією, Українська Православна Церква оформлюється як національна, з науковим, освітнім і літературним осередком — Київською колегією. Важливим явищем у церковному житті тієї Церкви XVII ст. є те, що архімандрити беруть участь у соборах мирян, а миряни в їх обранні.