На початок IV ст. християнство, незважаючи на терор з боку iмператора Дiоклетiана, було найбiльш численним за кiлькiстю прихильникiв вiросповiданням у Римськiй iмперiї.
Мiланський едикт 313 р. оголосив сповiдання християнства вiльним, а на кiнець IV ст. воно стало пануючою релiгiєю в державi. На цей час сформувалася церковна органiзацiя, яка пристосовувалася до нових потреб, а також враховувала iснуючi релiгiйнi традицiї. З чотирьох префектур, що на них була подiлена Римська iмперiя часiв Костянтина Великого (306-337), три захiднi – вiд Британiї до Егейського моря – становили одну церковну провiнцiю, яка пiдпорядковувалася римському єпископовi як митрополиту-патрiарху в Римi. З європейських територiй лише Фракiя не входила до її складу. Четверта – схiдна префектура, що охоплювала територiю вiд нижнього Дунаю до Лiвiйської пустелi, подiлялася на двi аналогiчнi митрополiї-патрiархати – Александрiйський у Єгиптi i Лiвiї та Антiохiйський в Азiї i Фракiї. Антiохiйському патрiархатовi пiдпорядковувалися три митрополiї-екзархати; понтiйський з осередком у кападокiйськiй Кесарiї, ефеський i фракiйський з осередком в Iраклiї. Поза цими провiнцiями мав свою автокефальнiсть Кiпр. Компетенцiя i юрисдикцiя адмiнiстрацiй цих пiдроздiлiв церкви була рiзною. Проте найвищою i вирiшальною iнстанцiєю у всiх питаннях вiри та органiзацiї церковного життя був папа римський.
З переносом Костянтином Великим столицi Римської iмперiї до Вiзантiї (Константинополя) починається новий етап в iсторiї християнства. Пересаджена на орiєнтальний грунт нова римська монархiя, що вiдтепер бере за зразок полiтичний устрiй схiдних деспотiй, прагне створити новий тип християнської церкви, цiлком пiдпорядкованої державi та її головi. Однiєю з найхарактернiших ознак нової влади стало її намагання бути єдиним i абсолютним авторитетом не лише у справах державно-полiтичних, а й у церковно-релiгiйних питаннях («цезаропапiзм»).
Вже у 381 р. на загальному церковному соборi у Константинополi було прийнято ухвалу, згiдно з якою вiзантiйському єпископовi належала честь другого пiсля папи римського iєрарха. Через деякий час вiзантiйськi єпископи починають вживати титул патрiарха i привласнюють собi права зверхностi над усiма iєрархами Сходу. З VI ст. константинопольський патрiарх титулується «вселенським», що доти було титулатурою лише папи римського. Посилення суперечностей мiж римським престолом i константинопольською патрiархiєю поглиблювалось появою багатьох єресей, якi народжувалися переважно на сходi iмперiї й iнодi знаходили пiдтримку вiзантiйської кафедри. Внаслiдок цього з IV по IX ст. тою чи iншою формою неухильно вiдбувався процес вiдокремлення схiдної церкви вiд захiдної, викликаний єресями, що охоплювали схiднi провiнцiї та їхнi кафедри. Перший такий конфлiкт вiдбувся у IV ст., коли так звана арiянська єресь з допомогою уряду оволодiла бiльшою частиною церковних провiнцiй на Сходi. Впродовж 340-380 рр. вiзантiйська кафедра перебувала в руках арiян i була головним осередком боротьби з католицькою правовiрнiстю, репрезентованою Римом. Саме з цього часу вперше виявилась суперечнiсть мiж схiдною i захiдною церквами, що згодом перетворилася на вiдверте протистояння. Слiдом за арiянством на Сходi набували поширення монофiзитство та iконоборство, якi, проникаючи у схiдну церкву, вели до нових конфлiктiв з Римом. Так, кампанiя проти почитання iкон, розпочата iмператорами орiєнтального походження (зокрема Левом III Iсаврянином), викликала протидiю прихильникiв почитання – переважно монахiв на чолi з Теодором Студитом, якi спиралися на авторитет i традицiї римської церкви. Вони ж стали оборонцями самостiйностi i незалежностi церкви вiд держави. В ходi трiумфiв i падiння iконоборства двiчi вiдбувався розрив iз Римом. Iдея почитання двiчi перемагала й зрештою утвердилась остаточно, проте повернена єднiсть вiри й церковної органiзацiї була значною мiрою формальною. Саме на цей час припадає новий етап християнiзацiї схiднослов’янських племен, зумовлений утвердженням їхньої державностi i виходом Русi на iсторичну арену.