Після смерті цариці Катерини II. на царський трон вступив Олександр І, що мав репутацію ліберального володаря. По всій імперії став відчутний ніби подих «нової ери». «Малоросійським» (українським) генерал-губернатором став прихильний українцям кн. Куракін.
З цього подиху «нової ери» скористались українські культурні діячі і в 1805 р. домоглись заснування приватного університету в Харкові.
Зовсім інші обставини існували на Правобережжі, де поляки одержали від російської адміністрації великі полекші, привілеї, зокрема в шкільництві. А в міжнародному аспекті положення Росії стало доволі складне, бо були це часи переможних воєн Наполеона, який встановив новий лад у всій Європі.
Наполеонівський похід проти останньої в Європі континентальної потуги, якою була Росія, викликав в Україні велике пожвавлення. Українська інтелігенція поділилась на два табори: на автономістів, що очікували від Наполеона автономії для України, і лоялістів-консерватистів, які боялися, що ідеї французької революції доведуть в Україні до зміни всього соціально-економічного ладу. Зокрема лякала їх можливість скасування кріпацтва, що було першим джерелом добробуту поміщицької кляси. З цих міркувань переважна частина, якщо не залишилась нейтральною, то поспішила на допомогу російському урядові, даючи йому 18 полків рекрутів, харчі і гроші на війну з Наполеоном.
В результаті поразки Наполеона і вирішення Віденського Конгресу (1814) прийшло в усій Європі до відновлення старих династичних прав і попереднього ладу та жорстокої реакції абсолютизму. Це, в свою чергу, викликало масову протиакцію у формі виникнення таємних товариств, масонських лож, по різних країнах Європи, зокрема серед бездержавних тоді народів, як от в Італії, Греції, Сербії, Болгарії, Польщі.
Всі ці події були відомі і в Україні, бо ж проти наполеонівські війни занесли і українських вояків-старшин в рядах російської армії аж до Франції, де вони познайомились з ідеями французької революції — свободи, братерства, прав людини, та мріяли поширити ці ідеї в себе в Україні. Але скоро прийшло розчарування. Післянаполеонівська ера принесла нову, ще більше жорстоку реакцію царату. Царський уряд встановив т.зв. «військові поселення», обертаючи українських селян у військовиків під строгою контролем) начальства (аракчеївщина), а це спричинило численні бунти й заворушення. Всі ці вияви народних бунтів в усій імперії (а було їх в роках 1826-1854 аж 674) були, очевидно, криваво здушені.
Східноукраїнські землі кінця ХVIII — початку ХІХ ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)