Стихійне і самочинне національне відродження, започатковане плеядою діячів української культури, а передовсім літератури, наприкінці XVIII-гo і на початках XIX ст.,
а висловом якого стала в після класичному періоді творчість українських романтиків Харкова і Києва, знайшло остаточно своє вивершення в творчості Тараса Шевченка.
Заслугою українських романтиків було передовсім те, що вони відновили українську літературу і збагатили її новими жанрами; що виявили безсумнівну здібність української мови до літературного життя; що вони виплекали й поширили любов до рідної мови і рідного народу. Вони, врешті, не зважаючи на дуже несприятливі обставини, звеличували історичне минуле України і його героїку. Але ж в парі з цим. вони не мали сили розвинути широкі громадські чи національно-політичні ідеали, бо не було ще в них якоїсь провідної глибшої ідеї повести за собою маси та вказати їм на якусь велику ціль. Становище цих поетів перед Шевченком, що їх треба вважати за українську духову еліту того часу, вміло схарактеризував поет Євген Гребінка в закінченні до свого альманаху «Ластівка». Він писав: ..Полюбіте земляки нашу «Ластівку», читайте її швидше, бо незабаром може прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати ластівку”?
І справді, вже розпочав свою безсмертну пісню тогочасного, ледве розцвілого, саду української літератури чудовий соловей, велетень українського слова, співець української слави, Тарас Шевченко (1814-1861). Поява його першого «Кобзаря» (1840 p.), а вслід за ним другого, т.зв. чернігівського і поеми «Гайдамаки» (1844 р.) і, врешті, збірка «Три літа» (1847 р.) — вивела його на вершини тодішньої української літератури, що під його ім’ям стала прапором не тільки за національне, але передовсім державно-політичне відродження тотально поневоленої, цілим світом забутої, України. Бо і справді, під могутнім впливом Шевченка стала розвиватись і кристалізуватися не тільки українська література, але вся українська духовність XIX-XX ст., і шевченківська духова спадщина витискає по сьогодні могутнє п’ятно на всіх генераціях вільних і підневільних українців.
Так. як складне і страдне було життя його, так велика, усестороння і геніальна була його духова спадщина. А на цю спадщину складаються його романтичні балади, побутові, історичні та суспільно-політичні поеми, різнорідна лірика і твори біографічного характеру, повісті і драма. При тому він високої кляси мистець-графік, маляр і викладач Академії мистецтв.
Творчість Тараса Шевченка
Творчість Тараса Шевченка можна б поділити на чотири основні періоди, зумовлені обставинами його життя, і в кожному з тих періодів виходили з-під його пера різні жанром, темою чи формою поетичні твори.
І так, після викупу його з кріпацтва (1838), в ранні петербурзькі роки, виходить у 1840 р. його «Кобзар», а в ньому такі твори, як «Заспів» („Думи мої”. . .), «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». За словами Франка — поява «Кобзаря» була епохальною датою в розвитку українського письменства, другою після «Енеїди». „Ця маленька книжечка — стверджує він, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, немов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». У цьому ж періоді, у 1841 р. виходять окремим виданням його «Гайдамаки», а крім цього, в альманасі «Ластівка» його поезії «Вітре буйний» («Думка»), «На вічну пам’ять Котляревському», «Причинна» та інші.
Час від першої подорожі в Україну у 1843 р. до арешту в 1847 р. становить другий період життя і творчості Тараса Шевченка. Це т.зв. період „Трьох літ” (назва від збірки творів написаних в роках 1843-45, які ідейно творять одну мистецьку цілість). З цього періоду маємо його «Кавказ», «Іван Гус», «До живих і мертвих», «Холодний яр», «Великий льох», «Суботів», «Розрита могила». Загалом 1845 рік, у якому він відбув другу подорож в Україну, це час найвищого розцвіту Шевченкового таланту, тоді появляються такі його твори, як «Наймичка», «Сон», «Заповіт», переспіви «Псальмів Давидових» і інші.
Третій період — це творчість років 1847-57, коли поет в тюрмі, а передовсім на засланні, всупереч категоричній забороні, все таки пише т.зв. захалявні вірші, як «Чернець», «Іржавець». Лірика побутова часів заслання інша від попередньої. Поет сягає споминами у свою молодість («Мені тринадцятий минав»), звертається до джерел народної пісні, креслить побутові картини з життя народу (поема «Княжна», «Сон — Гори мої високії», «Як би ви знали паничі»).
Четвертий період — це після звільнення зі заслання роки 1857-61. З цього періоду є його твори «Неофіти» і «Юродивий».
В цілому — твори Шевченка як поета-романтика і творця української національно-державницької ідеології поділяють за такими жанрами:
1. Балади: «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Лілея», «Русалка».
2. Поеми побутові: «Катерина», «Наймичка», «Княжна».
3. Поеми суспільно-політичні: «Сон», «Кавказ», «Посланіє», «Неофіти».
4. Історичні: «Гайдамаки», «До Основ’яненка», «Суботів», «Розрита
могила», «Іван Підкова», «Гамалія» (ці дві останні мають тільки історичну основу).
5. Драма: «Назар Стодол я».
Написав теж Шевченко декілька повістей російською мовою («Капітанша», «Художник», «Музикант», «Близнюки», «Барнак», «Сліпа», «Тризна» і інші). Деякі з них мають цікавий біографічний матеріал, а інші дають картини з життя тодішньої Росії; заторкають питання суспільні (панщина), виховні та етичні (моральний розклад російських дворянських родин, життя пересічної російської інтелігенції, старшин і т.п.). Написані вони в реалістично-побутовому дусі.
Тематика поезій Шевченка наскрізь романтична, а при тому наскрізь національно-українська. Основний атрибут поетової романтики це, очевидно, пейзаж, це тло, на якому він або описує події, або виспівує свої думи, чи плете тонке і субтельне мереживо своїх думок. Тут на першому плані передовсім степ, на якому віє вітер і могили, а в них заховане минуле України; інколи — це бурхливе море або неспокійний вітер, коротко — це пейзаж рухливий, динамічний. На його тлі виступають люди, що немов би достосовані до такого саме пейзажу: це бандурист (улюблена тема українських романтиків), що висловлює своєрідну філософію, або це козак — борець за волю, це врешті селянин, що страдає, чи безталанна дівчина або мати-селянка, що сумує над долею своїх дітей. Ці всі теми взяті з народної поезії або власного життєвого досвіду. Знає Шевченко і загально-романтичні теми. Знає він фантастику (русалки, переміна дівчини в дерево); знає типове романтикам божевілля — жах, шлях до загибелі, самогубство і дітогубство, отруєння чоловіка і зґвалтування дочки, самотність і катування, пожежі і вбивство власних дітей. Все це знайдете в Шевченкових баладах і побутових поемах.
А друга особливість поезії Шевченка — це історичні теми, при чому улюбленою його формою є „дума”, на означення української історичної пісні або його ж власні численні „думки”, а в них багато ідей, багато музичности поетичних форм, підкреслених співзвучністю і римами.
Прирівнювали і прирівнюють Шевченка до великих і заслужених поетів-національних героїв та визначних історичних постатей, отже і до славного борця за незалежність Італії — Гарібальді, до відомого шкотського поета Бернса, а навіть до американського Лінкольна. Але всі ці порівняння зовсім формальної чи символічної натури ніяк не дають нам повного образу Шевченка і його ролі, яку він зіграв у процесі культурно-політичного ставання відродженої нації. Навіть визначення Шевченка П. Кулішем, як „першого історика України” не зовсім правильне, зваживши, що перед ним були українські історики-вчені, були ними найбільше поетові приятелі (П. Куліш, М. Костомаров); вивчали історію України його сучасники, як от М. Максимович і О. Бодянський, але Шевченко був іншим від них усіх. Він дивився на історію України не зі становища етнографії чи фольклору, а зі становища української державності. Які ж історичні праці міг знати тоді Шевченко? Відома була йому, ще в рукописі, славна «Історія Русів»; міг він знати «Історію Малої Росії» Дм. Бан-тиш-Каменського з 1822 р. чи «Коротку літопись Малої Росії» М. Рубана ще з 1777 p.; знав він і п’яти-томову «Історію Молоросії» М. Маркевича; читав історичні твори з бібліотеки свого учителя в Академії Мистецтва К. Брюлова, а теж твори польських романтиків з українською тематикою. Але дійсним джерелом для Шевченка була народна творчість, яку знав з народних оповідань та переказів і збірок Максимовича з 1827 і 1834 років. І з цих усіх студій і знань, з його гаряче-пристрасного серця генія зродилась зовсім нова, перша і неповторна, наскрізь своєрідна шевченківська ідеологія. За словами одного з дуже ґрунтовних дослідників його творчості Ст. Смаль-Стоцького, — Шевченко був перший і тоді єдиний в Україні, який найчиткіше сформулював національно-політичні ідеали України.