З усіх видів мистецтва в історії українського культурного процесу Галичини в умовинах Польщі, сценічне мистецтво займає, на жаль, чи не останнє місце. „Львів, як осередок українського життя,
не жив українським театральним життям” — стверджує відомий дослідник українського театру, драматург та театральний критик Гр. М. Лужницький. Чужинні театри у Львові — стверджує він, — польські чи українські, українського драматурга виховати не могли чи то добором свого репертуару, чи формою видовища . . . Були — на думку Лужницького — „тільки два моменти в історії галицької драматургії наших часів, коли український театр міг (теоретично) виховати своїх письменників. Це короткотривалий період театру Загарова і довший період театру під мистецьким керівництвом В. Блавацького. Припинила цей період друга окупація західніх земель большевиками . . .”
Отже галицька драматургія між двома світовими війнами пішла зовсім іншими шляхами, як довоєнна. Було велике бажання її європеїзувати, показати глядачеві нові модерні п’єси-досягнення модерної західноєвропейської драматургії, але не було для цього необхідних передумовин. Першою і основною причиною була відсутність українського стаціонарного театру так, що всю репрезентацію театральної справи в умовинах польської влади в Галичині, за малими винятками, прийшлось виконувати т.зв. роз’їздним театрам.
Традиція т.зв. роз’їздних театрів у східній і західній Україні була не нова. Післявоєнні роки оживили цю традицію, бо ніякий український театр не був у спроможності грати виключно в тому чи іншому більшому осередку українського культурного життя.
Серед кількох цього типу театрів була передовсім дуже активна петлюрівська еміграція, а в складі цих театрів опинились професійні актори, а теж і аматори, серед’ яких чимало було в був. Українській Галицькій Армії. Репертуар цих театрів був зде-більша побутовий, аматорський склад змінливий, а тереном роз’їздів була галицька земля, Закарпаття, а теж землі корінної Польщі. Таким першим був театр «Емігрант» (згодом театр ім. М. Старицького), а крім нього були ще й інші театральні групи (Ніни Бойко, Залевського, Руденка). Ці три останні грали передовсім на польських теренах. На Волині роз їжджали театри О. Левицького і О. Миткевичевої. Цей останній потім переїхав до Галичини і користувався доволі доброю опінією. У 1930 р. в Луцьку зорганізувалась театральна група М. Певного. Мистецький рівень цих усіх театрів був невисокий, в репертуар входили передовсім побутові чи історичні п’єси, а в них вплетені пісні і танці.
Друга причина, це матеріальні труднощі, серед яких доводилось жити українському акторові А трете — це репертуар, який творив окрему проблему. Дошкульно давала себе відчути теж недостача театрального журналу. який стимулював би і виховував актора і глядача. Правда, існували в той час аж три видавництва, де появлялись драматичні твори, але тільки для самодіяльних гуртків, тобто для провінційних аматорських груп, як от «Русалка» Гр Гануляка, «Аматорський Театр» при видавництві «Українська Преса» Гик тора, «Бібліотека релігійної драми» оо. Василіян у Жовкві. Коротко — з організацією українського театрального мистецтва в Галичині цього періоду діло було складне.
Все таки були ентузіасти театральної справи, були віддані фанатики-актори і режисери і була, врешті, підтримка громадянства. В результаті — український галицький театр у міжвоєнному періоді має свою знаменну історію.
Галицькі театри міжвоєнного періоду
Центром українського театрального життя Галичини був, як уже сказано, передовсім Львів. Тут у 1920 p., крім давнього передвоєнного театру «Українська Бесіда» (що скоро самозліквідувався), зорганізовано заходами Гр. Нички Український Незалежний Театр, що в залі Музичного Інституту ім. Лисенка почав ставити модерні п’єси (Гальбе, Ібсена, Винниченка) і побутові. Цей театр (режисер М. Бенцаль) в роках 1920-21 проробив велику роботу, бо познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром і став передвісником нової доби в історії українського театру, що її започаткував О. Загаров, артист українських і московських сцен, що прибув до Галичини у 1921 р. разом зо своєю дружиною М. Марською, артисткою київського театру. Загаров став головним режисером Українського Незалежного Театру, а режисером опери і оперети став Йосип Стадник, знаменитий як режисер і актор, якого вважають „філяром української театральної справи”. Він теж проклав шлях західноєвропейському театрові на українську сцену. Ядро драматичного ансамблю творили такі визначні актори, не враховуючи Загарова і Марської, як Мар’ян Крушельницький (пізніше член «Березоля» і режисер Харківського Театру ім. Шевченка), М. Бенцаль з дружиною, Софія Стадник (дружина Йосипа), Г. Борисоглібська, Г. Совачева, В. Блавацький. Краснопера, Л. Лісевич та ін. Два роки проіснував цей театр, а його репертуар був багатий і різновидий (Ібсен, Зудерман, Вайлд, Стріндберг, Мольєр, Шекспір, Гавптман). Очолена Стадником група оперети роз’їжджала по більших містах Галичини.
У1922 р. фінансова криза заставила Загарова залишити цей театр і виїхати шукати кращої долі на Закарпаття, до Ужгороду, де він очолив Руський Театр Т-ва Просвіта. У 1925 р. Загаров вернувся до Харкова і звідсіль його у 1930 р. заслали на Сибір, де він і загинув. В оцінці істориків українського театру, Загаров був першим модерним режисером, який, за оцінкою Лужницького, переставив театр, як в ділянці репертуару, так і в ділянці сценічної реалізації, на зовсім нові рейки. І справедливо в історії українського театру він займає, як актор і режисер, одне з перших місць.
Після від’їзду Загарова, театральна група, очолена Й. Стадником, продовжала свою працю і дальше роз’їжджала по галицьких містах і містечках зі своїм оперетковим репертуаром.
В багатій ґалерії корифеїв української сцени безперечно найбільше колоритною фігурою був саме Йосип Стадник (1876-1954). Мав він закінчену польську драматичну школу, довгі роки грав у театрі «Руська Бесіда», був актором і режисером в театрі М. Садовського в Києві, у 1919 р. очолював театр ЗУНР-и в Станіславі і Кам’янці Подільському. Разом з Загаровим очолював театр «Української Бесіди» у Львові, що згодом перетворився в Український Незалежний Театр. Врешті зорганізував свою театральну трупу, що роз’їздила по Галичині. За часів першої більшовицької окупації Львова був мистецьким керівником театру ім. Лесі Українки у Львові, згодом Підкарпатського театру в Дрогобичі, а врешті Театру Мініатюр у Львові. Був на засланні, звідкіля вернувшись — помер у Львові.
Цей багатогранний актор зіграв за все своє життя більше як 130 ролей у різних жанрах драматургії так української, як і чужої. Він, як режисер, поставив 240 вистав різного жанру, в тому 15 опер і 50 оперет. Він, врешті, переклав 50 драматичних творів з чужих мов на українську.
* * *
Крім театру Й. Стадника, який під оглядом режисури і репертуару мав доволі гарні досягнення і був серед галицької публіки дуже популярний, були ще й інші театри. Такими м.ін. був театр «Богема» П. Сороки у Львові, що мав теж модерний репертуар, роз’їздні театри Карабіневича, Комаровського і згадуваний уже театр Миткевичевої.
В роках 1928-29 був зорганізований новий Театр їм. Тобілевича, що мав свій постійний осідок у Станиславові і при ньому було багато добрих акторів (В. Блавацький, Ніна Блавацька, Леся Кривіцька, М. Бенцаль з дружиною, О. Яковлів, В. Карпяк, Б. Паздрій); режисером його був добрий актор М. Бенцаль. Велику увагу цей театр присвячував сценографії, що було заслугою визначного майстра декорації Л. Боровика.
Після Загарова, галицький театр мусів перейти на модерні рейки, бо здебільша старий репертуар і старі режисерські засоби пережились. Нову добу в історії такого театру відкрив, зорганізований на початках 30-их років, театр «Заграва», якого мистецьким керівником став досвідчений і незвичайно обдарований актор-режисер Володимир Блавацький, завдяки якому, в короткому часі, став він передовим українським театром. У 1933 р. мав він у своєму складі таких акторів як Ніна Блавацька, Г. Істоміна, Клявдія Кемпе, М. Степова, Л. Сердюкова, О. Степовий, Ю. Кононів, В. Шашаровський, О. Данилко, В. Сердюк. Початки були тяжкі (фінансові недостатки, бідування), а врешті прийшов тріумф: постава «Батурина» за трилогією Б. Лепкого, в інсценізації Л. Лісевича, була першою модерною концепцією «Заграви». Потім пішли інсценізації деяких новел Стефаника («Вона — земля», «Моє слово»), «Тараса Бульби» (за повістю М. Гоголя), модернізація побутової драми Старицького «Ой, не ходи Грицю» та інші. З особливим пієтизмом була виставлена драматична епопея княжої Русі «Слово о полку» (інсценізація Гр. Лужницького), «Обітована земля» — Олеся, «Тарас Шевченко». Паралельно ставила «Заграва» західноєвропейський репертуар. Окремо йшли релігійні вистави в стилі старовинних українських містерій, як от Гр. Лужницького «Голгота», «Камо грядеши» (за Сєнкевичем, в інсценізації Лужницького). В останньому періоді перед війною в акторському складі, крім вище названих акторів, були ще Віра Левицька, Я. Рудакевич, Є. Курило, Є. Левицький.
У 1938 р. театр «Заграва» об’єднався з Театром ім. Тобілевича і так постав у Галичині один репрезентацій ний український Театр їм. Котляревського, але вибух Другої світової війни перервав його діяльність.
Деякі актори залишились на Рідних землях і продовжили, з різним щастям, свою мистецьку професію, декого з них переслідувано і покарано засланнями, більшість і них подалась на еміграцію і тут в таборових умовинах повоєнної Німеччини, а теж на поселенні в Америці, продовжили свою працю. З найбільших корифеїв українського театру опинився тут один з найкращих членів «Березоля» — Йосип Гірняк, що довгі роки продовжав свою мистецько-театральну працю, і Вол. Блавацький, що тут передчасно й помер.
Театри Західної України міжвоєнного періоду (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)