Дещо інакше виглядала справа з драматургією в Галичині. Тут, 25 років після виникнення професійного театру і доволі різнорідного репертуару, драматургія мала інші особливості.
Тодішній український галицький театр не віддзеркалював важних соціально-економічних проблем українського села чи народу взагалі, чи проблем, які створювало життя. А все таки оцей театр виконував свою поважну і виховну роль. У 1870-их pp. театр „Руська Бесіда” у Львові добився певних успіхів, зокрема під керівництвом Теофілі Романович, яка очолила театральну трупу, устійнила акторський склад та обновила репертуар кращими українськими п’єсами та перекладеними драмами. Тоді теж гостював у галицькому театрі, вже загальновідомий, М. Кропивницький і роки 1874-1880 були кращими в історії галицького театру. Але й були сумні сторінки в історії цього театру, а то й негативні. Театр „Руська Бесіда” ніколи не мав свого постійного приміщення у Львові і не міг розраховувати на постійного глядача та мусів відбувати свої турне по містах і містечках Галичини.
Не мало шкоди театральній справі чинила москвофільська критика, автім і народовецька хотіла бачити в театрі не дешеві інколи видовища, а поважний і виховний репертуар. Галицьку „театральну мізерію”, як звичайно це називали, досить реально змальовував у своїх критичних статтях Іван Франко. Він вимагав, щоб театр став „хлібом насущим” для свого народу. Він висловлював постулят, щоб театр виводив на сцені таких людей і такі колізії, які ми самі бачимо в нашому житті і „які відбиваються на нашій шкурі”. Але з другої сторони він усвідомляв, що в тих умовинах, в яких працював тодішній театр — це не можливо осягнути. Зокрема неможливо було з уваги на брак власного приміщення і на труднощі піти з театром в робітничу і селянську масу.
В цілому, галицький театр, хоч мав деякі успіхи в своїй діяльності, не зіграв тієї ролі, як театр у східній Україні, передовсім з погляду репертуару. До того і мистецький смак і вимоги міської публіки того часу були доволі обмежені. Доказом цього є те, що на театральному конкурсі Франковий «Учитель» ледве дістав третю нагороду, а дві перші дістали автори, про яких у літературі й не згадується.
З західноукраїнських письменників у жанрі драми працював О. Федьковач, який залишив нам мельодрами, перерібки з англійських і німецьких комедій. Деяку вартість має тільки його драма «Довбуш», єдина, яка попала на сцену. Багато праці в цій ділянці поклав інший буковинський письменник — Ісидор Воробкевич (Данило Млака), який писав п’єси-оперети і музику до них, але більшість їх залишилась у рукописах і вони на сцену ніколи не потрапили. З них деяку вартість мають п’єси з гуцульського життя.
Невдалими були теж історичні драми талановитого маляра Кормила Усти-яновича. який хотів, на зразок Шекспіра, дати широку історичну панораму давнеминулого українського народу («Олег Святославич Овруцький» і «Ярополк І. Святославич — великий князь київський»). Франко оцінив їх негативно. „Часи князів і бояр — писав він — поросли мохом, і кого з нас нині до їх загрієте?” Бо ж гарячим бажанням Франка було повернути українську драматургію лицем до свого часу, до нових суспільних ідей.
Історичні драми залишив нам теж історик літератури О. Огоновський. заторкаючи у них часи загарбницьких змагань Польщі і Литви на українські землі («Федько Острозький», «Гальшка Острозька»). В першій показав він трагічну постать оборонця свого народу і віри, який заломлюється, стає зрадником і гине з рук земляків. В другій показана трагічна доля багатої спадкоємниці славного колись, а тепер спольщеного роду Острозьких.
На початку 90-их років появилась історична трагедія Осипа Барвіиського «Павло Полуботок — наказний гетьман України». Всі ці історичні драми втішались на той час деякою популярністю публіки і театр „Руська Бесіда” рекомендував їх для постановки на професійних і аматорських сценах.
Але не тільки історичні теми були особливістю галицького театру. В його репертуарі у 80-90-их pp. важливе місце займають комедії Гр. Цеглинського («На добродійні цілі», «Тато не заручинах», «Соколики»). Вони були в драматургії Галичини деякою подією: це була своєрідна сатира на деякі прояви життя галицької інтелігенції. Найсміливішою з них була комедія «Аргонавти», сатира на галицьких питомців, які, закінчивши теологію, мандрували по парафіях, шукаючи багатих наречених.
Єдиним справжнім драматургом у Галичині тих часів, який дав високі зразки народньої драматургії, був Іван Франко. Його драми «Украдене щастя» і «Учитель» зайняли поважне місце в українській драматургії кінця XIX ст.
Театр і драматургія на західноукраїнських землях (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)