Незабаром прийшла реакція. Царський уряд почав застосувати всі можливі заходи, щоб привернути абсолютне самодержавство. Почалися отже переслідування жидів (погроми), українців і білорусів.
Російський уряд вважав культурно-освітній рух українців за очевидний доказ державного сепаратизму, мовляв, українці хочуть відділити Україну від російської держави в окрему самостійну українську зі своїм гетьманом, послами, зі своїм власним військом. Цього, як це стверджують наші історики, на ділі не було. Бо „політичні прагнення українців не йшли дальше автономії”.
Формальним започаткуванням походу російської адміністрації проти українства був обіжник уряду Столипіна з 1910 р. З наказу уряду закрито українські клуби, „Просвіти”, бібліотеки, заборонено продавати українські книжки, граматики, заборонено українські концерти, афіші, вивіски в українській мові; закрито Т-во Грамотності, що існувало 40 років. В 1914 р. заборонено святкувати день народження Шевченка, як теж відбувати всякі збори, панахиди тощо. Все це, очевидно, викликувало обурення й протести, а вислідом цього було переслідування українського елементу, зокрема університетської молоді, а теж арешти. Врешті, таємним обіжником заборонено приймати українців „мазепинців-сепаратистів” на посади вчителів чи в кандидати до університетської професури. Рукописи літературних творів роками лежали в цензорів. Було теж заборонено передплачувати українські часописи з-закордону.
Всі ці репресії спричинили те, що українські політичні діячі об’єдналися в Товариство Українських Поступовців (ТУП), яке нав’язало контакти з прогресивними антицарськими колами. Переслідування українського культурного руху, а зокрема заборона вшановувати Шевченка, викликали широкий відгомін у Думі. „Українство — писав з цього приводу Грушевський, — вперше виявило свою силу і впливи в Росії”.
Тиск на культуру після завершення революції 1905-07 років (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)