Доба нового каменя — неоліт — це доба великих змін (к. 15,000 років тому), бо тодішня людина поробила нові винаходи — нові удосконалення. Змінився клімат, уступив на північ льодовик, підсоння в Україні стало тепліше.
Змінився теж побут людини. Замість в печери, людина йде жити в наземні будівлі — своєрідні хати, які творила цілі села. З’явились нові знаряддя виробництва з каменя (сокири, молоти, долота, ножі); з’являються лук і стріли. Полювання і рибальство стають головним заняттям. Згодом (7-6,000 років тому) людина починає виробляти посуд з глини з різними прикрасами і гончарство дуже облегшує життя. Дальше появляється обробка землі і сіяння зерна. Хліборобською працею одначе займаються передовсім жінки. Зміняється теж будівництво, появляються житла на озерах, річках. Спровола людина входить поза межі своєї території і нав’язує контакти з іншими країнами, зокрема з країнами малоазійського простору, де вже існувала високорозвинена культура. В цій епосі великого розвитку набуває орнаментальна кераміка, яка з накресленими на глині лінійками у вигляді шнурів прекрасами, дістає назву шнурової.
За неоліту зайшло дуже багато змін так у фізичному вигляді людини, як і в способі її життя, і на думку антропологів появилась на місці неандертальської нова раса кроманьйонська.
Трипільська культура
Трипільська культура на території України розвинулась в добу неоліту, назва її походить від розкопаних київським археологом В. Хвойкою площадок біля села Трипілля на Київщині.
Трипільська культура, датована V-III тисячоліттям до Хр., була поширена на лісостепній території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на півд. заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балканів, островів східного Середземномор’я та Малої Азії. Отже єднала вона Україну з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і скотарями, а їхня культура не поширювалась дальше ні на Схід, ні на Захід. Вона була типова для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити за протослов’ян, а в нашому випадку за прапредків українців. Залишки трипільської культури відкрито в 38-ох селах Київщини, 25-ох Поділля і в 20-ох селах Зах. України. Джерелами їх прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, а теж рибальство.
Трипільська культура розвивалась протягом 2-ох тисяч літ, захоплючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Досліди виявили, що трипільці мали вищі форми громадського життя, жили великими родовими групами, об’єднані жінкою-матір’ю (чи бабоїр), бо діти через відсутність шлюбів, не знали батька. Отже трипільці правдоподібно практикували матріархат. Вони мали свої вірування і ритуали поховань (чи тілопалень).
І так у багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертівники, у формі рівнораменного хреста, помальовані звичайно охрою (брунатно-жовтою фарбою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходились на підвищенні, а біля них антропоморфні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестовидні підвищення були жертовними місцями роду, тобто біля них приносили трипільці жертви.
Інвазія кочових племен зі Сходу в другій половині II тисячоліття до Хр., яка знищила племена трипільської культури, не могла знищити елементів тієї культури, зокрема в сфері релігійних культів. Ці культи залишились живими і перетривали і кімерійців, і скитів, та збереглися потім у побуті і в віруваннях
та мистецтві слов’ян. Вони наявні теж у релігії скитів та тракійців (племен, що в 1-му тисячолітті заселювали сьогоднішню Галичину, Поділля і південну Волинь) як напр. культ богині-матері, богині-землі.
З часів трипільців залишились печери, коридори (40 біля Києва), а їх побут, хати і села, дуже нагадують нам пізніший український побут.
Трипільці предки українців
Питання прабатьківщини українського народу, як частини загальнослов’янського етнічного масиву, тісно в’яжеться з проблемою етногенези слов’ян. У цьому важному питанні, яке має свою поважну літературу, зустрілись дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху, як керівної засади етногенетичного процесу, мовляв етнічний розвиток це просторова експанзія, переселення.
Зміни територій і, згідно з нею, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов’ян. Потім воно рушило на південь у віслянський басейн, а врешті пішли слов’яни на схід в басейн середнього Дніпра (поділ на західних і південно-східних слов’ян).
Друга теорія — автохтонізму твердить, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже слов’яни це автохтони-аборігени, а їх прабатьківщиною було або межиріччя Одри і Висли (І варіант) або середнє Наддніпров’я (II варіант). Тут треба теж згадати, що «Початковий літопис» виводить українські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про „дунайську епоху” в житті українських слов’ян висунув був ще М. Драго мані в у 1870-их pp., а М. Грушевський називає добу українського розвитку від IV-IX ст. по Хр. „чорноморсько-дунайською”.
У визначенні українців як частини загальнослов’янського масиву, переломову історичну ролю зіграв був київський, цитований вже, археолог В. Хвойка. У своїй епохальній книжці «Поля погребений в среднем Поднепровье» (Петербург, 1901), що була результатом його десятилітніх археологічних дослідів, він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Руси і неолітичної людності середнього Наддніпров’я. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями й доповненнями авторитетні дослідники праісторії та етногенези українців (як В. Щербаківський, Я. Пастернак, а з радянських М.Ю. Брайчевський, В.М. Петров).
Але Хвойці українська наука не тільки завдячує визначення нашої прабатьківщини, але теж першу, науково обгрунтовану, класифікацію археологічних культур передісторичної України. І так, на підставі даних антропологічних (форма черепа) й осілого хліборобського життя, Хвойка встановив таку періодизацію культур, яка охоплює час від палеоліту і від самого кінця неолітичної епохи, від т. зв. трипільських площадок до часів Київської Руси.
І так, перше тисячоліття до Хр., це переважно скитська доба. їй на зміну приходять поля поховань, що мають предмети греко-скіфської і римської культур. Згодом приходять поля поховань близьких до скитських це т.зв. зарубинецька культура (від села Зарубинці). Від другого ст. по Хр. це епоха т.зв. Черняхівської культури. Врешті приходять поля поховань з чисто слов’янськими речами, що належать до місцевої дохристиянської доби і зустрічаються в Києві і біля Чернігова. Визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи культуру і етнос, Хвойка встановив, що „народ, якому належать могильники полів поховань в середньому Наддніпров’і це і були наші прапредки».7 У своїй високомистецькій і документованій книзі-розповіді про Трипілля («Минуле пливе в прийдешнє») відома письменниця Докія Гуменна у висновках констатує, що хоч не годиться спрощено утотожнювати трипільців з українцями, але все таки „Трипілля поклало основи нашого національного світогляду і витворило своєрідність, якої нема у всіх наших слов’янських сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих”.
Особливості трипільського мистецтва
Мистецтво трипільців
Найбільше прикметною групою знахідок у трипільців була орнаментальна кераміка. Так її виріб, як і стиль прикрас, були на дуже високому рівні. Вони виробляли два роди посуд: столовий і припасовий (тобто на харчеві припаси). Столовий був багато прикрашений мальованою орнаментикою. Цей орнамент накладався двома способами: розмалюванням і заглибленим рисунком (тобто жолобкований або ритий орнамент).
Розпис робили трипільці чорним або червоним, білим і червоно-брунат-ними кольорами. На малюнках були овалі й півовалі із зображенням сонця, води. Були теж фіґурки із зображенням свійських тварин.
Окрему групу творять передовсім жіночі фігурки, пов’язані з культом родючості і шануванням духів предків. Отже мали вони культове призначення.
З початком II тисячоліття до Хр. в трипільській культурі спостерігаємо великі зміни: поряд з бідними, нічим незамітними могилами, подибуємо могильні кургани, перекриті кам’яними плитами інкоми із зображенням людей і тварин. Це доказує про маєткові різниці міх похованими. Прикладом цього є могильники в Софіївці на півночі і в Усатові б. Одеси на півдні (т.зв. усатівська культура).
Широко використовувався камінь в архітектурі і в поховальних спорудах. Спостерігаємо це навіть ще в епоху міді в степовому Причорномор’ї. Бачимо там цілі комплекси з вигравіруваними на камені рисунками коней і інших тварин, якими були вкриті стіни печер (як от в т.зв. кам’яній могилі б. Мелітополя). і вони є дуже цікавими мистецькими пам’ятками Причорномор’я.