Турецько-російська війна (1787-1791) — війна, яку турецький султан Селім III оголосив Росії, прагнучи взяти реванш за територіальні втрати та бойові поразки у війні 1768-74.
Цього разу Туреччина мала матеріальну та політичну підтримку з боку Франції, Англії, Пруссії та Швеції. Кожна з цих країн плекала свої військові та політичні претензії до Російської імперії. Швеція теж прагнула взяти реванш і повернути собі прибалтійські території. Франції та Пруссії не подобалося, що Росія взяла під свою протекцію Польщу, котра віддавна була в сфері їхнього впливу. Англію насторожувало прагнення російського флоту утверджуватися в Світовому океані та на Балтиці. Одначе турки вирішили, що війна великими масами військ (надія на чисельність) уже в минулому. Султан запросив інструкторів-консультантів з європейських армій, які б проводили навчання його частин, подбав про краще озброєння армії.
Перш ніж вдатися до бойових дій, Туреччина, в ультимативній формі, почала вимагати від Росії повернути їй Крим і віддати під її протекторат Грузію. Ясна річ, Росія відреагувала на це військовими приготуваннями. Тим паче, що в неї з’явився союзник — Австрія. Нехай і ненадійний, ситуативний, та все ж таки… а на що розраховували австрійці? Сподівалися спільно з росіянами визволити Грецію і, захопивши всі давні грецькі території, аж до Константинополя, створити новітню Грецьку імперію. Катерина II вже навіть твердо знала, хто стане грецьким імператором — її внук Костянтин. Австрія, звичайно, мала свого кандидата, але вирішила, що спочатку треба визволити Грецію, а вже потім з’ясовувати взаємини з Росією.
Поки союзники приміряли під себе неіснуючий грецький трон, Туреччина в жовтні 1787 висадила 5-тисячний десант. Де? В Україні, в районі Кінбурнської коси, аби здобути штурмом фортецю Кінбурн, котра колись була турецькою. Чому знову почали з України? Та тому, що для наступу на Крим потрібен був плацдарм, а він бачився туркам лише в межиріччі Дніпра і Бугу, на давніх козацьких територіях. Гарнізон фортеці складав 4 тисячі солдатів. Атакувати його, долаючи мури фортеці, маючи всього 5 тисяч десанту, було річчю безнадійною. Але турки зрозуміли це лише тоді, як, після артилерійського удару, комендант фортеці генерал Суворов повів своїх солдатів в атаку, причому розгорнутим строєм (щоправда тільки тому, що не було часу під вогнем турків шикувати каре). Як би там не було, а майже весь десант турків було знищено. Самого Суворова в цьому бою поранило. Але загальні втрати росіян становили всього півтисячі бійців. Прелюдія туркам явно не вдалася, зате вона примусила Росію інтенсивно готуватися до тривалої війни. Було (на початку 1788) створено дві армії: Українську (82 тисячі), під командуванням фельдмаршала Петра Ру-мянцева, та Катеринославську (37 тисяч), тобто теж українську, під командуванням фельдмаршала Григорія Потьомкіна. Обидві вони, по суті, були сформовані з українців, і значну частину цих армій складали українські козаки та їх нащадки.
Побоюючись, щоб росіяни не перемогли в цій війні без них, австрійці навесні 1788 підвели свої війська під фортецю Хотин. Але турки тут трималися міцно, й австрійцям довелося попросити допомоги. В липні така допомога надійщла у вигляді корпусу генерала Салтикова. Але лище після того, як Українська армія П. Ру-мянцева оволоділа всією північчю Молдавії, і гарнізон зрозумів, що підмоги йому не дочекатися, принц Кобурзький та генерал Салтиков (уже в вересні) нарешті одержали ключі від фортеці. Відтак, настала черга іншої великої бази турків в Україні -Очакова, гарнізон якого складав 15 тисяч солдатів. Росіяни кинули на місто 80-ти-сячну Катеринославську армію Потьомкіна (який був записаний в січові козаки під іменем Нечеси). Перш ніж піхота вдалася до штурму, російська ескадра, в якій брали участь українські козаки, завдала поразки турецькій ескадрі в Дніпровському лимані. Втративши 15 кораблів, турки відвели решту ескадри в море. Облога почалася в липні, та лише в грудні російська армія зуміла штурмом здобути Очаків, втративши при цьому близько З тисяч солдатів. Але втрати турків були значно більшими, лише в полон потрапило понад 4 тисяч їх вояків.
Щоб врятувати становище, турки послали на допомогу Очакову ескадру з 25 кораблів, під командуванням адмірала Хасан-паші. У контр-адмірала Войновича було всього 12 кораблів, але це не завадило йому дати З липня, поблизу острова Фідонісій (тепер український острів Зміїний) бій, в якому, під час артилерійської дуелі, 2 фрегати турків було потоплено, ще кілька пошкоджено, а решта відійшла в бік Босфору. Відтак очаківський гарнізон залишився без підмоги (на кораблях перебував десантний загін).
Коли принц Кобурзький, що стояв зі своїм невеличким 12-тисячним корпусом поблизу румунського м. Аджуда, дізнався про появу неподалік 30-тисячної армії Османа-паші, у нього було два можливих рішення: або негайно відступати в бік Австрії, ведучи за собою турків, або… попросити допомоги у росіян. І він попросив. Було зрозуміло, що перекинути своє військо росіяни не встигнуть. Але поблизу перебувала лише одна російська дивізія (5 тисяч багнетів), зате командував нею О. Суворов. За дві доби, здолавши 60-кілометрову відстань, що відділяла його дивізію від австрійців, Суворов негайно запропонував не чекати нападу турків, а атакувати самим. Сили були нерівними, ризик величезний, проте іншого виходу не існувало. Табір Осман-паші знаходився в районі селища Фокшани. Авангардний загін австро-росіян розвіяв авангард турків, а вже потім усе військо з двох боків підступило (липень 1789) до табору Осман-паші. Спочатку говорила артилерія, потім союзники ударили рушничними залпами, далі — в багнети. Штурм табору тривав усього дві години. Частина турецької армії просто втекла, частіша (до півтори тисячі) загинула. Ще якась частина рятувалася за стінами монастиря. Але монастир був православний і порятунку мусульманам не обіцяв. Отож здобули його союзники досить швидко.
Одначе поразка під Фокшанами турків не зупинила, зрештою, вони зазнавали і не таких розгромів. Крім того, в запасі в них була 100-тисячна армія Юсуфа-паші, котра мала наказ витіснити росіян з Молдавії, а вже потім виступити проти війська союзників, що перебувало між Прутом та Дунаєм. Передусім турки вирішили помститися за Фокшани, і повели наступ на військо принца Кобурзького. Той знову кинувся за допомогою до Суворова. Цього разу дивізії Суворова довелося долати майже 100-кілометрову відстань: під зливами, бездоріжжям… Що пропонував приіщ? Негайно створити великий укріплений табір. Але Суворов мав досвід війни з турками і знав, що вони не штурмуватимуть табір, а візьмуть його в тривалу облогу, допомоги ж чекати нізвідки. І тоді Суворов здивував турків: вересневого вечора його військо непомітно форсувало ріку Римну й атакувало один із турецьких таборів, під Тирго-Куклі. Поява тут союзників була цілковитою несподіванкою для турків. Захопивши цей табір, росіяни подались до головного табору Юсуфа-паші поблизу лісу Крангу-Мейлор. Першою Суворов кинув у бій козацьку кінноту, яка увірвалася на турецькі вали і почала зчиняти паніку серед турецьких яничарів. На підмогу їй у цей пролом кинулася в багнетну атаку піхота. У турків тут були потрійні укріплення, тобто три табори. Але союзники вривалися до них на плечах самих панічно відступаючих турків. Битва тривала увесь день. Турки втратили понад 20 тисяч солдатів. Значна частина їх просто розбіглася. Опам’ятавшись уже аж за Дунаєм, Юсуф-паша ледве зумів зібрати під свої прапори 15 тисяч війська, але для подальших боїв воно, здається, вже було непридатне. Союзники ж втратили всього понад тисячу солдатів. За цю битву Суворов отримав титул графа й аристократичну приставку до свого прізвища — Римницький (Суворов-Римницький).
Та все ж таки дослідники відзначають, що росіяни, по суті, втратили цю перемогу. Військ у Суворова залишилося дуже мало: щось близько З тисяч. Отож він не міг розвивати свій успіх, у той час, як корпус принца Кобурзького гонорово здобув слабоукріплений Бухарест і, власне, виявився господарем всієї Валахії. Тобто переможцем на цьому театрі бойових дій стала Австрія, а не Росія. А ще дослідники тих подій звинувачують головнокомандувача російськими військами князя Потьомкіна в тому, що діяв він в’яло, безініціативно і, як полководець, жодним чином не зумів скористатися успіхом корпусів Суворова та принца Кобурзького.
Цікаві події відбувалися в цей час і на Кубані. Тут почала діяти 40-тисячна турецька армія Батал-пащі, яка мала наказ захопити Кабарду, створивщи плацдарм для подальшої експансії на Північному Кавказі. Турки дійшли аж до Кубані, але тут були розгромлені корпусом генерала Гудовича, значну частину якого складали донські, терські та чорноморські (кубанські) козаки.
Крім Суворова, ця війна породила ще одного російського полководця, вірніше, флотоводця — контр-адмірала Ушакова. Перша його битва відбулася в червні 1790, в Керченській протоці. Коли туди ввійшла велика — 34 кораблі — турецька ескадра, що готувалася висадити десант на Керченській півострів, на неї вже чатувала російська ескадра — значно менша чисельністю, але готова до будь-яких несподіванок. Здавалося, все на боці турків: і попутний вітер, який дозволяв маневрувати, і перевага в кораблях та живій силі (бо на бортах був великий десант), і в артилерії. Але цього виявилося замало. Вміло маневруючи, Ушаков зумів завдати турецькій ескадрі відчутних втрат і витіснити з протоки. Наступним завданням Ушакова було — взяти під свій контроль гирло Дунаю. Одначе шукати для цього турецькі кораблі поблизу гирла Дунаю не довелося. На ескадру він натрапив неподалік Очакова, біля Тендрівської коси. Бій тривав два дні (28-29 серпня 1790). Один турецький іюрабель росіянам вдалося захопити, два пустити на дно. Командири інших (всього було 55 кораблів, 23 з них — допоміжні), визнали за краще шукати рятуніо’ поблизу Босфору. Відтак, шлях до Дунаю був відкритим, отож туркам стало сутужно з забезпеченням їх придунайських фортець.
Тим часом Південна армія Г. Потьомкіна почала здобувати самі фортеці. Під ударами росіян упали Кілія, Тульча, Ісакчей. Але все ще тримався гарнізон Ізмаїла. Турки взагалі вважали його неприступним. По-перше, тому, що, завдяки німецьким та французьким фортифікаторам, ця фортеця була укріплена за останнім словом фортифікаційної думки. Височезні стіни та вали (до 8 метрів), а також глибокі, до 10 метрів, рови, справді, робили її неприступною. Тим паче, що значну частину фортеці прикривав повноводий Дунай. Та й гарнізон Ізмаїла, на чолі з Мехмет-пашею, налічував понад 31 тисячу солдатів. Після першої невдалої спроби оволодіти фортецею, Г. Потьомкін наказав Суворову взяти її в облогу, з умовою, що, якщо він вважатиме, що не здолає турецький гарнізон, то має право відступити. Проте амбітний полководець відступати не бажав, а почав готуватися до штурму: навчав солдатів на польових макетах фортеці, майстрував штурмові драбини та спеціальні коші для засипки рову. Тепер уже загально відомий ультиматум Суворова, якого він надіслав Мехмету-паші: «24 години на роздуми — воля. Перший мій постріл — неволя. Штурм — смерть». Гарнізон обрав смерть. 11 грудня Суворов розпочав дводенну артпідготовку, а потім кількома колонами пішов на штурм фортеці. Дуже допомогли у здобутті Ізмаїла українські козаки, ціла флотилія яких підійшла до мурів по Дунаю і висадила десант. Першими на турецьких валах опинилися єгері з колони генерала Лассі. А воїни з колони генерала Львова зуміли захопити Хотинські ворота і впустити в них козацьку кінноту. Коли солдати з колони М. Кутузова залягли під щільним вогнем, Суворов передав Кутузову наказ про те, що призначає його комендантом Ізмаїла. Це змусило генерала особисто повести своїх солдатів на штурм, щоб оволодіти відведеною йому ділянкою укріплень. Як виявилося, для штурму фортеці знадобився всього один день. Під час нього турки втратили понад 35 тисяч убитими і полоненими. За переказами, врятувався нібито один-єдиний турецький солдат, котрий пораненим упав (або, може, скочив) у Дунай і зумів непоміченим переплисти на протилежний берег. Всі учасники штурму були нагороджені золотим хрестом «За відмінну хоробрість», або медаллю «За відмінну хоробрість при здобутті Ізмаїла».
Наступної великої поразки туркам росіяни завдали неподалік румунського міста Мачина. Тут 26 червня 1791 вони винищили, або розвіяли, 80-тисячне військо Юсу-фа-паші, хоча генерал Рєпнін мав під своїм командуванням всього ЗО тисяч. Та лише перемога російського флоту під командуванням Ушакова над турецьким флотом поблизу болгарського мису Каліакрі (31 липня 1791) змусила, нарешті, турків укласти мирний договір з Росією: занадто вже великою була небезпека того, що незабаром кораблі росіян з десантом з’являться під стінами Константинополя.
Переговори велися в Яссах. Під російську юрисдикцію переходили всі території між Бугом і Дністром. Крім того, султан Селім III змушений був офіційно визнати, що Крим перебуває у складі Російської імперії. Саме після Ясського миру, на півдні України надовго запанував мир. Нарешті припинилися напади кримської та буджацької орд. Російська імперія, а відтак й Україна, дістала змогу колонізувати Північне Причорномор’я, оволодівши при цьому всіма чорноморськими затоками та портами. Як завжди, досить широку участь у війні взяли донські козаки. Залишилися в історії цього війська та Російської імперії бойові подвиги донських козацьких полків Астахова, Трекова, Денисова, Дєткова, Іловайського, Ісаєва, Кутєй-нікова, Платова, Сичова, Курсакова та інших.
Хоробрість і мужність українських козаків була відзначена, зокрема, врученням Чорноморському шзацтву прапора з написом: «За віру і вірність, війську вірних козаків Запорізьких» (лютий 1788). У червні 1792 вийшов імператорський указ про те, що Чорноморському козацтву «На виявлення особливих уваги та милості за мужні подвиги на суходолі і водах, і безстрашну вірність упродовж вдало завершеної війни з Портою Оттоманською», надано острів Фанагорію, з землями між Кубанню та Азовським морем у «вічне володіння». На практиці це означало, що десятки тисяч українців, по суті, насильницьки, були переселені з території України на Кубань, де вони, вже як «великороси», повинні були захищати кордони та інтереси Російської імперії. За подвиги під час цієї турецько-російської війни, окремі полки було відзначено срібними литаврами та срібними сурмами. Упродовж усієї війни відзначалися українські чорноморські козаки під командуванням отаманів Захара Чепіги та пішого полі^ Сідора Білого. Взяли участь у цій війні і яїцькі (уральські) козаки. Зокрема, в «Хроніці походів» цього війська засвідчено, що в 1790 році 120 яїцьких козаків перебувало у складі особистого конвою князя Г. Потьомкіна.