Турецько-російська війна (1806-1812) — війна, оголошена Туреччиною в 1806 році, у відповідь на введення російських військ до Молдавії та Валахії.
В свою чергу, введення до Молдавії та Валахії 40-тисячного корпусу генерала Івана Міхельсона Росія вмотивовувала тим, що, за наказом султана Селіма III, Туреччина заборонила російським кораблям долати протоки Босфор і Дарданелли, а також замінила проросійське керівництво Молдавії та Валахії. Оскільки сил у генерала Міхель-сона виявилося малувато, йому було наказано лише утримувати лівий берег Дунаю (а це майже тисячу кілометрів фронту), не допускаючи висадки на ньому військ Туреччини чи її союзників. Ускладнювалося його завдання ще й тим, що росіяни так і не змогли оволодіти головними фортецями — Ізмаїлом, Браілою і Журжею, гарнізони яких, таким чином, залишалися у них в тилу. Враховуючи їх потенціал, Туреччина планувала оволодіти Бухарестом, а потім витіснити росіян з Валахії та Молдавії, щоб мати плацдарм для подальшої експансії на Північне Причорномор’я. Оскільки російський гарнізон Бухареста становив всього 4,5 тисяч осіб, то султан цілком справедливо вважав, що, пославши проти нього два загони загальною чисельністю 53 тисячі солдатів, він може розраховувати на цілковитий успіх. Проте комендант Бухареста генерал Михайло Милорадович не став чекати, поки ці два загони з’єднаються, або почнуть облогу міста, а вивів своє військо і неподалік селища Обілеш-ти напав на 13-тисячний загін Мустафи-паші. В цій битві, в якій брали участь і козаки, Милорадович завдав туркам нищівної поразки. Втративши понад З тисячі солдатів, Мустафа-паші змушений був відвести рештки свого воїнства за Дунай.
Не зазнали турки радості перемоги і на морі, В лютому 1807 адмірал Дмитро Сенявін вивів свою ескадру (11 кораблів) з бази на Іонійських островах (в Іонійському морі, неподалік грецького узбережжя) і розпочав блокаду турецької протоки Дарданелли, перешкоджаючи підвезенню турецькими кораблями продовольства до Константинополя. Майже два місяці турки принизливо мирилися з таким становищем, а потім султан Селім III все ж таки наказав своєму капудан-паші Сейіт-Алі очистити Дарданелли від росіян. Зібравши величезну ескадру (судячи з усього, турки взагалі страждали на вйськову гігантоманію) в 69 кораблів, в тому числі 8 лінкорів та 6 фрегатів, турки вирішили, що з одинадцятьма російським кораблями вони якось упораються. Але Сенявін не став чекати нападу, а сам атакував турецьіо’ ескадру, примусивши вцілілі кораблі сховатися в протоці. Далі ескадра росіян увірвалася слідом за ними в Дарданелли і, під обстрілом берегових батарей, спробувала потопити три пошкоджені лінкори турків. Щоправда, лінкорам усе ж таки вдалося врятуватися, але загалом втеча турецької армади виглядала дуже ганебно.
Зазнавши невдач на суходолі і на морях, Туреччина погодилася укласти з Росією перемир’я. Але цікаво, що посередником при його укладанні (в серпні 1807) виступив — яка ідилія! — переможець росіян, імператор Наполеон, який на той час вважав Олександра І своїм союзником. Проте укладав це перемир’я генерал Мейендорф (який замінив померлого Міхельсона), а він погодився на те, що росіяни повинні залишити Молдавію та Валахію, а також район міста Адріанополя. Тобто виходило так, що, перемігши Туреччину, Росія добровільно повертала їй усі території, які зуміла здобути. Оскільки в практиці міжнародних угод це було щось нове, то цілком справедливо, що імператор Олександр І обурився і не лише не вивів своїх військ із придунайських князівств, але й збільшив їх до 80 тисяч. Ось тільки командував ними вже не Мейендорф, а фельмаршал Олександр Прозоровський. Упродовж 1808 роїо’ жодних серйозних боїв на Дунаї не відбувалося, і майже весь цей рік російський імператор та султан Туреччини намагалися домовитися. Одначе так і не домовилися. Зате Росія домоглася того, що Наполеон погодився з претензіями Росії на Молдову та Валахію, але за умови, що, в разі його війни з Австрією, Росія підтримає Францію. Втішившись, що Наполеон не стане втручатися в його балканські інтриги, Олександр І наказав Прозоровському розпочати захоплення придунайських турецьких фортець. І фельдмаршал, справді (у 1809) здобув для нього Тульчу, Ісакчу, Ізмаїл та Браїлов, одначе розвинути цей успіх зумів уже генерал Петро Багратіон, оскільки 77 літній фельдмаршал помирає.
У Багратіона справи пішли значно гірше: Силістрії здобути він не зумів, хоча облога тривала досить довго. Коли ж Багратіон дізнався, що на допомогу гарнізону Силістрії іде 50-тисячна турецька армія, а до того ж, у його власній армії вже нема ні фуражу ні обмундирування, а значна частина солдатів хворіє, то визнав за краще переправитися на лівий берег Дунаю. Його діями Олександр І теж виявився незадо-воленим, і, замість нього, призначив головнокомандуючим молодого генерала Миколу Каменського (Другого. У складі його армії командував корпусом ще один генерал Каменський, який увійшов в історію під номером першим). У бою з 10-тисяч-ним корпусом Пелікана-паші (під Базарджиком, 22 травня 1810) М. Каменський завдав туркам рішучої поразки (5 тисяч турків загинуло, 2 тисячі опинилися в полоні). За цей бій всі офіцери корпусу були нагороджені золотим хрестом «За відмінну хоробрість при здобутті приступом Базарджика». Побачивши, що армію Пелікана-паші розгромлено і підмоги чекати нізвідки, гарнізон Силістрії вирішив за краще капітулювати (її облогою займався Каменський Другий).
В 1811 в Росії вже відчували, що насувається загроза вторгнення військ Наполеона. Тому й значну частину «балканських» військ імператор Олександр 1 змушений був перекинути на північно-західні кордони імперії, щоб хоч якось прикрити їх. Побачивши, що військ у нього залишилося дуже мало, новий головнокомандуючий «балканською армією» генерал Михайло Кутузов не лише не вдавався до штурму турецьких фортець, але й вивів гарнізони з деяких, уже захоплених (наприклад, зі Силістрії) раніше, щоб у такий спосіб збільшити свій корпус, яким можна було б маневрувати та здійснювати рейди.
Вирішивши, що російський командуючий занадто обережний і недосвідчений, та й війська в нього занадто мало (бл. 46 тисяч), султан кинув на нього 60-тисячну армію Ахмета-паші, з чітким наказом: «Знищити й очистити!..». Натрапивши поблизу Рущука на всього лише 15-тисячний загін Кутузова, Ахмет-паша щасливо всміхнувся своїй долі і негайно атакував його. Проте артилерійсько-рушничними залпами росіяни відбили всі масовані навали турків, а на деяких ділянках ще й кон-тратаку’вали їх. Втративши понад 5 тисяч воїнів, Ахмет-паша відійшов і наказав насипати вали, створюючи могутній табір, якого, за його задумом, Кутузов мав би негайно атакувати. Але перед ним уже був не М. Каменський, який звик кидати війська в бій, навіть не вивчивши позицій ворога. Побажавши туркам міцного здоров’я в їх праці, Кутузов спокійно переправився на лівий берег Дунаю. Дізнавшись про це, Ахмет-паша вирішив, що він уже переміг, і хоча шкода було кидати вже майже обладнаний табір, переправився слідом за Кутузовим та почав закладати новий табір поблизу Слободзеї. Тут Кутузов теж довго спостерігав за тим, як натхненно працюють турки, зводячи вали та обводячи свій табір ровами, а коли ті остаточно укріпилися, він, не втративши жодного солдата, однієї темної ночі, на початку жовтня, послав корпус генерала Маркова (всього понад 8 тисяч шабель та багнетів) назад, на правий берег Дунаю. Навіщо? У таборі Ахмета-паші було 36 тисяч бійців, решта 20 тисяч залишилися в таборі на правому боці, неподалік Рущука, з якого військо Ахмет-паші сподівалося отримувати продовольство, зброю та підмогу в живій силі. Так ось, уночі Марков напав на значно переважаюче його за чисельністю військо турків, і більшу частину його вибивши та полонивши, оволодів табором, в якому виявив величезні поклади зброї, одягу та продовольства — тобто всього того, чого росіяни потребували, не менше ніж Ахмет-паша. Цікаво, що при цьому росіяни втратили всього 9 солдатів убитими та 40 пораненими, тобто, по суті, розгромили 20-тисячне військо без втрат. А тим часом Кутузов відкликав з Молдавії дві дивізії солдатів, які командування не встигло перекинути до Білорусії, і надійно блокував Ахмет-пашу в його могутньому, але вже голодному і холодному таборі.
І тут стався ще один цікавий випадок: розуміючи, що в таборі на нього чекає смерть, Ахмет-паша з невеликим загоном почав пробиватися до Дунаю, щоб утекти. Іншій полководець взяв би його в полон, а Кутузов, навпаки, створив для нього коридор: мовляв, утікай! По-перше, сам факт утечі головнокомандуючого, який, до того ж, був Великим візиром (тобто прем’єр-міністром) уже деморалізував турецьке військо, а по-друге, Кутузов знав, що, за турецькими законами, великий візир мав право на переговори щодо укладення мирного договору, але тільки не в тому випадку, коли він знаходиться в оточеному ворогом таборові. Тобто Кутузову Ахмет-паша потрібен був живим і здоровим, а головне — не блокованим у таборі. Отож, щойно візир переправився на правий берег, як до нього прибув один з ад’ютантів Кутузова і, щиро привітавши з «дивовижним» порятунком, запропонував розпочати переговори. Знаючи, що, за втечу, в Туреччині на нього чекає смертна кара, Ахмет-паша з радістю прийняв цю пропозицію, хоча ще певний час зволікав із остаточним рішенням. Мабуть, сподівався, що Кутузов усе ж таки кинеться штурмувати табір і зазнає поразки.
Проте поразки зазнавали турки, і щоденно сотні їх гинули в таборі від голоду, артобстрілів та хвороб. Коли холодного 23 листопада 1811 року Ахмет-паша все ж таки уклав договір, у таборі залишилося лише 12 тисяч виснажених солдатів, які з радістю капітулювали. Після цього розпочалися переговори вже на більш високому рівні, внаслідок яких, за Бухарестським договором, Туреччина віддавала Росії увесь простір між річками Прут та Дністер, тобто основну частину території сучасної Молдови. Всі дослідники акцентують увагу на тому, що, підписаний ще 16 травня, договір цей біув ратифіковано імператором Олександром І лише 11 червня, саме за день до вторгнення в Росію армії Наполеона. Статистика цієї війни була сумною: росіяни втратили майже 100 тисяч солдатів, дві третини яких умерли від хвороб. Ясна річ, втрати турків були значно більшими, про що свідчить вже хоча б доля 60-тисячної армії Ахмета-паші.
Здавалося б, Кутузова можна було проголошувати переможцем, але сталося навпаки; імператор виявився незадоволеним повільністю, з якою поміркований генерал провадив переговори з турками (перебігу їх, до речі, дуже заважало втручання Наполеона та імператора Австрії, котрі всіляко обнадіювали Туреччину). Увільнивши Кутузова від посади головнокомандуючого, Олександр І призначив на його місце командуючого Дунайською флотилією адмірала Чичагова. Втім, Чичагов прибув до Бухареста вже тоді, як основні умови договору було вироблено і навіть підписано. Ну а відставка Кутузова відбулася з належною повагою: йому надано було графський титул.
У цій війні брали участь українські козаки. Зокрема, відомо, що в 1807 генерал Міхельсон сформував із Запорізьких козаків, котрі жили в гирлі Дунаю, Усть-Ду-найське військо. Це сталося в лютому, а вже в грудні це військо, значна частина козаків якого полягла в боях, було розформоване, а козаків перетворили на дунайських та буджацьких козацьких поселенців. Зазнали втрат у цій війні і 14 полків Донського козацького війська. Зокрема, тут діяли Отаманський козацький полк, а також полки Іловайського, Трекова. До речі, представники козацького роду Іловайських командували тут чотирма полками, і розрізняли їх в офіційних документах під номерами: Іловайський П’ятий, Іловайський Десятий, Іловайський Одинадцятий та Іловайський Дванадцятий; а також полки Андреянова, Платова. А ще — відзначилася в боях Перща рота Донськой кінної артилерії.