Виникає питання, наскільки інтеграція України в склад польського державного організму вплинула на уявлення про неї західноєвропейського світу.
У багатьох західноєвропейських авторів XV-XVI ст. було досить чітке сприйняття України, її географічного положення та етнополітичних відмінностей від найближчих сусідів. Так, у праці італійця А.Контаріні «Подорож до Персії» (вийшла друком 1487 р.) точно зафіксовано межу між Польщею і Україною. «20 березня, – писав він, – виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля (Казимира Ягелончика – авт.); до 23 числа їхали весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гарну, хоч і дерев’яну фортецю, де ми залишилися до 24 числа». Подорож «нижньою Руссю» автор веде приблизно від Західного Бугу. Контаріні також чітко розрізняє Росію і Україну, для якого перша є «Московією», або «верхньою Руссю», а друга – «нижньою Руссю». Впадає в око, що в зазначених описах України немає відчуженості, погляду на неї як на екзотичну неєвропейську країну, що часто стосувалося сусідньої Московії.
Разом з тим, досить часто під терміном «Русь» Західна Європа розуміла Україну і Білорусію, які були складовими частинами Великого князівства Литовського. Так, у 1507 р. в Римі була видана славнозвісна «Географія» Птоломея з додатком «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Русі й Литви». На ній «Русь» обіймає українські і білоруські землі, що разом з литовськими становили одне державне тіло. Прикметно, що Україна тут подається разом з головними країнами Центральної Європи.
Надзвичайно важливе значення для формування уявлення Західної Європи про Україну в новий час мав «Трактат про дві Сарматії», який вийшов з-під пера польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти у 1517 р. Автор дотримувався птолемеївської традиції в ономастиці Східної Європи. Проте його «Європейська Сарматія» включає фактично всю старокиївську державну територію з Прибалтикою і без Польщі. Причому він чітко поділяє «Європейську Сарматію» на «Русію» і «Московію». «В Європейській Сарматії, – зазначає Меховіта, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом (Доном – авт.) на сході». У своєму творі польський гуманіст подає стислий нарис історії Київської Русі, яка безпосередньо пов’язується саме з «Русією», тобто з Україною. Органічний зв’язок Київської династії з Руссю-Україною, а не з «Московією», став концептуальною моделлю для більшості західноєвропейських авторів XVI-XVII ст., що розглядали історичний процес у Східній Європі.
Ще одним важливим твором, який знайомив західноєвропейського читача із східноєвропейським світом, була книга Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» (1549). Хоча вона присвячена переважно Московській державі, німецький дипломат, мандрівник і вчений у розділі «Про Литву» подає низку відомостей про українські землі. Причому він чітко розрізняє етнічну Литву, що «врізається в руські землі й має власну мову та римську віру», і Україну й Білорусію – «руські землі». «Я розповідаю тут не тільки про цю землю (власне Литву – авт.), а й про країни, які до неї прилягають, яких об’єднують під загальною назвою Литва, – зауважує Герберштейн. – Вона тягнеться вузькою смугою від міста Черкаси, що стоїть на Бористені, до самої Ливонії». Герберштейну також належить чи не найперша в Західній Європі спроба дати опис українських козаків, яких він називає «черкасами» – згідно з російською терміно-логією XVI-XVII ст. Проте він чітко усвідомлює їхню етнічну належність до українців-русичів. «Черкаси, які живуть по Бористену, – пише Герберштейн, – суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть в горах біля Понту (черкесів на Кавказі – авт.)». Разом з тим, населення Сіверщини, Волині, Києва називається просто русичами. Отже, вже на середину XVI ст. козацтво стало відомим Європі, насамперед, своєю відчайдушною боротьбою з татарами, що і викликало зацікавлення Герберштейна.
Уявлення про українські землі як про цілісну країну – незалежно від їх входження до тих чи тих політично-територіальних утворень, віддзеркалено у багатьох західноєвропейських космографіях XVI ст. (Й. Боемія, С. Мюнстера, Ф. Бельфоре, А. Теве та ін.). Так, Мюнстер у своїй «Космографії» виключив Галичину з опису Польського королівства і включив її у розділ, присвячений Русі (Україні і Білорусії), причому окремо й від Литви.
Сприйняття України як соборної країни, населеної одним народом, міцно закріплюється у європейській дипломатії й політиці. Про це переконливо свідчать матеріали західноєвропейських архівів. Зокрема, у 1540 р. французький посол у Венеції Пелісьє інформував короля про події в Туреччині і часто згадував славнозвісну Роксолану – Настю Лісовську, дочку українського священика з галицького міста Рогатина, яка стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. Пелісьє вказує на її «руське походження» і зауважує, що «мешкають ці Руські від Карпатських гір до Бористена й Понта Евксінського». Венеціанський посол у Константинополі Наваджеро, доповідаючи сенатові про Роксолану, також вказує на її належність до «de natione russa», тобто «руської нації». У заповіті одного з венеціанських вельмож (1564) згадуються – «невільниця руського походження Уляна з Рогачова» та «невільник руського походження з Черкас на Бористені». Таке поєднання е переконливим свідченням того, що і українців над Дністром, і українців над Дніпром Західна Європа вважала одним народом. Про це ж свідчить і праця кардинала Баронія «Relatio de Ruthenorum origine et conversione», в якій йдеться про походження руського (українського) етносу та історію зв’язків Русі з Римом. В цьому творі розселення русинів (українців) фіксується на всьому етнічному просторі України. Цікаво, що українці, як окремий етнос, потрапили до широко відомої в Європі книги про античні і сучасні тоді костюми світу, створеної двоюрідним братом і учнем Тіціана – Чезаре Вечеллі. Малюнки до неї виготовив сам славнозвісний італійський живописець. У книзі Вечеллі Русь-Україна, що межує з «Лівонією і Литвою», чітко відрізняється від Польщі і Московії; в ній подано навіть малюнок «руського жовніра».
Нотатки про Русь як Україну вміщено у творах деяких західноєвропейських письменників доби Відродження. Так, у Рабле в одному з епізодів його роману «Гаргантюа і Пантагрюель» є згадка про Русь, яка подається поряд з Пруссією, Польщею, Литвою, Валахією, Трансільванією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Для нього цілком зрозумілою і природною є належність Русі-України до європейського світу. Разом з тим, Рабле цікавиться, до якої з частин світу – Європи чи Азії – належить Московія; ії він схильний розмістити в останній. В «Есе» Монтеня наводяться два епізоди з української історії – війни київських князів з Болеславом Хоробрим та напади турків на Україну наприкінці XV ст. і один – з російської історії часів татаро-монгольської навали. При цьому слід зауважити, що французький автор чітко розрізняє «Русь» і «Московію», тобто Україну і Росію.
Люблінська унія і включення майже всіх українських земель до складу Польської держави не змінили розуміння соборності України в західноєвропейському світі. У 1573 р. француз Блез де Віженер написав для Генріха Валуа – новообраного польського короля – книгу про Польщу, в якій вказувалося, що руський народ живе по обидва боки Збруча.
Разом з тим, у цей час терміни «Україна», «український» набули широкого вжитку і ввійшли у міжнародне використання поряд з термінами «Русь», «руський». На мапі, спеціально виготовленій за наказом короля Карла IХ для Генріха Валуа у 1572 р., територія по обидва боки Дніпра позначена написом «Ukraine» (Україна). Крім традиційних північних і західних регіонів вона охоплює також Слобідську Україну і територію Полтавщини, Херсонщини, Катеринославщини, а нижче розміщено напис «Cosaques» – Козаки. На мапі французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена терміном «Uсkrania». На ній показано міста Овруч, Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський, Чигирин та інші.
Ці дві мапи свідчать, що давня народна назва нашої землі входить у широкий вжиток разом з виходом на арену суспільно-політичного життя нових станів – козацтва, міщанства, селянства і близької до них дрібної шляхти та духовенства, які заховали цю давню національну термінологію. Збереглася значна кількість мап XVII та XVIII ст. в музеях і бібліотеках Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Голландії, Англії, Чехії, Польщі, на яких етнічна територія України вже позначена саме цією назвою. Дедалі частіше зустрічаються назви «земля козаків», або «область» чи «держава козаків» тощо. Разом з тим. Російська держава й надалі називається Московією, а не Руссю, чи Росією. Поряд з назвою «Україна» продовжувала вживатись і стара назва «Русь», що стосувалася майже всієї території сучасної України. У 1619 р. вийшла широко відома в Європі праця д’Авіті «Держави, королівства і князівства світу», якою користувалися дипломати на нарадах Вестфальського конгресу після закінчення Тридцятилітньої війни. У книзі зазначено, що «Руссю» або «Роксоланією», «Рутенією», «Росією» називаються всі землі, що входять до складу Польсько-Литовської держави від Полтавщини і до Карпат; народ, який живе на них, вживає одну й ту саму мову, дотримується грецької віри й зветься «руським». Згадуються тут і козаки, які є частиною цього народу; на Волині, частині Русі, живе князь Острозький – «шеф всіх руських грецької віри».
Таким чином, незважаючи на драматичний перебіг політичних подій, що мали наслідком включення України до складу Польської держави, вона залишалась у свідомості європейського світу цілком самостійним етно-суспільним організмом, який продовжував своє життя й в умовах тимчасової втрати державності. Усі попередні розмаїті економічні, соціально-політичні і культурні контакти України з країнами Західної Європи, її безпосередня тривала участь у бурхливому політичному житті Центральної Європи, боротьба з турецько-татарською загрозою зробили Україну постійним і незалежним компонентом європейської спільноти, що й було відображено у багатьох історичних, географічних та літературних працях того часу. Важливу роль в утвердженні цього уявлення про Україну відігравав також ренесансно-гуманістичний підхід у світосприйнятті народів, пов’язаний з піднесенням національних пріоритетів у суспільному житті, відходом у минуле універсалістських і, часом, ефемерно-фантастичних уявлень феодального світу про народи та їхній розвиток. У новому підході головну роль відігравали вже не ті чи інші швидкоплинні політичні ситуації й адміністративні кордони, а органічне, властиве для нової епохи усвідомлення «природного» поділу країн і розселення народів.