Географічне положення України між осілим хліборобським світом і світом номадів (кочівників) було головною причиною так і не визрілого на наших землях європейського духу.
Однак Україна завжди належала до осілого світу, ставши таким чином заборолом для європейської цивілізації перед постійною небезпекою кочових набігів. Це місце “чайчиного гнізда при битій дорозі” як основний чинник формування української ментальності оспівав Іван Мазепа, відзначив мислитель В’ячеслав Липинський.
У часи існування України-Руси держава будувалася на торговельному шляху “між варягами й греками”, вздовж річища Дніпра. Саме ця вісь визначила орієтально-візантійський (східний), південний вибір цивілізаційного розвитку. А не окцидентальний, західний римсько-європейський шлях, яким пішли західні сусіди України — поляки, словаки, чехи, угорці.
Маємо підстави твердити про існування своєрідної буферної української цивілізації між Сходом і Заходом. Українські терени були постійним регіоном міграції: напливу й відпливу хліборобського населення під ударами кочових наїзників. Цікаво, що теперішні регіони України, які голосують за проросійські політичні сили, замешкують на землях, де до XVIII ст. перебувало неукраїнське кочове населення й до етнічних меж України не належало. В результаті монголо-татарської навали й постійних походів кримчаків на
Україну наша земля втратила до 8 млн. людності. Маси населення тодішньої України потрапляли на невольничі ринки через Кафу та інші великі й дрібні ринки Криму. Постійна втрата великих мас населення, неможливість розвитку міст і нормальної торгівлі, занепад ремесел і культури — все це було результатом розташування України на східному кордоні питомо європейської цивілізації та азійського світу.
Натомість Європа, яка до XI — XII ст. не мала культур-но-цивілізаційних переваг перед Україною, в XIV — XVI ст. зробила величезний культурно-економічний стрибок і залишила далеко позаду Україну. Це пояснюють тим, п];о Європа не потерпала від безпосереднього зіткнення з номадною людністю й не переживала постійних руйнацій, як Україна, впродовж ХНІ — XVI ст. У цей час наша держава зменшилася до розмірів фактично двох своїх регіонів, найменше зруйнованих кочівниками — Волині й Галичини.
І саме ці регіони відчули на собі найбільший вплив європейської цивілізації, бо були в орбіті німецько-польського торговельно-економічного співробітництва й середземноморських культурних взаємин. Луцьк і Львів (останній більшою мірою) стали типовими містами окцидентної європейської ойкумени. Цей вплив відбувався засобами безпосереднього контакту етносів, що виховалися в європейській традиції вдома завдяки міграційним переселенським процесам. Нині український Львів у середині XIV ст. був стовідсотково німецьким. Нове місто будували збоку від давньоукраїнського Львова, і його засновниками були 300 німецьких родин. Але вже в XVI ст. міщани спольщилися. А до населення додалися торговці: угорці, греки, італійці, серби, євреї, вірмени, українці. Поліетнічним Львів був до XVIII ст., коли культурно й політично львів’яни стали поляками, а меншість становили представники української національності.
Українці, ставши в XVI ст. — за Люблінською унією — частиною населення Речі Посполитої, почали вважати Львів європейським світом і свідомістю остаточно відірвалися від Московської Русі — євразійського ментального світу. Ця різниця менталітетів не дала можливості українцям розчинитися в московсько-російському морі після входження Східної України в межі Московського царства за Переяславською угодою (1654). Козаччина при всій своїй орієнтальності була все ж західним типом соціального руху, спрямованим на виокремлення в соціальній структурі польської держави окремої української козацької шляхти.
Український східний європеїзм під впливом німецької романтичної філософії витворив нову еліту неземлевласницького, а інтелігентського походження, яка почала культурно й філософськи розробляти проблему української національності вже не за релігійно-віросповідним принципом, а на культурно-етнографічній основі. І в цьому сенсі Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш у XIX ст. стояли на європейських засадах більше, ніж росіяни, які творили російську імперську народність на основі тріади царського міністра Уварова “самодержавство, православ’я та народність”. В українців етнопсихологічний концепт нації стояв на першому місці.
Загалом саме українське питання в Російській та Австрійській імперіях полягало у вивченні впливу європейськості на суспільну українську думку. Подібні явища в інших народів, передусім рух відродження в чехів і хорватів, підштовхнув українців до творення альтернативного до російського українського національного проекту. Тому й постання українського руху в XIX — на поч. XX ст. було частиною всеєвропейського проекту перебудови Європи на засадах творення національних держав.
На кордоні психологічної Європи українці є часткою європейського світу. Як неєвропейський світ Україна не мала можливості зберегтися в майбутньому. Противагою українському проектові є сьогодні російський євразійський проект, в якому Україні відведено місце частини російського світу. Євразійство виникло як реакція російської еліти на поразку в результаті більшовицької революції 1917 р., європейських потуг Росії й перемоги в ній антиєвропейського тоталітарного більшовицького руху. Порівнюючи ці дві історіософські течії, можна побачити принципову ментальну різницю між українцями й росіянами.