На переломі ХІХ/ХХ ст. в архітектурі на деякий час запанував т.зв. стиль модерн (модерністський), відомий на західноукраїнських землях як віденський сецесіонізм, що був реакцією на класичні форми.У цьому стилі творились зовсім нові форми, при чому архітектори використовували новий будівельний матеріал і послуговувались новими засобами (м.ін. залізними конструкціями). У цьому стилі побудовані великі залізничні станції у Жмеринці на Поділлі, в Харкові і у Львові.
Одначе в останніх роках XIX і перших XX ст., як противага до стилю модерн приходить класицизм, який стає популярним не тільки в західній Європі, але і в австро-угорській та російській імперіях. Кращі архітектори знову вводять до своїх робіт гарні зразки італійського ренесансу і змодернізовані форми ампіру. В цьому ж стилі творять архітектори Києва, Харкова, Одеси, а до кращих споруд цього стилю належить колишній Педагогічний Музей у Києві, побудований у стилі ампір у 1911 р. (арх. Ф. Альошин), що в роках 1917-18 був осідком Української Центральної Ради, як теж будинок Громадської бібліотеки в Харкові.
При цьому початок XX ст. такий знаменний зростом українського національного руху і відродженням української культури в цілому — започаткував теж відродження українського стилю, що, як типово національний напрямок, проявив себе в пластичному мистецтві, зокрема в архітектурі. Цей поворот до народного мистецтва проявився теж у західній Європі і це привело до зацікавлення старовинною архітектурою і до дослідів над давнім історичним і народним мистецтвом. Велику роль в цьому відіграли наукові археологічні з’їзди, які своєю традицією сягали ще 70-90-их років минулого століття. Такі з’їзди, на початках XX ст. відбулись у Харкові, Чернігові та Катеринославі. В результаті почалися систематичні досліди на окремих українських землях, підчас яких звертали теж увагу на архітектурні пам’ятки, особливо на дерев’яне будівництво. Доповіді на археологічних з’їздах про пам’ятки української архітектури, де підкреслювались її особливості та відмінності від сусідніх народів, викликували широкий відгомін серед української громади, а теж у колах тодішньої публіцистики. Цінні розвідки про те появились у київських часописах, а теж в «Ілюстрованій Україні» у Львові. Громадські установи, земства, міські управи почали вимагати від архітекторів проектів в українському стилі. І так в Галичині цьому рухові сприяло Т-во для Розвою Руської Штуки (тобто мистецтва), засн. у Львові 1898 р., яке вже від 1905 року під назвою Т-во Прихильників Української Літератури, Науки і Штуки влаштувало кілька виставок модерного мистецтва.
В зв’язку з цим, на особливу увагу заслуговують два найвизначніші галицькі архітекти, а саме Василь Нагірний (1847-1921) та Іван Левинський (1851-1918). Перший з них був не тільки головою згаданого т-ва та організатором українського господарського життя, основником «Народної Торговлі» і т.д., але був при цім здібним архітектором і йому належить велика кількість церков у Галичині, при чому, за висловом В. Січинського, Нагірний — як архітектор „найбільше уживав балканізованих форм візантійського стилю з деякими додатками романського стилю”.
Другий, І. Левинський, визначний архітектор-інженер, людина великих здібностей, був професором ужиткової архітектури єдиної в Галичині, славної Львівської політехніки (політехнічного інституту). Він проектував і будував цілий ряд найвизначніших будов громадського призначення у Львові, як от будинок Торговельно-промислової Палати, готель Жоржа (сьогодні «Інтурист»). Спеціалізувався у будівництві різних шпиталів, санаторій. Його найбільший архітектурний твір це залізнична станція у Львові з 1906 p., на свій час найкраща вузлова станція в західній Україні. Був Левинський теж ініціатором і проєктодавцем Музичного Інституту ім. Лисенка та відомого в довоєнному Львові «Академічного Дому». Всім своїм будовам старався надати український стиль і прикрашував їх мотивами і деталями, взятими з українсько-візантійського та народного мистецтва.
На східноукраїнських землях цей мистецький рух розвивався зовсім іншими шляхами. Тут модерні архітектурні прямування з трудом промощували собі шлях. Архітектурна освіта в Україні кінця XIX і початків XX ст. була в катастрофальному стані. Вся вища технічна освіта була зосереджена в Москві та Петербурзі, бо вже давніше всі кафедри цієї дисципліни, які існували при Харківськім і Київськім університетах, були ліквідовані. Всі заходи організувати в Києві Академію мистецтв ім. Т. Шевченка залишились без результату.4 Найкращою в російській імперії вищою архітектурною школою був Інститут Цивільних Інженерів у Петербурзі, але доступ туди був дуже обмежений. Все таки невеличкий відсоток українців, яким пощастило попасти туди, оснували при ньому Українську Громаду, яка м.ін. ставила своїм завданням шляхом самоосвіти студіювати і плекати українську архітектуру, і влаштовувала лекції, виставки, конкурси і т.п. Ця ж Громада зібрала велику фахову бібліотеку, а її члени виконали ряд проектів в українському стилі (в 1930-их роках залишки майна Громади большевицька влада перевезла до Москви).
Другим помітним центром студій української архітектури був Харків, де при Літературно-мистецькому Клюбі у 1911 р. засновано Архітектурно-мистецький Гурток, який теж влаштовував виставки, конкурси та втішався підтримкою місцевої громади.
Архітектура початку ХХ століття (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)