Завершення середньовіччя і перехід до епохи нового часу на заході і сході Європи – за всіх відмінностей розвитку обох її частин – виявив і схожі соціально-політичні процеси.
Так, спільними були, насамперед, тенденції до остаточного подо-лання феодальної роздробленості і створення централізованих станових монархій. В Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів і підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство-шляхту, як це було і в Західній Європі. Саме Вітовт зробив рішучі кроки в напрямку централізації Литовської держави, позбавляючи місцеві династії своїх спадкових князівств-земель, переміщуючи їх в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснював його молодший брат Сигізмунд Кейстутович. Літописна хроніка Биховця фіксує, що він переслідував князів і намагався «піднести рожай (рід – авт.) хлопський, псю кров». Саме як виразник інтересів середніх верств феодального стану Сигізмунд був убитий змовниками-аристократами, між якими були і великі українські феодали.
Проте і на заході, і на сході Європи феодальна знать не хотіла примиритись із втратою свого становища. Добре відомі переходи французьких васалів зі своїми володіннями до англійського короля і від нього – знову до короля Франції, що відбувалися впродовж XV ст. Аналогічні явища мали місце на порубіжжі Литовської і Московської держав, де українські князі здійснювали переходи від одного монарха до іншого. І в одному і в другому випадках службово-васальний договір супроводжувався переходом володінь від однієї державної підпорядкованості до іншої: від Франції до Англії, від Литовської держави до Москви і навпаки.
Так, у 1427 р. князі Одоєвський, Новосильський, Воротинський піддалися зі своїми землями великому князеві литовському Вітовту. Наприкінці XV століття кілька князів цих уділів один за одним переходять від Казимира до Івана III. Вільна комендація феодала на Заході і на Сході не являла собою загальновизнаного явища. Згідно з феодальним правом васал міг залишити свого сюзерена лише відмовившись від наданого йому феоду. Феодали переходили із землями до нових сюзеренів лише тоді, коли останні були досить сильними, щоб захистити землю і самого васала. Варто зауважити, що такі переходи здійснювали, як правило, на порубіжних землях дрібні удільні князі.
Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі впродовж XIV-XV ст., зберігали свою цілісність. Це такі землі, як Жмудська, Полоцька, Вітебська, Смоленська, Київська, Волинська, Підляшшя і Поділля. Державно-правовий статус цих земель, за виключенням Поділля, визначався їхніми земськими привілеями, що почали надаватися Вітовтом, а його наступниками підтверджувались і розширювались. Хоча ці землі в різні часи позбавлялися статусу князівства, проте вони зберігали свою територіальну цілісність й багато своїх традиційних політичних прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича Київській землі зазначалось: «А городки и волости Киевские Кияном держати, а никому иному». В цьому Литовсько-Руська держава становила повну протилежність Московському князівству, де приєднані землі і володіння швидко втрачали свої колишні особливості, з центру роздавалися в управління і кормління князям та боярам, не зважаючи на місцеві традиції тощо. Якщо у Московській державі і збереглися колишні кордони і певні межі між землями та володіннями, що її колись склали, то вони мали чисто адміністративне, а не політичне значення. Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо у Великому князівстві Литовському, де пануючий етнос сформував таку систему адміністративного управління областями-анексами, за якої в них зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду і ці області користувалися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.
І Вітовт, і Сигізмунд, і Казимир неодноразово здійснювали походи на українські і білоруські землі з тим, щоб утримати їх у покорі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, поступаючись силовому тискові. Умови, на яких вони визнавали владу великого князя литовського, визначалися так званими уставними земськими грамотами. Ці грамоти були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднуваних областей. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору. Про це свідчить зміст грамот і відповідні конкретні вказівки на самому їх початку: «били намъ чолом всі князи и бояре и слуги ветебссти, и войт и мещане мhста витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши, князи и панове и бояре и земяне, вся шляхта киевская; били нам чоломъ духовныи и свhтсти, владыка володымерскій й владыка луцкій, и князи и панове и земяне и вся шляхта Boлынcкoh земли». У багатьох грамотах чимало положень виходило від місцевого населення і лише отримувало санкцію литовського уряду. Так, на вимогу саме земель в грамотах наголошувалося на факті добровільного приєднання до Великого князівства Литовського, а не силою зброї. Те саме стосується, наприклад, умови, щоб Київська земля мала управлятися лише місцевими боярами, або що великий князь литовський не може направляти литовський гарнізон у Полоцьк без згоди полочан тощо. Уставні грамоти включали значну кількість норм фінансового, карного, цивільного і процесуального права. Ці норми не встановлювалися литовськими князями, а лише визнавалися і санкціонувалися ними. Вони здавна існували у місцевому праві. Місцеве населення цінувало свої традиційні правові норми і намагалося зберегти їх у нових умовах політичного життя.
Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу або королівську владу, яка мала бути гарантом справедливості і дотримання давніх традицій. Говорячи словами відомого французького дипломата XV ст. Жільбера де Лануа*, призначення монарха полягало в тому, щоб «охороняти добрих і мирних людей від гноблення, злопідступності і насильства з боку сильних і брехливих… нищівно карати лиходіїв у відповідності із законами і звичаями країни».
Для європейського середньовічного суспільства ліквідація династії чи її заміна не означала ліквідації національно-державного життя чи радикальних змін місцевого традиційного укладу. Досить згадати близьке цій добі перебування на угорському престолі Анжуйської династії, в Чехії – династії Люксембургів, Габсбургів – в Нідерландах тощо. Зрештою, були і претензії українських володарів на австрійську спадщину, польський престол, литовське князівство. Тому українські князівства XIV-XV ст. під егідою Гедиміновичів цілком вписуються в західноєвропейський політичний контекст, для якого об’єднання чи просто перебування під владою спільного династа різних політичних організмів було цілком нормальним явищем.
Можна говорити про тривале існування Київського князівства як самостійного політичного організму на чолі з династією Ольгердовичів – від 1362 до 1470 рр. І хоча час від часу київські князі заміщалися великокняжими намісниками. Київське князівство зберегло свій статус значною мірою незалежного державного організму. На відміну від удільних князівств Чернігово-Сіверщини, що виявляли тенденцію до подальшого подрібнення. Київське князівство демонструвало спільну для європейського процесу тенденцію до об’єднання і національно-політичної консолідації. Його суспільно-політичний розвиток свідчив про продовження державотворчого процесу на українських землях, який не обірвався з ліквідацією Галицько-Волинської держави.
Проте такий стан справ у провінціях суперечив загальнодержавній тенденції розвитку Великого князівства Литовського, що, подібно до більшості країн Західної Європи, тяжіло до подолання феодального сепаратизму. Ми бачимо, як у Франції королівська влада прагне ліквідувати самостійність васалів короля, де ними були герцоги бургундський, нормандський, бретанський та інші, а їхні володіння зберігали й етнічні особливості розвитку. Такими ж васалами великого князя литовського були князі київські, волинські. Наміри київських Олельковичів зберегти цілісність Київської держави можна порівняти з протидією бургундського герцога Карла Сміливого французькому королю Людовикові XI. Проте форми протистояння в обох випадках були різні. Олельковичі (Олександр і Семен) не наважилися на збройний виступ проти великокняжої влади. Це зробили їхні наступники – вже позбавлені князівських уділів, втративши більш зручну для цього нагоду.
XIV-XV ст. були добою гострих феодальних усобиць, що набирали також характеру боротьби за перевагу в Литовському великому князівстві польсько-литовських (католицьких) елементів з українсько-білоруськими (православними). У цій запеклій боротьбі стара українська феодальна аристократія – носій попередньої державницької традиції – зазнала істотних втрат. Чи не найбільшим ударом для неї була поразка у битві під Вількомиром (1435), де польсько-литовські війська розгромили цвіт українсько-білоруської воєнної потуги. Лише князів було взято в полон або вбито 42, що викликало тріумфально-переможні настрої в Польщі. Чимало представників старих українських аристократичних родів було знищено під час так званих «князівських заколотів», значна їх частина була позбавлена своїх посілостей, багато емігрувало у Московське князівство. В результаті зміцнилася позиція литовських автономістів, які вже не вважали за потрібне рахуватися з українсько-білоруськими феодалами, відсунувши їх на другий план у державно-політичному житті Великого князівства Литовського.
Якщо на Заході ліквідація феодальної опозиції вела до зміцнення одно-національних держав, то на Україні подолання литовським урядом самостійницьких устремлінь української князівської аристократи на тривалий час позбавило її державницьких аспірацій. У Франції й Англії середнє дворянство підтримало королівську владу і тим відіграло позитивну роль у зміцненні національної державності. На Україні боярство-шляхта у своєму прагненні добитися для себе вольностей на зразок польської шляхти не підтримало князівську опозицію і тим різко звузило соціальний грунт боротьби за державність.