Восьмимісячний період Української Держави, очоленої гетьманом Павлом Скоропадським, дуже помітний дальшим розгортанням українського культурного процесу, зокрема на всіх відтинках українського національного шкільництва, педагогіки та мистецтва.
Була це велика заслуга передовсім проф. М. Василенка, який очолив Міністерство Вищої Народної Освіти і Мистецтва, а головні становища в ньому були обсаджені відомими культурними діячами. Праця цього міністерства на всіх його відтинках проходила в доволі складних умовинах. Українська мова ще дальше не здобула собі повного визнання і повних прав громадянства в колах зрусифікованого суспільства чи російської інтелігенції, що проживала в Україні. Та й серед народних мас треба було інтенсивно працювати за допомогою школи, щоб довести їх до повного національного себеосвідомлення. Особливо великі труднощі існували серед населення міст, в яких було багато неукраїнського елементу. А що був час різних зовнішніх і внутрішніх зрушень, то всіх намічених реформ у цій ділянці було не під силу перевести самими законними розпорядженнями. Та й самим учителям треба було перейти основну перепідготовку. Зокрема такі труднощі існували в українському середньому і вищому шкільництві. Тому першим завданням Міністерства Освіти було провести ґрунтовну працю в створенні т.зв. єдиної школи (з додатком „трудової”), якої перший проект існував ще в часу Центральної Ради. Для того були організовані курси для вчителів усіх типів шкіл у Києві, а згодом і по інших більших містах. У висліді був випрацьований і оголошений Проект національної вищої початкової школи з семирічним навчанням і обов’язковою українською мовою навчання та українознавчими дисциплінами. В парі з цим пішли заходи для реформи навчання в учительських семінаріях. Окрему увагу присвячено позашкільній і дошкільній освіті. Велику роботу проробило Міністерство в галузі середнього шкільництва. В більших містах України прийшло до відкриття нових, з українською мовою навчання, та українізації старих російських гімназій. Наприкінці гетьманського періоду української державності існувала 150 гімназій, а для незаможних студентів призначено було стипендії. Залишаючи поки що старі російські школи з російською мовою навчання, Міністерство проголосило закон про «Обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах».
За несповна 8-місячний період влади Павла Скоропадського в Україні, прийшло теж до дальшої розбудови українського високого шкільництва. І так раніше заснований Український Народний Університет перетворено в Державний Український Університет, Педагогічну Академію перетворено в Українську Науково-педагогічну Академію, яка мала підготовляти кадри вчителів українознавства для середніх шкіл.
Державний Український Університет з чотирьом факультетами (історично-філологічним, фізико-математичним, медичним і правничим) урочисто відкрито на початку жовтня 1918 р. і це мало характер великого національного свята.
Стан освітньої справи в Україні перед навалою большевиків (січень 1919), за даними Ст. Сірополка, на кінець 1918 р. виглядав ось так: народних шкіл — 47,208; вищих початкових шкіл — 1,210; хлоп ячих гімназій — 474; дівочих гімназій — 262; комерційних шкіл — 91; реальних — 70; торговельних — 18; духовних шкіл — 18.11.
Скоро по відкритті київського, було відкрито Державний Український Університет у Кам’янці Подільському. У тому ж часі, в Полтаві відкрито, за фонди Земства, Український історико-філологічний факультет.
В листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Мистецтв, а серед її професорів були визначні українські мистці, як Юрій Нарбут, Федір Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко.
Створення Української академії Наук
Ще в літі 1918 р. створено комісію, яка мала виробити проект Української Академії Наук, з участю визначних українських учених Академії, що, за словами міністра освіти М. Василенка, мала мати велике національне значення („бо ще й досі е багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили народу українського, не вважають можливим розвиток української мови і науки”).
У вересні був вироблений і затверджений Радою Міністрів проект про
Академію, а її статут передбачав, що:
1. УАН у Києві — це найвища державна установа в Україні, що перебуває в безпосередньому віданні верховної влади.
2. УАН намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни і збагачувати їх на користь людськості.
3. УАН пособляє об’єднанню та організуванню наукової праці в Україні та допоможе витворенню дослідних інститутів для усіх паростей людського знання.
4. Як найвища українська національно-наукова установа, Академія, визнаючи українську національну культуру з її оруддям — українською мовою, ставить собі на меті, крім загальнонаукових завдань, виучувати сучасне і минуле України, української землі і народу.
УАН мала три відділи: а) історично-філологічний (22 академіків),
б) фізико-математичний (30 академіків),
в) соціальних наук (20 академіків).
У віданні Академії мали бути такі установи: Національна Бібліотека, Астрономічна Обсерваторія, Хімічна лабораторія, Фізичний інститут, Зоологічний музей, Ботанічний сад, Геологічний музей та ряд інших наукових інститутів. УАН мала свою друкарню і літографію. Членами могли бути обрані громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини і Закарпаття, відомі своїми науковими працями.
Дуже імпозантною була перша група керівників окремих відділів, серед яких зустрічаємо імена таких заслужених вчених, як Дм. Багалія — історія, А. Кримського — орієнталістика, М. Петрова — література, Ст. Смаль-Стоцького — мова, В. Вернадського — мінералогія, М. Туган-Барановського — економіка. З уваги на відмову М. Грушевського (з партійно-політичних причин), президентом назначено В. Вернадського. Неодмінним секретарем назначено А. Кримського.
З заснуванням УАН на одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а в парі з цим студії літератури, мовознавства, археології, мистецтва, тобто українознавство. В Україну почали вертатися до праці українські вчені-дослідники, що до цього часу працювали в інших високих школах і установах російської імперії.
В цьому ж часі засновано Державний Український Архів, у якому мали бути зосереджені, привезені з Москви і Петербурга, архівні матеріали до минулого України. З інших культурних установ, які теж постали в цьому часі, як от напр. Національна Галерея Мистецтва, Український Історичний Музей — найкраще і доволі швидко розвинулася Національна Бібліотека. За несповна один рік вона мала вже мільйон книжок, а серед них багато стародруків-документів.
Крім цих наукових установ, засновано в Києві Державний Драматичний Театр, а утримання театру і акторів перейшло на державні кошти.
Для піднесення музичної культури було організовано в Києві, під керівництвом Олександра Кошиця, Українську Державну Капелу, яка згодом, за кордоном, стала славною своїми виступами в усьому культурному світі. Була теж організована симфонічна оркестра.
До досягнень у ділянці культури цього періоду треба ще додати незвичайно гарний розвиток видавничої справи, зокрема в ділянці шкільних підручників. Продовжуючи діло, розпочате ще за часів Центральної Ради, Міністерство Освіти подбало про те, що на цю ціль асигновано величезні суми гроша і в результаті було видано 1,620,000 книжок для народних шкіл і 345,000 для середніх.
Утворення Української Автокефальної Православної Церкви
Дуже складним стало положення української Церкви, яка опинилась перед альтернативою: підчинитися московській метрополії, або створити свою — українську. Отже в часах гетьманату покладено основи під початок Української Автокефальної Православної Церкви. Правда, ще в січні 1918 р. відбувся в Києві церковний Собор, але большевицька інвазія не дала його провести і закінчити. Щойно в листопаді того ж року, на останній сесії церковного Собору в Києві, за гетьманської влади, міністр віросповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію уряду в цій справі, в якій м.ін. було сказано: „В самостійній державі має бути і самостійна Церква . . . тобто Автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. Але з причин воєнних подій і крайнє ворожого ставлення російського духовенства до ідеї усамостійнення української православної Церкви, на остаточне оформлення української автокефалії прийшлося ждати майже три роки. Щойно в жовтні 1921 p., отже вже за радянської влади, Всеукраїнська Церковна Рада скликала до Києва Всеукраїнський Церковний Собор, на якому висвячено о. Василя Липківського на архієпископа і проголошено його Київським Митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п’ятьох інших священиків. Цим актом започатковано фактичну діяльність УАПЦ, яка стала могутнім оплотом українства проти, Москвою встановленого, комуністичного режиму.
Преса
У цьому ж періоді прийшло до появи україномовної преси. Першим офіціальним пресовим органом в українській мові були «Вісті Київського Губерніяльного Виконавчого Комітету», що почали видаватися зразу після Березневої революції. Згодом появилися «Вісті Української Центральної Ради», а врешті «Вістник Генерального Секретаріяту УНР». Крім цього періодично видавалася щоденна партійна преса («Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля»); відновилося видавання «Літ. Наукового Вістника» за редакцією М. Гру шевського та історичного квартальника «Україна». Крім цих видань виходили ще: місячники «Книгар», «Шлях», «Театральні Вісті», орган студентства «Стерно». Мали теж свій орган учні середніх шкіл «Каменяр»; для жінок видавався «Жіночий Вістник»; органом молоді був «Юнак», а крім цього був ще тижневик присвячений війську «Українська Військова Справа».
Все це видавалося в столиці України, а по інших містах були теж різні періодичні видання. Всього у 1917 р. виходило українською мовою періодики. Короткотривалі пресові органи були майже всюди там, де були групи української інтелігенції, також і поза етнічними кордонами України.
Незвичайно буйний розвиток бачимо теж у ділянці книжкових видань.
Театр періоду гетьманату
До революції 1917 р. існував тільки один український театр у Києві, а це — трупа М. Садовського, яка безперервно грала в Народному Домі. Не періодично грали й інші трупи (як от Саксаганського і Суходольського) в інших містах.
Весною 1917 р. засновано в Києві Т-во Український Національний Театр, в склад якого увійшли кращі українські актори, і воно об’єднало чималий гурт добрих акторів різних театрів. Але до дальшої і основної реорганізації театральної справи в Україні прийшло вже в періоді відродженої української державності і, з уваги на свої славні традиції, це стало дуже важливою справою. Ця реорганізація пішла двома шляхами: зречення з культивованого дотепер у театрі етнографізму й побутовщини, і виникнення нових театральних труп з новим обновленим репертуаром.
У 1918 р. в Києві остаточно оформились три театри: Державний Драматичний Театр, Державний Народний Театр і започаткував свою діяльність Молодий Театр.
Перший з тих театрів, очолений О. Загаровим і Б. Кривецьким, що були вихованцями Московського Художнього Театру (із славними режисерами К. Станіславським і В. Немирич-Данченком), в своїй інтерпретації схилявся до реалістично-психологічної школи, а в його репертуарі того часу ставилися п’єси передовсім Винниченка з українських драматургів, а з чужих — Ібсена і Гауптмана.
Для другого, Державного Народного Театру, під керівництвом П. Саксаганського, теж були прикметні шукання нового репертуару («Розбійники», Шіллера, «Урієль Акоста» Гуцкова).
Зовсім інший характер мав Молодий Театр, очолений великим майстром театрального мистецтва, найвидатнішим режисером пореволюційної доби і основоположником нового напрямку в історії українського театрального мистецтва, Лесем Курбасом та його співробітником Гнатом Юрою. Цей останній, з групою акторів, відокремився ще у 1919 р. і створив театр ім. І. Франка. У складі Молодого Театру були виключно молоді актори. Був це найбільше поступовий театр, що категорично зірвав з традицією старого побутового театру і орієнтувався на модерні течії західноєвропейського театру. Свій сезон відкрив він вперше виставленою п’єсою Л. Українки «У пущі» і «Затопленим дзвоном» Гауптмана. Справжньою сенсацією була вистава старогрецької трагедії Софокла «Король Едіп» і Шевченкових «Гайдамаків».
Українська культура періоду держави Гетьмана П. Скоропадського (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)